42. Інтертекстуальність роману «Химера» Барт.

Шнітке – дух часу. Новое – ето всего лишь забытое старое. Музика Шнітке виражає дух часу, але в той самий час він не розривається із минулим, шукаючи його, час, який йде якби назад. Інтертекстуальність дозволяє реалізувати ідею поліфонії культур, мов, вільно оперувати образами і поняттями, дає відчуття «співіснування всіх часів». Все змішане по принципу калейдоскопу, а створення нового можливо завдяки цитатності. Цитати за Шнітке дозволяють йому в своїй музиці пережити минуле(каждое дерево живет по-своему). Ми всеодно до чогось повертаємось. Нового немає, а все, що існує, якби нове, вся сьогоднішня музика – це вже було. В Шнітке було відчуття співіснування всіх часів і можливості їх появи незалежно один від одного абсолютно завжди.

43. Метафора ключа і скарбу «Химера».

Ключ до скарбу є сам скарб. Розповідь є ключем, тобто є скарбом. Текст – це секс.

44. Читання як творення світу, читання як втеча від світу в романі Шлінка «Читець».

Ханна не вміла читати, її вчив головний герой твору: від відправляв до тюрми аудіозаписи, на яких зачитував книги. Крім книг він нічого більше не записував. Він не хотів експерементувати з літературою, бо це не потрібне. Він читав, те що подобалось йому. Коли він приїхав в тюрми, після того, як Ханна повісилась, то попачив в неї багато й інших книг про нацизм, концлагері т.д. Читаючи Ханна прагнула втекти в інший світ, пізнати щось, чого вона не знає. Ми знову можемо поєднати книги з Борхесом, його бібліотекою і полками Ханни. За книжками можна було прочитати Ханну, що вона прагнула пізнати. Бібліотека існує вічно на відміну від людини, яка хаотично рухається по ній у пошуках істини.

45. Проблема відповідальності в світлі етики деконструкції «Читець».

Відповідальність в цілому, має сакральний характер. В епоху модерна відповідальність втрачає

колективістський характер і індивідуалізується. Мабуть, лише через свій безмірний ідеалізм і віру в потребу творення кращого суспільства французькі філософи-постмодерністи взяли на себе відповідальність переглянути образ старого світу. Деконструкція, запропонована Деррідою, – це не те ж саме, що деструкція. За значенням слово «деконструкція» ближче до понять «перегляд», «детальний аналіз». «Деконструювати» означає розкласти щось відоме і усталене (як наприклад, «правду», «прогрес», «культуру») на найменші деталі, щоб зрозуміти, де саме ці великі історичні сутності (метанаративи), що претендували на істинність і місійність, перетворилися на тиранів і поневолювачів; зрозуміти, коли в систему закралася помилка і перетворила її на монстра. Деконструкція виростає з почуття відповідальності і можлива лише за умов критичної самосвідомості. Деконструкція неприємна, в ній дарма шукати естетичної насолоди і самолюбування. Вона жорстока до предмету свого аналізу і тому страшить тих, хто воліє залишатися у власних ілюзіях. Але справжні постмодерністи добре знають, що в методу деконструкції теж існують межі: Дерріда, наприклад, був переконаний, що «справедливість» неможливо деконструювати, тому що деконструкція є справедливістю. Неможливо деконструювати біль і втрати Голокосту або Голодомору. Е. Левінас ставить у центр своїх праць турботу про «іншого», Ж.-Ф. Ліотара хвилює єврейське питання, а Дж. Капуто – юдео-християнський діалог. В цьому сенсі постмодернізм ніколи не прагнув хаосу і безвідповідальності. Бути постмодерністом – це вміти бути критичним до спадщини, але не для того, щоб її знищити, а для того, щоб творити людяніший і відкритіший світ. Постмодернізм – це молодість культури, вічний пошук, експериментування, спроба дивитися на знайомі речі під новим кутом. Перш за все в романі тема внутрішнього конфлікту «другого покоління», розривається між бажанням зрозуміти витоки злочинів, скоєних поколінням батьків, і прагненням засудити ці злочини. Так Ханна відновила справедливість, покінчивши життя самогубством. Вона усвідомлювала, що не зможе жити після таких обвинувачень, і відчула всю відповідальність на собі. Відповідальність лякає, саме тому Ханна і прагнула втекти з цього світу за допомогою книг.