Особливості антибактеріальної терапії в осіб похилого і старечого віку

Антибактеріальну терапію необхідно проводити за наявності клінічних ознак бактеріальної інфекції, хоча у хворих похилого та старечого віку клінічні прояви можуть бути незначно вираженими. Профілактичне застосування антибактеріальних препаратів у осіб похилого віку в амбулаторній практиці повинно бути обмеженим, оскільки токсичні ефекти ліків можуть перевищувати позитивний ефект терапії, водночас радикальна ліквідація інфекційного процесу є сумнівною. У осіб похилого віку, на відміну від молодих пацієнтів, не варто намагатися досягти повного бактеріологічного виліковування (ерадикації мікроорганізмів), оскільки це малоймовірно і потребує тривалих курсів терапії. У осіб похилого й старечого віку адекватним ефектом слід вважати клінічне одужання (зникнення клінічних проявів) і зменшення вираженості бактеріурії за відсутності бактеріемії.

Під час вибору антибактеріального препарату слід враховувати те, що в пацієнтів похилого й старечого віку знижується функція екскреторних органів (печінки й нирок), що може супроводжуватися появою токсичних впливів навіть у разі застосування терапевтичних доз антибактеріальних засобів. Деякі антибактеріальні препарати є небажаними у хворих похилого віку, оскільки ризик розвитку небажаних явищ перевищує можливу користь лікування. Крім того, особам похилого й старечого віку недоцільно застосовувати антибактеріальні засоби з бактеріостатичною дією (тетрацикліни, сульфаніламіди, хлорамфенікол, лінкоміцин) через ризик селекції стійких штамів мікроорганізмів і розвитку суперінфекції.

У хворих цієї вікової категорії тривалість антибактеріального лікування повинна бути мінімальною з метою зниження ризику розвитку ускладнень. У деяких випадках можливий більш короткий курс лікування загострення ХХН - пієлонефриту.

У осіб похилого й старечого віку профілактичне застосування антибактеріальних препаратів є недоцільним, оскільки користь від такого лікування не доведена й сумнівна, а потенційний ризик ускладнень (бактеріальної та грибкової суперінфекції) є досить високим. Таке лікування у осіб віком понад 60 років може бути виправданим у разі частих і важких рецидивів інфекції, а також при ускладненому пієлонефриті (аденома передміхурової залози, сечокам'яна хвороба, некомпенсований цукровий діабет, неврологічна патологія з порушенням функції тазових органів) за наявності безсимптомної бактеріурії.

Особливості фармакодинаміки у пацієнтів старших вікових груп

Всмоктування медикаментів, які призначаються всередину, з віком зменшується. Через це деякі препарати у багатьох людей похилого і старечого віку надходять в організм в менших кількостях і більш повільно, ніж у людей зрілого віку.

Препарати, які вводяться підшкірно і внутрішньомязово, часто діють значно пізніше і менш інтенсивно через повільне всмоктування речовини, яка вводиться. При старінні змінюється виділення з організму лікарських речовин. З віком знижується екскреторна функція в багатьох органах, у першу чергу в нирках, печінці, шкірі, послаблюється інтенсивність обмінних процесів. Це призводить до того, що багато фармакологічних речовин повільно виводяться з організму, довше циркулюють у ньому. Зниження знешкоджувальної функції печінки сприяє накопиченню в організмі введених препаратів, і продуктів їх розпаду. Все це сприяє виникненню медикаментозної інтоксикації. Початкові дози більшості ліків рекомендується зменшувати в 2 рази, порівняно з дозами для людей зрілого віку. При досягненні лікувального ефекту дози потрібно зменшити і визначити підтримувальну дозу, що за звичай також є меншою, ніж для осіб молодого віку. Чимало медикаментів виділяються з організму переважно нирками в незміненому вигляді або у вигляді активних метаболітів. При їх призначенні необхідно попередньо оцінити функціональну здатність нирок. Лікування такими препаратами необхідно починати з найменшої рекомендованої дози з подальшим її регулюванням в залежності від клінічного ефекту і рівня концентрації препарату в крові. До цих препаратів належать пеніцилін, дигоксин, аміноглікозиди, алопуринол, навокаїнамід, цефалоспорини, метилдофа, етанбутол. А хлорпропамід, сульфаніламіди, тетрацикліни, фурадонін не можна призначати ППВ зі значним порушенням функції нирок, тому що вони не достатньо ефективні і мають більш виражену побічну дію.