13. Активна і пасивна лексика сучасної української мови

Словниковий склад української мови весь час змінюється, інтенсивно поповнюючись новими словами, постійно розвиваючись, удосконалюючись і збагачуючись. У процесі збагачення словника відбувається загальний поступальний рух мови в напрямі її якісного удосконалення.

Однак поліпшення й удосконалення словника зв'язане не тільки з поповненням його новими словами. Одночасно, хоч і менш інтенсивно, окремі слова з словникового складу мови випадають, зникають, якщо вони застаріли. Отже, в розвитку лексики відбуваються два процеси: поповнення мови новими словами, що є провідним у її розвитку, і усунення з мови зайвих, застарілих слів.

Засвоєння нових слів у мові відбувається не відразу, а протягом певного часу. Утрата застарілих слів і значень також є процес поступовий і довготривалий. Слово, яке раніше вживалося дуже часто, поволі може втрачати своє значення, рідше використовуватися, а потім і зовсім зникати з словникового складу. Внаслідок цього у мові в будь-який період її розвитку існує активна і пасивна лексика.

До активної лексики сучасної української літературної мови належать усі слова, які повсякденно вживаються в різних її формах і стилях. Таким чином, активна лексика обіймає не тільки слова, поширені в загальнонародному вжитку, як хліб, зима, червоний, сидіти і под., а й такі, що використовуються в сучасній спеціальній літературі, тобто у своєму вжитку обмежені й зрозумілі не всім носіям української мови. Отже, активна лексика мови взагалі — це не те саме, що активний лексичний запас окремих носіїв цієї мови.(афікс, артикуляція, лабіалізація, палаталізація) Головною ознакою активної лексики є насамперед її сучасність, її активне використання в якій-небудь сфері діяльності людей.

До пасивної лексики належать усі слова, що вживаються в мові рідко; які не є звичайними, повсякденними у спілкуванні людей. У складі пасивної лексики перебувають усі застарілі слова, що вже вийшли або виходять із звичайного вжитку в літературній мові або нові слова, які недавно виникли і не стали загальновживаними в ній чи активно не використовуються в окремих сферах діяльності суспільства (фугаска — фугасна бомба, станкіст — кулеметник станкового кулемета). Отже, з погляду активності й повсякденності вживання всю лексику сучасної української літературної мови можна поділити на три групи: а) слова звичайні, сучасні, б) застарілі слова і в) нові слова, або неологізми.

Застарілі слова. Застарілі слова за ступенем їх вживання і зрозумілості неоднорідні. Одні з них зовсім випали з словника сучасної мови, і їх значення незрозуміле для осіб, які не мають спеціальної підготовки, наприклад: буй — нерозумний, вазнь — щастя, удача, галити — радіти, говядо — худоба, гудьба — музика, гудець — музикант, зело — дуже, головник — убивця, тать — злодій. Інші ж застарілі слова зрідка вживаються і в сучасній літературній мові, й значення їх здебільшого ще зрозуміле. Наприклад: кутя, гетьман, рать, гонець, корчма, свита, уста, паливода, ярижник, дзигарі та ін.

Деякі слова застаріли і вийшли з ужитку тому, що зникли ті пред-мети й поняття, які називалися цими словами; а деякі вийшли з складу активної лексики тому, що були витіснені іншими, які мали з ними однакове значення. Перші звичайно називаються історизмами, а другі — архаїзмами (від грецького агспаіоь — старовинний). До історизмів належать, наприклад, назви речей одягу, які носили колись, а тепер зовсім не носять (жупан, запаска, очіпок), назви зниклих побутових понять (досвітки, світилка, піст, спас), забутих знарядь праці (соха, ступа), назви старовинної зброї (лук, меч, рогатина, сагайдак), старовинних мір (корець, пасмо, гони, верства), монет (гривеник, шеляг), назви колишніх професій (гутник, саночник), представників неіснуючих тепер соціальних груп населення (боярин, дворянин, шляхтич, хлоп, поміщик, челядь, кріпак), установ (земство, сенат, зборня), адміністративних посад (губернатор, соцький, урядник, гетьман, хорунжий, обозний, земський начальник, волосний старшина) і под. Слова, випадання яких із словника сучасної мови пов'язане з тим, що самі речі й поняття, які ними позначалися, застаріли і вийшли з ужитку, деякі вчені називають матеріальними архаїзмами .

Матеріальні архаїзми, або історизми, використовуються лише в творах на історичні теми. Багато їх можна знайти в творах Т. Шевченка і І. Нечуя-Левицького, «Переяславська рада» Н. Рибака, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, в повісті «Семен Палій» Ю. Мушкетика, в поемі «Данило Галицький» М. Бажана і т. д

Застарілі слова, що перестали активно вживатися в мові чи й зовсім зникли з її словника внаслідок витіснення їх рівнозначними словами з іншим коренем (весь — село, всує — даремно, вия — шия, зріти — бачити, зигзиця — зозуля, піїт — поет, ланіти — щоки, уста — губи), належать до архаїзмів, іноді їх називають стилістичними архаїзмами , бо вони використовуються в літературних творах з стилістичною метою. Однак стилістична архаїзація слова досягається не тільки витісненням його з активного вжитку іншим, а й збереженням у ньому давніх форм, невідомих сучасній мові, або фонетичних пережитків. Стилістичні архаїзми, як і історизми, в художній мові використовуються насамперед для створення колориту тієї доби, про яку написаний твір, для реального відтворення тогочасної мови; вони служать також мовним засобом соціальної характеристики персонажів художнього твору.

Своєю стилістичною роллю в сучасній українській мові архаїзми подібні до старослов'янізмів. За допомогою їх створюється піднесений, урочистий стиль. Архаїзми вживаються для вираження зневаги, іронії, сарказму, гніву. Відомі в лексичному складі мови також семантичні архаїзми,тобто слова з застарілим значенням. Ці ж слова, вжиті з іншим значенням, не належать до архаїзмів, а є звичайними в сучасній мові. Так, наприклад, іменник поїзд у реченні Київський поїзд на нашу станцію прибуває о десятій годині є звичайним загальновжива¬ним словом у сучасній українській мові. У реченні ж Нехай роздає подаркисватам та поїзд знаряжа (Кв.-Осн.) цей же іменник вжитий у іншому значенні (весільна процесія), в якому тепер він уже майже невідомий. Отже, слово поїзд у другому реченні є се¬мантичним архаїзмом. Іноді слова, звичайні ще в творах письменни¬ків XIX століття, тепер уже сприймаються як семантичні архаїзми, бо окремі значення таких слів пізніш? застаріли, наприклад: Про¬пав і я; та не в шинку, а на кобилі (Щевч.). Слово кобила як назва домашньої тварини в сучасній українській мові не належить до ар¬хаїзмів, але як назва колоди, до якої колись прив'язували людей для покарання різками (а з цим значенням воно вжите в наведеному реченні), тепер зовсім невідоме, отже, тут іменник кобила е семантичний архаїзм.

Неологізми — це нові слова (від грецьких neos — новий, logos — слово), вони з'являються в мові у всі періоди її розвитку. Процес їх виникнення цілком протилежний процесові появи архаїзмів. Якщо архаїзми виходять з ужитку, то неологізми поповнюють словниковий склад мови. Кожне нове слово, що з'являється в літературній мові, є неологізмом доти, поки воно не стає загальновживаним, загальнолітературним і перестає сприйматись як нове. Є в мові й такі неологізми, які ніколи не переходять до складу звичайних слів. До них належать всі назви установ, організацій, які існують дуже короткий час, взагалі назви короткочасних явищ, як робземліс (профспілка робітників землі і лісу). Ці й подібні нові слова вже вийшли з ужитку й тепер належать до лексичних історизмів, або матеріальних архаїзмів. Здебільшого не входять до активного лексичного запасу й індивідуальні неологізми, створені окремими письменниками.

Причини появи неологізмів можуть бути різні. Багато з них з'являється в мові тому, що виникають нові предмети, явища, яким потрібно дати назву. Поява деяких неологізмів зумовлена потребою дати предметові нову, більш зрозумілу або більш точну назву. І, нарешті, чимало неологізмів твориться в художній літературі, особливо в поезії. Найчастіше неологізми цього типу, які можна назвати стилістичними, творяться шляхом словоскладання:Не дивися так привітно—яблуневоцвітно.Серед неологізмів, утворених словоскладанням, найпоширенішими в українській мові є прикметники, але зустрічаються й іменники, дієприкметники, прислівники і дієслова.

Індивідуальні стилістичні неологізми, вживані в літературній мові, можуть творитися й засобом афіксації, наприклад: Нікого я так не люблю, як вітра вітровіння. Виникнення неологізмів зумовлюється найрізноманітнішими потребами життя й діяльності мовного колективу. Якщо неологізми створені за існуючими в мові словотворчими законами і задовольняють якісь потреби (називають нове відкриття, винахід, нову установу, річ, виконують художньо-образну функцію тощо), вони мають право на існування, незважаючи на те, чи ввійдуть до активного словникового складу, чи залишаться поза його межами. Зайвими в мові є лише такі індивідуальні новотвори, які не виконують ніякої стилістичної або номінативної функції, засмічують, а не збагачують словниковий склад.

Нейтральна лексика

користується кожний, хто володіє українською мовою, бо такі слова всім зрозумілі й означають поняття, звичайні для кожної людини.До стилістично нейтральної загальновживаної лексики належать назви навколишніх речей, тварин, рослин, назви явищ природи і суспільного життя, людської діяльності і культури, найрізноманітніших прикмет і якостей, почувань і стану людини тощо, тобто слова, зв'язані з повсякденним життям усіх членів мовного колективу. Загальновживані слова здебільшого належать до стійкого лексичного фонду мови. Стилістично нейтральними є, наприклад, такі слова, як батько, син, рука, волосся, хата, вітер, дерево, залізний, зелений, три, він. Цей, думати, бігти, там, далеко, радісно і под. Сфера їх вживання не обмежена усною чи письмовою формою або якимсь одним різновидом літературної мови, бо такі слова всім зрозумілі й означають поняття звичайні для кожної людини.Категорія загальновживаних слів не є замкненою і застиглою: вона весь час поповнюється новими словами у зв'язку з розвитком матеріальної і духовної культури найширших мас населення. Такі, наприклад, слова, як електрика, радіо, лекція, конференція і под., понад тридцять років тому не були загальновживаними й належали до спеціальної лексики з обмеженою сферою поширення. Тепер же вони стали звичайними, отже, і загальновживаними не тільки в мові інтелігенції, а й у мові робітників.

Окрему стилістичну категорію становить у літературній мові емоційно забарвлена лексика, тобто слова, які виражають різні почуття, а також емоційні відтінки в оцінці явищ дійсності, осіб, подій та ін. У переважній більшості емоційно забарвлені слова належать до фонду загальновживаної лексики.

Відомо, що не кожне слово збуджує почуття, настрій чи уяву читача або слухача. Існує багато таких слів, з якими всі звиклися і які сприймаються без будь-яких емоцій. Відсутність емоційного забарвлення характеризує, як уже згадувалося, термінологічну і ділову лексику, для яких властива точність у передачі понять і зовсім недоречна образність. У художній, публіцистичній, ораторській мові, навпаки, емоційне забарвлення певних слів є доконечною умовою, без цього неможливий глибокий вплив на читача чи слухача.

Деякі слова означають назви певних почуттів і є емоційними вже своїм лексичним значенням, наприклад: радість, горе, журба, сум, туга, жаль, жах, гнів, ніжність, ненависть, гордість, любов, кохання, щирість та ін. Вдале використання їх надає емоційного забарвлення висловлюваній думці. Емоційні за своїм лексичним значенням є також слова, які виражають позитивну чи негативну оцінку явищ і предметів дійсності або почуття й стан людини: добрий, милий, ніжний, щирий, коханий, злий, жахливий, бридкий, поганий, нікчемний; весело, радісно, тяжко, сумно, млосно, жахливо; любити, ненавидіти, кохати, сумувати. Вони так само, як і попередня група слів, активно вживаються в художній і публіцистичній літературі для емоційного забарвлення мови. До емоційної лексики належать і всі поетичні слова, властиві художній літературі і народній творчості (рута-м'ята, голубонько, лебедонько, білолиций, сизокрилий, ясночолий, ясновидий, віщувати), та емоційно забарвлені синоніми до слів, уживаних у звичайному значенні (шкапа, огир до слів кінь, коняка; ненька до слова мати; баньки до слова очі; пес до слова собака; прекрасний, чарівний, чудес¬ний до слова гарний та ін..Одним із способів емоційного забарвлення мови є вживання слів у переносному значенні, як наприклад: бахкати, строчити замість стріляти; впертися замість зайти; метнути замість кинути; кресати, молотити замість бити; майнути замість побігти; сипнути замість піти та ін. Окрему групу емоційної лексики становлять слова, емоційність яких досягається засобами словотворення, використанням спеціальних суфіксів. В українській мові значення пестливості, здрібнілості, згрубілості, іронії та .ін. надається за допомогою суфіксів -к-, -ик; -ок, -очок, -иц-, -иськ-, -ан, -ак-, -аг-, -ищ-, -еньк-, -есеньк-, -езн-, -ецьк-та ін.: хатка, хлопчик, голосок, гайочок, водиця, сестриця, дівчисько, хлопчисько, дідуган, писака, чолов'яга, носище, вовчище, маленький, малесенький, добресенький, старезний, здоровецький тощо.

Емоційне забарвлення слова дуже часто залежить від сполучення його з іншими словами і може змінюватися в різному словесному оточенні.

До емоційно забарвлених слів належать і різні вульгаризми (жерти замість їсти, здохнути замість умерти, пика замість облич¬чя), які в літературній мові вживаються дуже обмежено й лише з пев¬ною стилістичною метою: для якісної характеристики особи, явища, для вираження негативного ставлення до них тощо.

До складу такої лексики входять і всі лайливі слова, за допомогою яких виражається почуття ненависті, презирства, зневаги: гад, гадина, мерзотник, лакиза, пустобрех, підлабузник, блазень, бездарність, дурень, маруда, чорт, проклятий, типоголовий та ін. Функцію лайливих слів іноді виконують і такі слова, яким у прямому значенні вона невластива, а можлива тільки в переносному, як наприклад, по відношенню до людини: свиня, гадюка, дуб (в значенні нерозумний)

Однією з стилістичних категорій у складі лексики літературної мови є просторічні слова, тобто такі, які характерні для простої розмовної мови, а тому їх називають ще розмовно-про-сторічними. За своїм значенням вони неоднакові. Деяким з них властивий відтінок фамільярно-розмовний, наприклад: докторша, нікольство, наколобродити, розпозіхатися, прошпетитися (про-винитися), розкраяти (розрізати) і т. д. Проте чимало просторічних слів мають і грубуватий відтінок, наприклад: ляпати (говорити), нализатися (напитися п'яним), цмокнути (поцілувати), роззява, свинство, багатознайка.

Розмовно-просторічні слова поширені насамперед в усній мові,використовуються вони здебільшого при безпосередньому спілкуванні людей, хоч, звичайно, вживаються і в художній літературі. Іншим стилям літературної мови (науковому, публіцистичному, діловому) просторічні слова невластиві. Істотною ознакою розмовно-просторічних слів є те, що пони харатерні для загальнонародної усної мови в цілому.

Слова, вживані в окремих місцевих говорах або в якому-небудь одному наріччі і не поширені в мові всього народу, належать до категорії діалектної лексики, до так званих діалектизмів, наприклад: газда (господар), хижа (хата), загурка (розвага), файний (гарний), студений (холодний), банувати (сумувати), банно (сумно), оногди (нещодавно) та ін.

Значення ж діалектизмів зрозуміле обмеженому колу людей, звичайно лише тим із них, хто користується говором, якому властиві ці діалектизми.

У літературних творах, якщо немає потреби відбивати місцеві імовні особливості, діалектна лексика не використовується. її немає в науковій літературі та в документах ділового характеру; не поширені діалектизми і.в публіцистичному жанрі. Але в творах художньої літератури вони зустрічаються. Вживають їх з метою забарвлення твору місцевим колоритом і цим домагаються підсилення реалістичності твору. Для цього їх вводять у мову дійових осіб твору, значно рідше вони трапляються у мові самого автора. Високохудожнє використання діалектизмів у такому плані спостерігається у творах І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянської,»П. Мирного, М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»), Ю. Яновського,0.Гончара та ін.

У період, коли українська літературна мова починала складатися на народно-розмовній основі, діалектизми зустрічалися в усіх письменників без винятку, бо тоді, коли ще не виробились загальнолітературні мовні норми, кожен письменник у своїх творах використовував ту лексику і ті форми розмовної мови, які були йому найбільш відомі, які вживалися в тій місцевості, звідки він походив або де жив. Діалектизми, зумовлені цими причинами, зустрічаються у віршах І. Некрашевича (XVIII ст.), у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Вовчка, Ю. Федьковича і багатьох інших українських письменників.

У творах письменників із західних областей України діалектизми зустрічаються значно ширше, ніж у мові інших українських письменників, зокрема багато їх є у В. Стефаника, М. Черемшини, в ранніх творах І. Франка тощо, причому не тільки у мові дійових осіб, а й у авторській. Цей факт пояснюється тим, що західноукраїнські області довгий час були відірвані від України, а це стало причиною деякої відокремленості літературно-мовного процесу в західноукраїнських землях від загального процесу творення нової української літератури і сучасної української літературної мови. Довгий час літературна мова в Західній Україні розвивалася на вузькій діалектній основі, а тому навіть ті письменники, які відстоювали орієнтацію на єдину загальнонаціональну українську мову (Франко, Стефаник), підпадали під вплив місцевої літературно-мовної традиції, перевантажували свої твори вузькими діалектними словами.

Тільки після возз'єднання всіх українських земель у єдиній Українській Радянській державі повністю усунені будь-які причини для діалектної диференціації у розвитку літературної мови. Західноукраїнські місцеві слова, як і інші діалектизми, сучасними письмен¬никами використовуються лише з стилістичною метою (порівн., на¬приклад, вірші Д. Павличка, прозу Я. Галана, П. Козланюка та ін.).

Сучасна українська літературна мова сформувалася й зросла на загальнонародній основі, вона створила свої лексичні, фонетичні та граматичні норми, і без потреби завантажувати її діалектними словами, звичайно, не можна. Однак між лексикою літературної мови та діалектною весь час відбувається процес взаємовпливу і взаємо¬проникнення. Словник літературної мови збагачується за рахунок слів, які виникають і існують у живій мові народу різних місцевостей України. Так, уже після Великої Жовтневої соціалістичної революції в українській літературній мові остаточно закріпилися й стали за-гальнонаціональними такі слова, як киптар, полонина та ін., що раніше були відомі переважно західним говорам.

Одночасно в міру зростання культури широких мас населення і поширення літературної мови вузькомісцеві слова поступово виходять з ужитку і зникають, а поряд з цим засвоюються лексичні норми літературної мовиі

До використання діалектної лексики в літературній мові потрібно ставитися дуже обережно і вживати її лише тоді, коли це справді стилістично виправдано, дбаючи про те, щоб діалектизми не робили мову твору незрозумілою для читачів. Крім місцевих слів, або лексичних діалектизмів, є ще й соціальні та професійні діалектизми, поширені в мові окремих суспільних груп населення чи в мові людей певної професії, наприклад, у мові колгоспників, міського населення, у мові шахтарів, моряків, рибалок, мисливців, лісорубів і т. д., до революції у мові дворянства, купецтва, духівництва. Створювали свою лексику й різні декласовані елементи, властиві буржуазному суспільству,— волоцюги, злодії, старці, які часто користувалися мовою, незрозумілою для сторонніх людей. Ця мова має назву жаргону, або арго. До жаргонізмів належать такі слова, як буза— чепуха; барахло — речі; манатки — білизна, речі; «Соціальні жаргонізми в літературі можна вживати з почуттям міри лише як, художній засіб мовної характеристики героїв твору. Вживання жаргонної лексики в авторській мові шкідливе й нічим не може бути виправдане.Якщо вони як пережиток зрідка й трапляються у окремих осіб (буза, шпана, пацан, нарубався), то такі слова не тільки не збагачують їх словника, а лише засмічують його. Жаргонізми, хоч іноді з стилістичною метою і вводяться до художнього твору, все ж перебувають поза межами літературної мови, і з ними потрібно вести рішучу боротьбу.