17.2. Основні форми державного регулювання

До форм державного регулювання відносяться: планування, програмування та прогнозування.

Серед економічних законів, які враховує та використовує держава чільне місце посідає закон планомірного та пропорційного розвитку.

Закон планомірного та пропорційного розвитку виражає об’єктивну необхідність та можливість узгодження, єдності діяльності усіх ланок, усіх суб’єктів суспільного виробництва.

Еволюція технологічного способу виробництва, зокрема такі етапи його розвитку, як крупна машинна індустрія та автоматизація виробництва, а також процес поглиблення суспільного поділу праці (перехід до одиничного) породжують потребу в узгодженості дій суб’єктів суспільного виробництва. Тобто, виникає необхідність у пропорційному та планомірному веденні виробництва спочатку в межах окремого підприємства, потім у масштабах країни і міжнародному масштабі. Однак, приватнокапіталістичний характер привласнення, погоня за прибутками стають на заваді узгодженості та злагодженості дій ринкових суб’єктів. Можливість планомірного та пропорційного розвитку виникає з розвитком суспільного характеру виробництва, коли в межах приватнокапіталістичної форми власності, хоч і повільно, еволюціонує колективний характер привласнення.

Пропорційність – розподіл суспільної праці і засобів виробництва між окремими галузями, підприємствами у відповідності з існуючими потребами у певних благах. Вона є необхідною умовою всякого виробництва, заснованого на розподілі праці.

Планомірність – це узгодження, скоординованість економічних процесів у ланках суспільного виробництва, що спрямована на формування певних пропорцій у ньому.

Досягнути планомірності можна шляхом планування.

Планування – це свідома діяльність, спрямована на забезпечення узгодженого економічного розвитку.

Планування (на макрорівні) – це форма державного регулювання економіки, що передбачає складання планів розвитку національної економіки з визначенням цілей, шляхів, засобів і термінів досягнення параметрів економічного та соціального розвитку.

Принципи планування:

• оцінка сучасного рівня розвитку національної економіки: планові розрахунки мають базуватися на досягнутому рівні, а не бажаному;

• визначення пріоритетів розвитку;

• збалансованість (приведення у відповідність) макроекономічних планових показників (наявних ресурсів і потреб, грошових витрат та доходів різних суб’єктів економіки);

• поєднання різних видів планування для забезпечення комплексного розвитку економіки, гармонізації суспільних інтересів. (перспективного і поточного планування, галузевого і територіального);

• реалістичність означає розробку конкретних механізмів реалізації плану;

• адаптація – це оперативне коригування планових завдань у зв’язку зі зміною умов і завдань соціально-економічного розвитку країни.

Розрізняють директивне та індикативне планування.

Директивне планування означає централізовану розробку та доведення до підприємств обов’язкових для виконання завдань щодо виробництва і розподілу продукції та послуг.

Індикативне (рекомендаційне) планування передбачає встановлення державою основних макроекономічних показників, та систему економічних стимулів, які орієнтують суб’єктів господарювання на виконання планів.

Програмування передбачає виявлення на основі комплексного аналізу найважливіших проблем національної економіки та в подальшому, з метою їх подолання, розробку і реалізацію державою програм розвитку окремих галузей виробництва, науково-технічних напрямків, соціальної сфери. Розрізняють довго - (10-20 років), середньо - (4-5 років) і короткотермінові програми. Кількість програм обмежена можливостями економіки (їх не може бути більше 7-10 водночас).

Планування та програмування економіки тісно пов’язані з її прогнозуванням. Прогнозування – це виявлення та науково обґрунтоване передбачення напрямків розвитку економіки.

Принципи макроекономічного прогнозування:

• принцип наукової обґрунтованості передбачає, що прогнозування базується на системних знаннях про закономірності розвитку економіки;

• принцип системності розглядає національну економіку з одного боку, як об’єкт, а з іншого – як сукупність самостійних напрямків прогнозування;

• принцип адекватності означає, що прогноз як теоретична модель має достатньо повно і точно відображати реальні процеси національної економіки;

• принцип багатоваріантності (альтернативності) передбачає розробку не одного, а кількох варіантів майбутнього розвитку національної економіки. Це обумовлено тим, що розвиток національної економіки може здійснюватись за різними траєкторіями, оскільки на неї з різною інтенсивністю впливають різні фактори, можуть виникнути інші чинники та умови в майбутньому;

• принцип рентабельності передбачає визначення вартості аналітичної підготовки прогнозу та його результативності, врівноваження економії з ефективністю, якості зі своєчасністю;

• принцип цілеспрямованості означає прогнозування розвитку конкретного об’єкта і визначення тенденцій та закономірностей його розвитку для вирішення конкретних народногосподарських завдань.

Функції прогнозування: з’ясування основних шляхів і перспектив еволюції економіки, можливих структурних змін у ній, пріоритетних напрямків соціально-економічного прогресу; виявлення та обґрунтування альтернативних шляхів розвитку економіки та показників її еволюції; оцінка можливих наслідків прийнятих рішень.