Розділ 2 хронологія, періодизація та основні категорії пам’яток

2.1. Хронологія і періодизація. У підрозділі обґрунтовано часові рамки райковецької культури та поділ її на три послідовні періоди. В основу розробки хронології досліджуваних старожитностей покладено найбільш масову категорію знахідок – керамічний посуд. Початки райковецької культури відносяться до часу появи своєрідних керамічних комплексів, основу яких складають ліпні горщики, близькі за своїм виглядом до посуду празького типу, але відрізняються більшою профільованістю верхньої частини, товстішими стінками та наявністю орнаменту на вінцях посудин у вигляді пальцевих вдавлень, защипів і насічок. У подальшому керамічний комплекс райковецької культури доповнився гончарним посудом.

Зміни у керамічних комплексах у поєднанні зі стратиграфічними матеріалами, даними археомагнітного датування та датуючими речами стали основою поділу райковецької культури на три періоди. Ранній період датується кінцем VII-VIII ст., середній – ІХ - початком Х ст. і пізній – Х ст. Керамічні комплекси раннього періоду складаються виключно з ліпного посуду (горщики, миски, сковорідки). Такий же ліпний посуд переважає у комплексах середнього періоду. Однак, поряд з ним, з’являється гончарна кераміка, виготовлена на повільному крузі, поява якої є хронологічним показником ІХ ст. Пізній період райковецької культури також характеризується співіснуванням ліпного і гончарного посуду, проте, на відміну від середнього, гончарна кераміка тут переважає і до кінця Х ст. витісняє ліпні горщики, хоча ліпні конічні миски, сковороди і жаровні продовжують існувати до ХІ ст. включно. Така послідовність розвитку керамічних комплексів VIII-X ст. за часом і змістом однакова у всьому ареалі поширення райковецької культури.

2.2. Основні категорії археологічних пам’яток. Підрозділ присвячений характеристиці селищ, городищ і могильників райковецької культури, серед яких найчисленнішими були селища. Вони виступають групами – „гніздами” і розташовані в природно захищених місцинах поблизу джерел води. Часто селища райковецької культури знаходилися в одних топографічних умовах із селищами празько-корчацької та пеньківської культур або утворювали з ними послідовні періоди існування одного селища (Кодин І, Кодин ІІ, Рашків І, Обухів ІІ, Скок, Ханска ІІ тощо). У порівнянні із попереднім періодом зростає кількість селищ та їхня площа. Зокрема, у Північній Буковині кількість досліджуваних селищ у п’ять разів перевищує празько-корчацькі. Аналогічна тенденція зафіксована на мікрорегіональному рівні біля с. Чорнівка. Якщо у VI-VII ст. тут існувало лише одне поселення, то у VIII-X ст. їхня кількість зростає до восьми. Динаміка зростання розмірів селищ простежена на пам’ятках поблизу с. Пеньківка: селище Молочарня (VII ст.) займало площу 0,2 га, Луг І (кінець VII - перша половина VIII ст.) – 8 га, Макарів Острів (VIII - перша половина ІХ ст.) – 19 га. Площа селищ райковецької культури коливається від декількох гектарів (Лука-Райковецька, Бранешти, Устя, Ханска) до двох (Канівське, Макарів Острів) і більше десятків гектарів (Обухів ІІ, Лопатна, Петруха). Із зростанням площі селищ райковецької культури збільшується кількість жител і господарських споруд на них. На повністю розкопаному селищі Рашків І знаходилося 80 жител, що належать до трьох етапів його існування. До етапу А відноситься 15 жител празько-корчацької культури. Два наступних етапи відносяться до райковецької культури. Етап Б представлений 34 житлами, а етап В – 31 житлом.

Житла на селищах розташовані групами. Показовими є матеріали селища Рашків І, де в межах кожного з трьох етапів його існування виділено по декілька окремих груп жител. На ранньому етапі функціонувало три групи, до яких входило по 4-5 жител, на середньому і пізньому етапах – по 10 груп, що складалися з 2-7 жител.

Місцезнаходження жител на території селищ та їхнє розташування по відношенню до господарських споруд свідчить про існування на селищах груп жител, мешканці яких мали свої майдани спільного користування.

Селища групувалися навколо городищ, що розташовувалися із врахуванням захисних властивостей рельєфу. У переважній більшості вони розміщені на високих мисах і відносяться до городищ мисового типу. Майдани городищ повторюють конфігурацію мисів і закінчуються стрімкими схилами, що робить їх важкодоступними. Ці своєрідні природні укріплення доповнюються дерев’яно-земляними укріпленнями. Часто при влаштуванні слов’янських городищ використовувалися фортифікації ранньозалізного віку. Другий тип складають городища не підпорядковані захисним властивостям рельєфу, оскільки знаходяться на плоскій поверхні похилих схилів. Вони мають овальну або близьку до круга форму і оточені кільцевим ровом і валом.

Основу фортифікаційних споруд городищ складали різнотипні дерев’яні укріплення. До першого типу відносяться оборонні стіни у вигляді частоколу (Грозинці). Частокіл використовувався в оборонному зодчестві й на східнослов’янських землях на схід від Дніпра (Тітчиха, Волокова, Опішня тощо).

Другий тип представлений стінами, основу яких складали вертикальні стовпи, розташовані в одну лінію, але не впритул один до одного, а на певній відстані. Проміжки між цими стовпами закладалися горизонтальними деревинами, які своїми кінцями закріплювалися у пазах стовпів-стояків. Така конструкція стін переважає на городищах райковецької культури. Удосконаленим варіантом другого типу є оборонні стіни, у конструкцію яких замість стовпів-стояків вводилися зруби. Дерев’яні фортифікації із окремих зрубів, з’єднаних у суцільну стіну горизонтальними деревинами ототожнюються зі „столпієм” давньоруського літопису (М.П. Кучера).

До третього типу належать укріплення у вигляді суцільного ряду зрубів. Такі фортифікації простежені по периметру Ревнянського городища Х ст. і являли собою суцільну стіну, утворену пустотілими клітями. М.П. Кучера відносив такі дерев’яні фортифікації до „найбільш ранніх укріплень з клітями, які не мали городень”.

Дерев’яні оборонні стіни додатково зміцнювалися з обох боків: із зовнішнього боку – глиняними укосами, які часто мали крепіду – кам’яну або з цегли-сирцю, а з внутрішнього – наземними довгими будинками громадського користування або житлово-господарськими зрубами, що примикали до них.

Особливу групу городищ становлять городища-святилища, що, на відміну від попередніх, не виконували оборонної функції. Вони являли собою місця здійснення релігійних обрядів і розглядаються у відповідному розділі.

У безпосередній близькості до селищ і городищ, а також на їхніх територіях розташовуються могильники, поховання в яких здійснювалися за єдиним обрядом кремації на стороні. За наявністю чи відсутністю курганних насипів могильники поділяються на два типи – курганні та ґрунтові (безкурганні), а за способом захоронення решток спалення на обох типах могильників вирізняються ряд видів. Зокрема, на ґрунтових могильниках зустрічаються ямні поховання, де рештки кремації та фрагменти кераміки поміщені в неглибокі ямки (Ревне, Шумськ). На могильнику у Великій Андрусівці досліджено ямні та урнові поховання з переважанням останніх. Значно рідше зустрічаються ґрунтові могильники з виключно урновими похованнями (Звиняч, Бабка).

Підкурганні поховання першого виду здійснені у ґрунтових ямках. Вони досліджені на Чорнівському могильнику, що налічує понад 80 курганів. Під насипами всіх десяти досліджених курганів знаходилося від однієї до трьох ямок, заповнених рештками кремації і поховального вогнища. Поховання знаходилися внутрі кільцевих ровиків. Другий вид складають підкурганні поховання на давньому горизонті (Головно, Коростень). До третього виду належать урнові поховання, що знаходилися у насипах курганів (Лозниця). Четвертий вид представлений похованнями на горизонті, оточеними дерев’яною огорожею, що складалася з горизонтальних деревин, скріплених стовпами (Головно). П’ятий вид складають підкурганні поховання у прямокутних дерев’яних конструкціях, де знаходилися кальциновані кісточки та уламки керамічного посуду (Межирічки, Великі Горбаші, Миляновичі). Такі поховання добре відомі на могильниках боршевської культури у Подонні, де вони зафіксовані у 78% курганів. Аналогічні прямокутні дерев’яні поховальні камери виявлені на двох слов’янських курганних тілопальних могильниках у Румунії (Сомешень, Нушфалеу).

Характерною рисою могильників з обрядом тілоспалення на стороні є наявність спільного для всієї общини місця кремації. Зокрема такий об’єкт досліджений на Ревнянському могильнику.