2. Конфлікти у навчанні, їх причини та види.

Конфлікт з психологічної точки зору означає зіткнення протилежно спрямованих потреб, мотивів, інтересів, думок, почутів, актів поведінки. Причини конф полягають у протирічях, які мають місце між об”єктами спіл-ня, що породжує гнів, приниження , ненависть. Для того, щоб відбувся конфлікт, необхідно також пусковий механізм, яким є інцендент, який провокує конф-ну взаємодію.

Провідним організатором спілкування у навчанні є викладач і, отже, у більшій мірі ним визначається характер взаємин, що складатимуться між учасниками навчального процесу. Індивідуальні і групові цілі вчителів і учнів, викладачів і студентів, способи, до яких усі вони вдаються для здійснення своїх намірів, помітно розрізняються. Унаслідок названих розходжень виникають протиріччя в їхніх оцінках, поглядах, відносинах, думках, у поведінці та вчинках, що можуть розвитися в конфліктну ситуацію. Ступінь виразності конфлікту визначається ступенем значимості вимог, висунутих кожною стороною протидіючому партнерові.

Суб’єктивними причинами виникнення конфліктних ситуацій з боку тих, кого навчають, можуть бути: невідповідність вчинків учнів нормам суспільної поведінки, розбіжність особистих інтересів і цілей навчання, що задаються ззовні; індивідуальних і колективних цілей; протиріччя між особистим внеском у спільну справу і рівнем домагання на соціальне визнання; недоліки минулого досвіду спілкування та ін. З боку педагога причинами конфлікту часто виступають його неправильна і ригідна власна поведінка, що не змінюється згідно з віковим і психічним розвитком учнів, педагогічний егоцентризм, тобто небажання бачити учня як активного і рівноправного суб’єкта діяльності, спілкування і поводження.

Конфлікти у навчальній діяльності розрізняються на широкі і вузькі (за кількістю залучених учасників навчального процесу), гострі і поверхові (за силою емоційної напруженості), зовнішні і внутрішні (за формою вираження), стійкі і ситуативні (за тривалістю).

Особливість внутріособистісних конфліктів полягає в тому, що вони в більшості випадків є передумовою виникнення міжособистісних конфліктів. Так, стани внутрішньої напруженості, комплекси, агресія та ін. зумовлюють неадекватну поведінку людей під час взаємодії і провокують відповідну реакцію оточуючих.

3. Становлення і розвиток особистості. Взаємозв’язок біологічного і соціального в структурі особистості.

Особистість — це людина як носій свідомості, її психічне обличчя як дієздатного члена суспільства, що усвідомлює свою роль і місце в цьому суспільстві.

Для розуміння глибинних процесів розвитку та формування особистості бажано сприймати як аксіоматичні такі висновки-твердження провідних психологів:

· особистістю людина не народжується, а стає;

· властивості особистості — це сталі психічні якості, тобто здатність,

· індивіда відповідати на певні об'єктивні впливи адекватними психічними діями;

· психічні властивості особистості водночас і виявляються в її поведінці, діях та вчинках і формуються ними;

· властивості особистості проявляються у діяльності і стають її причиною, а формуючись у діяльності, стають її наслідком;

· особистістю індивід стає лише в результаті спілкування з іншими людьми;

· вирішальним фактором формування особистості є повторні дії в структурі діяльності за умови, що виникає постійна потреба у прояві психічних (бажано позитивних) процесів, станів та властивостей;

· властивості здебільшого, як і особистість загалом, формуються пам'яттю, яка перетворює окремі короткочасні процеси у психічні стани, а їх — у психічні властивості.

В узагальненому вигляді формування особистості, її життєдіяльність, репрезентується певною системою неперервних зв'язків; психічні явища — свідомість та підсвідомість — особистість — життєдіяльність — розвиток психіки — психічні явища на новому етапі розвитку. Саме неперервність та постійна циклічність є запорукою розвитку психіки особистості в її життєдіяльності.

Існує дві чітко означених структури особистості — біологічна, що генозумовленна, соціальна, яка базується на першій та зумовлюється соціальним досвідом людини:

у процесі формування особистості одні властивості набувають стійкості і виявляються постійно (риси особистості), інші — відіграють роль «киплячого шару», що забарвлює особистість у конкретних ситуаціях;

між атрибутами, рисами та якостями особистості не існує кордонів, що символізують штрихові лінії; усі три основні групи властивостей пов'язані між собою, оскільки становлять цілісність особистості.

Уявлення про структуру особистості як систему її властивостей є свідченням того, що:

закон ієрархічності визначає основу структури особистості й передбачає підпорядкованість нижчих рівнів вищим, які керують нижчими, а спираючись — утворюють єдність структури;

особистість — це не тільки її властивості, а й зв'язки між ними;

властивості особистості становлять неперервну єдність із внутрішнім і зовнішнім середовищем;

· у взаємовідношеннях із середовищем має місце прояв цілісності структури особистості;

· поведінка особистості, що репрезентується структурою як системою властивостей, має характеризуватися її багаторівневістю та ієрархічністю;

· окремі рівні системи властивостей зумовлюють окремі аспекти поведінки особистості, а їх цілісність — це результат взаємодії всіх рівнів властивостей;

процеси передачі інформації та управління є характерною особливістю структури особистості як системи її властивостей.

За поданою структурою особистість можна уявити як таку, що має певний каркас постійних властивостей (атрибути та риси), який «зафарбовується» певними якостями. Щоб скласти «уявлення» про особистість, необхідно визначити її атрибути, риси та якості.