Министерство образования и науки Украины Ліцей при Донецькому Національному «Сталінські репресії в Украйні»

Виконала учениця

10-го хімічного класу

Позднякова Ірина

Донецьк

2013

Зміст:

Вступ

1. Винищення селянства. Голодомор 1932-1933 рр.

2. Репресії проти української інтелігенції

3. Сталінські чистки у апараті КПУ

4. Додатковий матеріал

5. Висновки

Вступ

Репресії в Україні є однією з найстрашніших сторінок в історії нашого

народу. Хоча найбільшого розмаху репресивно-каральна діяльність

радянського тоталітаризму набула всередині 1930-х років, за часів

правління Й. В. Сталіна (Джугашвілі), слід зазначити, що вона не була

“викривленням” ленінської політики, яке це намагалися й досі намагаються

представити деякі апологети комуністичної ідеї, а стала її логічним

продовженням. Права національностей (в тому числі й українців) завжди

ігнорувалися більшовицькою теорією і практикою. Це, зокрема, визнавали й

самі українські комуністи. Для одного з провідних більшовиків Християна

Раковського проблематичним було визнати навіть сам факт існування

українського народу. Про поширеність таких поглядів у партії свідчив

один із небагатьох видатних українських більшовиків Микола Скрипник:

“Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як національна

одиниця”. Один із найвпливовіших більшовицьких вождів на Україні Георгій

Пятаков відверто заявив, що партія повинна остаточно відкинути гасло

права націй на самовизначення. З цього приводу він казав:

“Ми не повинні підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, крупи тощо”.

Проте Ленін був надто обережним політиком, щоб дозволити таким поглядам

формувати партійний курс. Він зрозумів, хоч і з деяким запізненням, що

націоналізм є могутньою силою, якою партія могла б скористатися. Тому

він сформулював досить плутане твердження, що більшовикам належить

визнати й навіть сприяти здійсненню прав пригноблених народів на

культурний розвиток і самоврядування, доти, - і тут йшло дуже важливе

застереження, - доки це не перешкоджало пролетарській революції. Так,

наприклад, якщо український націоналізм вів до відокремлення українських

робітників від російських, то це, за Леніним, являло собою буржуазний

націоналізм, з яким належало неухильно боротися. Інакше кажучи, в теорії

національні прагнення українців визнавалися, а на практиці – вони

тягнули за собою заходи карально-репресивного порядку.

Тож, здійснюючи нечувані до того за своїм розмахом і жорстокістю

репресії Й. Сталін фактично йшов у фарватері ленінської політики.

Наприкінці 1920-х років більшовики були готові посилити курс на побудову

комуністичного суспільства. Під проводом Сталіна вони скасували неп і

продовжували нав’язувати народові соціально-економічні та політичні зміни – настільки всеохоплюючі і радикальні, що їх часто називають

“другою революцією”. Та поряд із масовими зрушеннями 1930-х років

відбулося повернення до деяких традиційних аспектів російської політики,

зокрема суворого централізму й одноосібної влади. Для українців цей

катастрофічний поворот означав кінець намаганням прокласти власний “шлях до комунізму”. Ще раз, як за правління царів, Україна фактично стає

чимось подібним до однієї з частин більшого цілого. Але українці, як

ніколи раніше в своїй історії, були змушені заплатити страхітливу ціну

за досягнення цілей, яких вони перед собою не ставили.