Культура періоду Північна Вей

В цей період із Індії через Центральну Азію до Китаю потрапляє нова релігія – буддизм, який швидко прижився на китайському ґрунті, ввібравши в себе місцеві філософські вчення, культи та вірування. Він збагатив також китайську культуру. Велику роль почали відігравати буддійські монастирі. По всій країні почали споруджувати монастирські комплекси, вирубані, на індійський зразок, в товщині скель, а також дерев’яні буддійські храми та високі багатоярусні башти – пагоди, в яких зберігалися буддійські реліквії. Найдревнішими скельними монастирями є: Юньган (Храм Захмарних Висот), зведений у ІV–VІ ст. в провінції Шансі, Луньмень (Ворота Дракона), побудований VІ–ХІ ст. в провінції Хенань, а також Цяньфодун, який почали зводити у ІV– V ст. в західній провінції Китаю Ганьсу.

Монастирі прикрашали скульптурні зображення Будди та буддійських божеств, розписані фарбою рельєфи. Статуї Будди інколи досягали 15 метрів висоти і ніби зросталися зі скелею.

Культура періоду Тан і Сун

Монументальність та святковість – основні риси архітектури періоду Тан. Велика увага приділялася забудові багатолюдних столиць – Лояна і Чананя. Ці міста являли собою обнесені стінами фортеці, поділені на торгові, житлові, палацові та храмові квартали. На головній магістралі міста, у північній частині, розмішувався ансамбль імператорського палацу.

В містах та за їх межами зводилися величні цегляні буддійські пагоди. Такі пагоди мали обов’язково непарну кількість поверхів – три, п’ять, сім і більше, відрізнялися суворістю та гармонією пропорцій. Найзнаменитіша з них семиповерхова пагода Даяньта (Велика Пагода Диких Гусей), зведена у 652 році.

Архітектура періоду Сун була більш складнішою. Зодчі тонко продумували принципи поєднання архітектури з природним оточенням. Пагоди залишалися монументальними, але ускладнилася їх конструкція та вбрання. Така знаменита Тета (Залізна Пагода), побудована поблизу Бяньляна (1041– 1044 рр.) – п’ятидесятиметрова струнка башта з тринадцятьма вишукано вигнутими дахами.

В VІІ–VІІІ ст. головне місце серед інших видів мистецтва посів живопис. Важливу роль у його становленні відіграли теоретичні трактати – зокрема, трактат „Шість законів живопису” знаменитого художника Се Хе. Самостійне значення отримали жанри, які на багато століть стали традиційними.

Жанр женьу („люди”) містив у собі все, що стосується зображення людини: портрет, історичні та міфологічні сюжети, сцени двірцевого побуту. Прославленими живописцями цього жанру в Танській період стали Янь Лібень (VІІ ст.) та Жоу Фан (VІІІ–ІХ ст.). З численних творів Янь Лібеня зберігся лише один сувій із портретами тринадцяти імператорів. Попри умовність типів, поз та облич вражає, як вишукано володіє художник гнучкістю ліній, окреслюючи складки одягу, контури обличчя, зачіски. Ще яскравіше втілено спробу детального показу у портретах Жоу Фана. В образах придворних красунь, які прогулюються із собачками, грають у шахи, він зумів передати не лише атмосферу придворного побуту, але і повний, характерний для того часу ідеал повнокровної і земної краси.

В жанрі живопису хуа-няо („квіти-птахи”) знайшло поетичне трактування давнє уявлення про значимість кожного явища природи. Філософський ідеал „велике в малому” виражається в тому, що одна гілка, одна квітка або птах ніби вміщували в себе весь Всесвіт. Родоначальниками цього жанру вважаються Сюй Сі та Хуан Цюань (Х ст.). Кожний зображений мотив природи був напряму пов’язаний з благотворною символікою. Так, вишуканий піон символізував знатність та багатство; гнучкий бамбук –­ стійкість та мудрість, гранат – численних нащадків; вічнозелена сосна – довголіття; поєднання сосни, бамбука і дикої сливи – віддану дружбу; персик – безсмертя.

Найбільш звеличені уявлення про час, співзвучні поезії, втілилися в жанрі шань-шуй („гори-води”). Він відобразив уяву про єдність головних сил Всесвіту, бо гори вважалися втіленням світлого чоловічого початку (Ян), а вода – темного жіночого початку (Інь). Найбільш відомими танськими пейзажистами були Лі Сисюнь (651–716), Лі Чжаодао (670–730) і Ван Вей (699–759). Розповідні пейзажі Лі Сисюня та Лі Чжаодао яскраві та насичені кольором, виконані в манері гунбі („старанний пензлик”) – тонким пензлем із старанно прорисованими деталями. Зовсім інше враження від картин Ван Вея, написаних чорною тушшю з м’якими розмивами в манері сеї („живопис ідеї”). В його картині „Просвіт після снігопаду” лише два кольори – чорний та білий. Але художник відкриває в них безліч різноманітних відтінків.

Почуття, навіяні пейзажами живописців Ма Юаня та Ся Гуя (ХІІ – початок ХІІІ ст.), повні тонкого ліризму, овіяні споминами. В однокольорових пейзажах із фігурками самітних рибалок та відлюдників Ма Юаня важливе місце відводить людині, роблячи його провідником свого поетичного настрою. Ще ліричніший художник Лі Ді, який зображував затишні, засніжені пейзажі півночі, осінню природу. Його картини вражають не тільки достовірністю, але й великою людяністю.

Періоди Тан і Сун – час розквіту всіх жанрів китайського живопису. Саме в пейзажі найбільш повно та яскраво відбилися особливості духовної культури Китаю.