2. Колективістський

Другий підхід до проблеми правового статусу людини і громадянина пов’язаний з марксистсько-ленінською концепцією і тепер характерний для конституційного права В’єтнаму, Китаю, КНДР, Куби. Він побудований на пріоритеті колективу (суспільства, класу, об’єднання і т.п.) стосовно особи, на обмеження прав особи "в інтересах суспільства". В конституціях соціалістичних держав головними (основними) вважаються соціально-економічні права (на працю, освіту, охорону здоров’я тощо. В Основному законі КНР, наприклад, політичні права у найбільш повному обсязі (у першу чергу виборчі) подаються тільки трудящим громадянам. При такому підході в конституціях, як правило, закріплюється великий перелік обов’язків громадян перед суспільством, деякі з яких мають моральний характер (наприклад, обов’язок дотримати правила соціалістичного співжиття).

3. Мусульманський

Третій підхід до правового статусу людини і громадянина характерний для мусульманських країн. І хоча в сучасних конституціях він отримав не досить помітне словесне, але принципове за своєю суттю вираження. Зокрема, коли йде мова про здійснення принципу рівності, в конституціях робиться відповідне застереження про рівність за шаріатом. Це, звичайно, тягне за собою позбавлення жінок низки політичних і цивільних прав. Акцент у правовому регулюванні переноситься не на права, а на обов’язки перед Аллахом, перед громадою правомірних мусульман.

4. Звичаєвий

Свій підхід до правового статусу людини і громадянина склався в деяких країнах Тропічної Африки, Океанії, частково в окремих державах Азії та Латинської Америки. Сутність його полягає в тому, що людина розглядається як невід’ємна "клітина" племені. Її права реалізуються тут колективно і в колективі. Навіть особисті питання (наприклад, питання шлюбу) вирішуються за участю вождів племені. І хоча у конституціях містяться ті ж переліки прав і свобод, які традиційні для світової спільноти, все ж відгомони звичаєвого права можна виявити в законодавстві. Так, в основних законах Ботсвани і Соломонових Островів у парламентах є палати вождів; у Конституції Бразилії говориться про права індіанських племен та інших аборигенів; у Західному Самоа голова сім’ї (айгі) голосує на виборах за всіх своїх домочадців.

Водночас варто підкреслити, що на сучасному етапі у конституційному розвиткові усіх країн щодо питання про правовий статус людини і громадянина спостерігається процес уніфікації.

Структура конституційного статусу людини і громадянина

До структури конституційного (конституційно-правового) статусу людини і громадянина як інтегрованого поняття відносять, в основному, такі компоненти:

1) громадянство - сталий політико-правовий зв’язок між людиною і державою, що виражається у сутності їх взаємних прав, обов’язків і відповідальності.

2) основні права, свободи та обов’язки;

3) правові принципи;

4) гарантії правового статусу, з-поміж яких особливе значення має юридична відповідальність.

Принципи

Принципи правового регулювання статусу людини і громадянина — це певні теоретичні узагальнення, акумульовані в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку і які пронизують увесь зміст природи прав і свобод людини.

1. Принцип свободи. Реалізація свободи однієї людини не повинна призводити до заподіяння шкоди іншим особам.

З самого початку існування сучасної державності в конституціях у тій чи іншій формі фіксують вимогу свободи і рівності особи. Вже в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. знаходимо такі слова: "Люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах".

У конституційному праві зарубіжних країн свобода сприймається як відсутність широких обмежень діяльності особи.

Негативна свобода - свобода від

Позитивна - право на

Юридичний моралізм. Обмеженню підлягають ті права, щодо яких в суспільстві існує категоричне негативне ставлення. Таким чином критерієм виступає інтенсивність почуттів, які викликає у суспільства те чи інше явище.

Юридичний патерналізм – держава обмежує реалізацію певних прав з метою захистити особу від самої себе. Залежить від ступеня шкоди та проценту можливості ризику, проінформованості особи про небезпеку.

2. Принцип рівності. Означає, що держава і закон однаково ставляться до кожної людини, не визнають привілеїв і не встановлюють правообмежень у зв’язку з її походженням, релігією, національністю, расою, статтю, соціальним і майновим становищем, участю в політичних організаціях.

Розглядається в контексті формальної (той який відображений у законодавчих аках, зокрема у конституції) та фактичної (забезпечується диференціацією правового регулювання, означає, що створюються спеціальні норми для окремих категорій населення) та позитивної дискримінації (надання переваг певним етнічним чи соціальним групам населення, які в минулому зазначали утисків внаслідок чого фактично були позбавлені рівних стартових можливостей.

Люстрація – обмеження прав людини яке застосовується у зв’язку з тим, що особа у минулому виконувала репресивні функції в органах державної влади за час тоталітарни режимів.

Формальна рівність реалізується через рівність прав та свобод, рівність обов’язків, перед законом, рівність перед судом.

3. Взаємообумовленості прав та обов’язків. на відміну від принципу свободи і рівності, цей конституційно-правовий принцип в більшості конституцій прямо не закріплюється, однак він може бути виведений в процесі здійснення тлумачення конституції. Там де цей принцип передбачений на конституційному рівні, як правило стосується можливістю реалізовувати права ліше після виконання обов’язку.