3. Атрибути, риси та якості особистості.

Атрибути особистості — це її невід’ємні властивості, без яких ін­дивіда не можна уявити і без яких він не може існувати, і які переважно генозумовлені (стать, статура, вік, темперамент, здоров'я). Атрибути особистість отримує у спадок як представник роду людського. Вони можуть мати трансситуативний або ситуативний прояв (наприклад темперамент або здоров'я), вимірюватися точно (темперамент) або описуватися (статура).

Риси особистості — це стійкі властивості, що проявляються пос­тійно (трансситуативні, інваріантні щодо ситуації) та потенційно вимірюються за допомогою спеціально розроблених методик-тестів (наприклад екстраверсія-інтроверсія, екстернальність-інтернальність, комфортність, самостійність тощо).

Якості особистості — це ті її властивості, які мають різний ступінь вияву залежно від умов, ситуацій (явний — неявний, очевидний — неочевидний, постійний — мінливий) і які потенційно точно не вимірюються (життєві цілі, мораль, воля, переконання тощо).

4. Основні джерела змісту навчання: навчальна програма, навчальний план, підручники.

Основні теорії змісту навчання.

Форми навчання – це засоби організації навчального процесу:

індивідуальна (дітей навчали батьки, а поступово почали наймати приватн.вчителів);

індивідуально-групове – отримало розповсюдження в середньовічн.школі; - класно-урочна (з 16ст);

Белл-Ланкастерська с-ма – Англія к 18-п.19.: навчання молодших школярів за допомогою старших;

с-ма Дальтон-план – поч 20ст. передбачала с-му, яка виключ. класи і передбачає працю в лаборатор. по індивід.плану;

бригадно-лабораторн.метод: 20р. в СРСР;

Мангеймська с-ма: концепція диференціації навчання. В Германіі, поділ дітей на 4 гр.: 1. Основні класи 50-60% - діти з середніми здібностями; 2. Класи для малоздібних д. 20-30%; 3. Допоміжні класи для розумовідсталих д. 2-2,5%. 4. Класи для здібних, талановитих до 20%, з них 1,2%- високо… Поділ дітей відбувався на базі результатів психометричних досліджень і хар-к вчителів. Термін навчання був різний: 1. – 8р, 2. – 3-4 роки, 3. – індивід., 4. – 6 років;

план Трампа – американ.форма навч, якій 40% часу відводиться на навч. в великих групах (100-150), 20% - в малих групах (10-15 осіб), 40% - на самост.роботу;

метод проекції: в експерименті в Чікаго. Замість традиц. предметів вести проекти – своєрідні тематичні центри, які поєднують працю і навчання і т.ч. стимулюють пізнавальну діяльність.

Білет № 13

1. Усний виклад матеріалу, його функції, види.

2. Ділове спілкування. Його види та чинники впливу.

3. форми пряву психіки: психічні процеси, стани, властивості.

4. Процес навчання та його основні етапи.

1. Усний виклад матеріалу, його функції, види.

До цих методів ставляться: оповідання, пояснення, лекція, бесіда; метод ілюстрації й демонстрації при усному викладі досліджуваного матеріалу. Більш докладно методи зображені в таблиці 1. Перші чотири із цих методів називають також вербальними (від панцира, verbalis – усний, словесний). Не можна не відзначити, що в 20‑З0-і роки в педагогіці вживали спроби применшити значення словесних методів навчання, тому що вони нібито не активізують пізнавальну діяльність учнів і зводять навчальний процес до піднесення «готових знань». Яка ж сутність і прийоми застосування кожного з методів усного викладу знань учителем? Розповідь і пояснення вчителя. Це найпоширеніші методи організації навчальної роботи. Оповідання – це метод викладу, що оповідно-повідомляє, досліджуваного матеріалу вчителем, і активізації пізнавальної діяльності учнів. Найчастіше він використається при викладі такого навчального матеріалу, що носить описовий характер. У чистому виді оповідання застосовується порівняно рідко. Найчастіше він містить у собі міркування вчителя, аналіз фактів, прикладів, зіставлення різних явищ, тобто сполучається з поясненням досліджуваного матеріалу. Нерідкий виклад нових знань навіть цілком ґрунтується на поясненні вчителя. Все це показує, що якщо оповідання – це оповідно-інформаційний метод викладу знань, пов'язаний з поясненням, аналізом, тлумаченням і доказом різних положень матеріалу, що викладає. Лекція. Розповідь і пояснення застосовуються при вивченні порівняно невеликого по обсязі навчального матеріалу. При роботі зі школярами старшого віку, учителям доводиться по окремих темах усно викладати значний обсяг нових знань, затрачаючи на це 20–30 хвилин уроку, а іноді й весь урок. Виклад подібного матеріалу здійснюється за допомогою лекції. Слово лекція латинського походження й у перекладі на російську мову означає читання. Традиція викладу матеріалу шляхом дослівного читання заздалегідь написаного тексту (конспекту) сходить до середньовічних університетів. Втім, в Англії дотепер уважається обов'язковим, щоб професор університету приходив на заняття з текстом лекції й користувався ним при викладі матеріалу студентам. В інших же країнах ця традиція втратила своє значення, і поняття лекція означає не стільки читання заздалегідь підготовленого тексту, скільки специфічний метод пояснення досліджуваного матеріалу. У цьому змісті під лекцією варто розуміти такий метод навчання, коли вчитель протягом порівняно тривалого часу усно викладає значний по обсязі навчальний матеріал, використовуючи при цьому прийоми активізації пізнавальної діяльності учнів. Оскільки лекція – це один з методів усного викладу знань учителем, виникає питання про її відмінність від розповіді й пояснення. В одному з підручників педагогіки пишеться: «Лекція відрізняється від розвовіді тим, що виклад тут не переривається звертанням до учнів з питаннями». В іншій книзі говориться про іншу відмінність: «Лекція порівняно з розповіддю і поясненням характеризується більшою науковою строгістю викладу». Навряд чи можна погодитися із вказівками на ці відмінності лекції від розповіді й пояснення. Справді, хіба лекція перестає бути лекцією від того, що вчитель по ходу викладу (пояснення) матеріалу звертається до учнів з питанням? Навпаки, іноді (про що мовлення буде йти нижче) корисно поставити перед учнями питання, змусити їх подумати для того, щоб активізувати їхня увага й мислення. З іншого боку, не можна визнати правильним і твердження, що лекція відрізняється від розповіді більшою науковою строгістю або точністю, тому що науковість викладу є найважливішою вимогою до всіх методів навчання. Так чим же в такому випадку лекція відрізняється від розповіді й пояснення? Єдина відмінність полягає в тому, що лекція використається для викладу більш-менш об'ємистого навчального матеріалу, і тому вона займає майже весь урок. Природно, що із цим зв'язана не тільки певна складність лекції як методу навчання, але й ряд її специфічних особливостей. Бесіда. Розповідь, пояснення й лекція ставляться до числа монологічних, або методів, що інформаційно-повідомляють, навчання. Бесіда ж є діалогічним методом викладу навчального матеріалу (від греч. dialogos – розмова між двома або декількома особами), що вже саме по собі говорить про істотну специфіку цього методу. Сутність бесіди полягає в тім, що вчитель шляхом уміло поставлених питань спонукує учнів міркувати, аналізувати досліджувані факти і явища в певній логічній послідовності й самостійно підходити до відповідним теоретичним висновкам й узагальненням. Бесіда являє собою не повідомляє, а питально-відповідний спосіб навчальної роботи з осмислення нового матеріалу. Головний зміст бесіди – спонукувати учнів за допомогою питань до міркувань, аналізу матеріалу й узагальненням, до самостійного «відкриттю» нових для них висновків, ідей, законів і т. д. Тому при проведенні бесіди по осмисленню нового матеріалу необхідно ставити питання так, щоб вони вимагали не односкладових стверджувальних або негативних відповідей, а розгорнутих міркувань, певних доводів і порівнянь, у результаті яких учні вичленують істотні ознаки й властивості досліджуваних предметів й явищ і таким шляхом здобувають нові знання. «Уміння задавати питання, – писав К.Д. Ушинський, – і поступово підсилювати складність і труднощі відповідей є одна з найголовніших і найнеобхідніших педагогічних звичок». Не менш важливо й те, щоб питання мали чітку послідовність і спрямованість, які дозволять учнем глибоко осмислювати внутрішню логіку засвоюваних знань. Зазначені специфічні особливості бесіди роблять її досить активним методом навчання. Однак застосування цього методу має й свої обмеження, тому що далеко не всякий матеріал можна викладати за допомогою бесіди. Цей метод найчастіше застосовується тоді, коли досліджувана тема є порівняно нескладною й коли по ній в учнів є певний запас подань або життєвих спостережень, що дозволяють осмислювати й засвоювати знання евристичним (від греч. heurisko – знаходжу) шляхом. Якщо ж матеріал складний або в учнів немає по ньому запасу необхідних подань, то викладати його краще не за допомогою евристичної бесіди, як інший раз називають цей метод, а використати оповідання, пояснення або лекцію.