5. Комбінаторні і позиційні звукові зміни.

Явище регресивної асиміляції, акомодації і спрощення

Усі фонетичні зміни, що виникають внаслідок моди­фікації, можуть бути комбінаторні й позиційні.

Комбінаторні зміни — це зміни, що за­лежать від взаємодії звуків у мовному потоці. На якість одних звуків постійно впливає артикуляція сусідніх звуків, внаслідок чого утворюються різні алофони фонем.

В основу вивчення комбінаторних змін звуків покла­дено вчення про три фази вимовленого звука: екскур­сію— коли мовні органи переходять із спокійного (індиферентного) положення до характерного артикуля­ційного положення, потрібного для вимови даного звука; витримку — коли мовні органи перебувають у від­носно незалежному положенні, потрібному для вимови даного звука; рекурсію — коли мовні органи знову повертаються в індиферентне положення. Проте ці три фази наявні лише у звука, вимовленого ізольовано. Як­що кілька звуків вимовляються вряд, то рекурсія звука здійснюється не до індиферентного положення, а зли­вається в один суцільний момент з екскурсією наступно­го звука, внаслідок чого відбувається своєрідне взаємне накладання артикуляції окремих фаз або й звуків у цілому, яке називається коартикуляцією. Таке взаємне накладання кінцевої й початкової фаз сусідніх звуків (причому різних за способом артикуля­ції) веде до того, що основні артикуляційні типи взаємно змінюють свою якість (якщо не протягом усієї трива­лості, то принаймні в певних її відрізках), і таким чином виникають різні алофони.

Крім того, в мові розрізняють два типи пристосуван­ня (адаптації) звуків:

Акомодація (від лат. присто­сування) — зміни, що відбуваються між звуками різ­них категорій, тобто між голосними й приголосними, наприклад /п/ перед /у/ лабіалізується. Акомодація може бути прогресивною і регресивною. Коли попередній звук впливає на наступний, то має місце прогресивна ако­модація. Коли ж, навпаки, наступний звук впливає на попередній, відбувається регресивна акомодація.

Асиміляція (від лат. уподіб­нення) —це зміни, що відбуваються між звуками тієї самої категорії, тобто між голосними або між приголос­ними, наприклад [с] під впливом [н'] в слові сніг теж м'який /с'н'іг/. Асиміляція теж може бути прогресив­ною й регресивною залежно від того, чи впливає поперед­ній звук на наступний (прогресивна асиміляція), чи, нав­паки, наступний звук впливає на попередній (регресив­на асиміляція)..

При аналізі звукових змін у мовному потоці беруться до уваги не тільки окремі граматичні слова, а також і так звані «фонетичні слова», до складу яких входить само­стійне слово разом із службовим і групи слів, що склада­ються з двох повнозначних слів, які становлять у вимо­ві нерозривну єдність.Особливість фонетичного слова полягає в тому, що обидві його частини внаслідок внутрішньої підпорядко­ваності одному наголосу зливаються в єдине ціле, на­приклад: без тебе, як же, сказав би.

До найголовніших видозмін (модифікацій) україн­ських звуків у мовному потоці в системі вокалізму належить акомодація (пристосування голосних до су­сідніх приголосних), редукція (зміни ненаголошених го­лосних щодо тривалості, інтенсивності, якості), вокаль­на асиміляція (інакше — вокальна гармонія, або гар­монійна асиміляція); у консонантизмі — акомодація (пристосування приголосних до сусідніх голосних) і аси­міляція (уподібнення) приголосних у групах приго­лосних.

фонеми української мови в ненаголошеній позиції, у зв'язку з ослабленням загальної артику­ляційної напруженості, зазнають значних і кількісних, і якісних змін.

Характерною особливістю ненаголошених алофонів е те, що короткий стаціонарний сегмент наявний у нена­голошених голосних, як правило, тільки в повному стилі. У розмовному він звичайно буває відсутній зовсім.

Тверде чи м'яке консонантне оточення позначається на артикуляційно-акустичних особливостях ненаголо­шених голосних ще більше, ніж наголошених, оскільки воно відбивається не тільки на перехідних, а й на умовно стаціонарних сегментах.

Диференціація ненаголошених алофонів щодо під­няття спинки язика збері­гається, причому виділя­ється чотири ступені під­няття, як і в наголошених

На слух зміни [а], [у], [і] майже непомітні. Вимова [е] більше чи менше наближається до вимови звука [и], наприклад: [зеирнина]. З другого боку, вимова ненаголошеного [и] розширюється й наближається до вимови [е], наприклад: [жиевут'], [диетина] й под. Ненаголошений [о] в позиції перед складом з наголоше­ним [і], а особливо перед складом з [у] звужується й біль­ше чи менше наближається своїм звучанням до голос­ного [у]: [коужух],[гоУлубка] й под.

Але, незважаючи на цілком закономірні деякі і якіс­ні, і кількісні зміни, головна особливість українського вокалізму полягає в тому, що ненаголошені голосні . різко не відрізняються своєю вимовою від наголошених, і усі складові голосні української мови в усіх позиціях зберігають повнозвучну вимову, а також (за нечислен­ними, порівняно, винятками) й свою якість і в ненаголошених складах. Різке скорочення, ослаблення, напів-глуха вимова голосного — рідке й нетипове для укра­їнської мови явище.

Редукція голосних

Ненаголошеність безпосередньо пов'язана з редук­цією звуків. Редукція (від лат. скоро­чую) — видозміна звуків, що є наслідком меншої напру­женості й тривалості артикуляції.

Є два типи редукції звуків: кількісна і якісна.

Під кількісною редукцією розуміють зменшен­ня тривалості голосних при збереженні характерного тембру.

Наслідки експериментального дослідження тривалос­ті голосних переконливо доводять, що в усіх позиціях (крім позиції абсолютного кінця слова) ненаголошені голосні в 2—3 рази коротші за наголошені, що є яскра­вим свідченням наявності в українській мові кількіс­ної редукції голосних.

Якісна редукція виявляється в тому, що нена­голошені голосні втрачають напруженість і утворюються при нейтральному або більш чи менш близькому до ней­трального положення мовних органів, що змінює якісні характеристики голосних.

Звичайно кількісна і якісна редукція виявляються одночасно. Більше того, вважають, що якісна редукція є безпосереднім наслідком кількісної редукції.

Асиміляція голосних (гармонійна асиміляція)

Випадків суміжної асиміляції голосних в українсь­кій літературній мові звичайно не буває, оскільки все­редині морфем немає їх збігу. Зате характерна особли­вість українського ненаголошеного вокалізму — гар­монійна асиміляція (інакше — дистантна асиміляція, або вокальна асиміляція, або гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляції голосних у су­міжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше або менше уподібнюється до наступного голосного. В результаті вокальної гармонії відбувається чергування алофонів тієї самої фонеми. Зміни відбува­ються в артикуляційному аспекті за ознаками підняття, ряду й лабіалізації.

Гармонійної асиміляції зазнають передусім ненаголошені голосні в позиції перед наступним наголоше­ним. В інших ненаголошених позиціях вона вияв­ляється менш послідовно або не на всьому відрізку го­лосного, а тільки в кінцевому сегменті перед приго­лосним.

Повнота вияву гармонійної асиміляції залежить від багатьох факторів: передусім від стилю мовлення, а та­кож місця ненаголошеного голосного у фонетичній струк­турі слова, впливу діалектного субстрату.

Гармонійна асиміляція займає особливе положення в ряду інших типів змін голосних. З одного боку, вона зближується з комбінаторними змінами, зберігаючи свою своєрідність, яка полягає в такому: комбінаторні зміни відбуваються внаслідок взаємодії суміжних зву­ків, а гармонійна асиміляція є результатом взаємодії голосних, розділених приголосними. З другого боку, як правило, гармонійна асиміляція якнайтісніше поєд­нана з ненаголошеним вокалізмом, тобто з позиційними амінами.

Модифікації приголосних. Комбінаторні модифікації приголосних Акомодація.

Акомодація приголосних до сусідніх голосних вияв­ляється не так яскраво, як акомодація голосних до при­голосних. Найбільш характерні приклади:

1. Напівпом'якшена вимова перед наступним голосним [і] губних [п’], [б’],[ф’], [в’], [м’], передньоязикових шиплячих [ш], [ж],[ч], [дж] задньоязикових [г], [к], [х], глоткового [г]. Зазначені звуки, як відомо, є комбінаторними алофонами відповідних твердих при­голосних фонем.

2. Лабіалізація приголосних перед наступними го­лосними [о] та [у] на всьому їх протязі. Наприклад:[т°ом], [з°уб], [л'°ул'ка] й под.

Асиміляція приголосних

Асиміляція приголосних — дуже поширене явища в українській мові. Адаптація, асиміляція приго­лосних може бути прогресивною й регресивною. В укра-.Їнській мові виявляється переважно регресивна асимі­ляція.

Наслідком асиміляції можуть бути або модифіка­ції фонем, або фонетичні чергування

Асиміля́ція (лат. assimilo — «уподібнюю») — у мовознавстві — уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні.

Види

Асиміляція буває:

регресивною, коли наступний звук впливає на попередній (пишемо — змагаєшся, вимовляємо —змагаєсся),

прогресивною, якщо, навпаки, попередній звук впливає на наступний (пор. укр. бджола із давнім бъчела).

Як регресивна, так і прогресивна асиміляція може бути повною і неповною.

При повній асиміляції звук цілком уподібнюється сусідньому (напр., розсіяти вимовляється як россіяти); при неповній — звук уподібнюється сусідньому частково, напр. за дзвінкістю (слово молотьба вимовляється як молодьба) або за глухістю (слово нігті — як ніхті).

Слов'янським мовам більш властива регресивна асиміляція, тюркським мовам — прогресивна.

За характером змін можна виділити такі різновиди асиміляцій:

за дзвінкістю. Асиміляції за дзвінкістю зазнають тільки ті глухі, які мають дзвінкі відповідники, однак її не зазнають губні [п], [ф]. Крім того, глухі не уподібнюються до наступних сонорних, бо різняться великим ступенем розходження між собою.

За глухістю. При асиміляції за глухістю відбувається оглушення дзвінких. Таке явище є характерним для багатьох мов, зокрема російської, німецької, нідерландської. Проте асиміляція за глухістю не притаманна українській мові і є швидше виняток, а не правило чи закономірність. Лише в окремих словах і формах окремі приголосні оглушуються. Наприклад: [кіхті], [ніхті],[лехко],[вохко],[діхтяр]. Може також оглушуватися звук [з], але якщо він є у складі прийменника або префіксів з- і роз-.

Асиміляція за м'якістю. За м'якістю уподібнюються тільки ті звуки, які мають м'які відповідники. Зокрема цього роду асиміляцій зазнають зубні приголосні. Ступінб пом'якшення під впливом наступного приголосного можу бути різним. Очевидно, що меншим ступінь пом'якшення буде на межі між префіксом і коренем, ніж у корені. З іншого боку, перед пом'якшеними приголосними попередні звуки, як правило тверді (напр.: свій, срібний — [с] не пом'якшується). Проте в українській мові є ряд слів, в яких [з], [ц], [с] перед наступним пом'якшеним, а не м'яким пом'якшуються. Наприклад: світло, звір, цвіт.

Асиміляція за місцем і способом творення. У цих асиміляціях можна виділити три основні закономірності:

зубні перед ясенними шиплячими уподібнюються до них ([д], [т], [ц], [з], [с], [т'], [з'], [с'])

Ясенні шиплячі перед зубними м'ягкими [з'], [ц'], [с'] уподібнюються до них.

Звуки [д], [т], [т'], [д'], перед [з], [ц], [с], і їх м'ягкими відповідниками уподібнюються до них.

Позиційні модифікації приголосних

До позиційних модифікацій приголосних, які зале­жать від їх позиції щодо місця в слові і складі, належать зміни приголосних [в], [й] на [у], [й]. Тут спостерігаєть­ся така залежність: на початку складу перед голосним виступають звуки [в], [й]. У кінці складу після голосного або на початку складу перед дальшим приголосним — нескладові голосні [у], [й] як позиційні алофони фонем їв/, /]'/ . Пор.: [й'аблуко], [йісти^і'], [гул'айе"];

[гул'ай]; [вам], [буватив'], [стау], Істауте] й под.

У кінці слова перед паузою зімкнені носові сонорні, як тверді, так і м'які, вимовляються без вибуху, наприклад: дім, сім, сон, чин, день, пень і под.

Усі розглянуті тут зміни голосних і приголосних фонем мають своїм наслідком тільки модифікацію фонем, або, інакше, чергування алофонів фонем.

Акомода́ція (лат. accomodatioo — пристосування) в мові — пристосування суміжних приголосних і голосних звуків один до одного, внаслідок чого властивості приголосного поширюються на голосний. Розрізняють два види акомодації звуків: прогресивна та регресивна.

Акомодація виникає тоді, коли кінцевий момент вимови попереднього звука збігається з початковим моментом вимови наступного, наприклад у слові «рядити» звук «а» (я) пристосувався до попереднього м'якого звука «р'», а в слові «радіти» звук «и» (і) — до м'якого звука «д'». Явище акомодації досліджували мовознавці І. О. Бодуен-де-Куртене, В. О. Богородицький, а в галузі історії фонетики східно-слов'янських мов — Леонід Булаховський.

Спрощення:

Спрощення у групах приголосних - випадання приголосного при словотворі.

В сучасній українській мові спостерігаються в таких групах приголосних:

ЖДН — ЖН

Тиждень — Тижневий

ЗДН — ЗН

Виїздити — Виїзний

СТН — Сн

Честь — Чесний

СТЛ — СЛ

Щастя — Щасливий

СКН — СН

Тріск — Тріснути

ЗКН — ЗН

Бризкати — Бризнути

У деяких словах спрощення можна виявити зіставленням з російською мовою, це слова спільного походження

ЛНЦ — НЦ

Солнце — Сонце

РДЦ — РЦ

Сердце — Серце

СТКЛ — СКЛ

Стекло — Скло

Спрощення в групах приголосних

1. –Ж(Д)Н-, -З(Д)Н-, -С(Т)Н-, -С(Т)Л-. У групах приголосних -жди-, здн-, стл-, -стн- випадають д і т: ти́ждень — ти́жня — тижне́вий; виїзди́ти — виїзни́й, прої́зд — проїзни́й, ле́стощі — уле́сливий, стели́ти — сла́ти, ща́стя — щасли́вий, вість — ві́сник, ко́ристь — кори́сний, пе́рстень — пе́рсня, честь — че́сний, я́кість — я́кісний. Але в словах зап’я́стний, кістля́вий, пестли́вий, хвастли́вий, хвастну́ти, хворостня́к, шістна́дцять спрощення не відбувається.

Примітка. У прикметниках, утворених від іменників иншомовного походження з кінцевим -ст, літеру т зберігаємо: аванпост — аванпо́стний, бала́ст — бала́стний, компо́ст — компо́стний, контра́ст — контра́стний, форпо́ст — форпо́стний.

2. -3(К)Н-, -С(К)Н-. У групах приголосних -зкн-, -скн- перед дієслівним суфіксом -ну- випадає к: бри́зки — бри́знути, брязк — бря́знути, блиск — бли́снути, писк — пи́снути, плюск — плю́снути, тиск — ти́снути, тріск — трі́снути, але ви́пуск — випускни́й, виск — ви́скнути.

1. -С(Л)Н-. У групі приголосних -слн- випадає л: ма́сло — масни́й, мисль — уми́сний, навми́сне; ремесло́ — ремісни́к.

Слн-сн-ремесло-ремісник

Стц-сц-містити-місце

Лнц-нц-сонце-солнце

Рдц-рц-серденько-серце

Сткл-скл-скло-стекло

Рнч-нч-горно-гончар

Стськ – ськ-місто-міський

Скн-сн-тиск-тиснути

Зкн-зн-бризкати-бризнути

Питання №6 Наслідки прогресивної асиміляції, дисиміляції, метатези, епентези, стяжіння, протези в СУЛМ.

Асиміляція голосних (сингармонізм, гармонійна асиміляція) – фонетичний процес, який полягає в тому, що всі голосні в слові стають однорідними за артикуляцією: богач – багач, кишеня – [к е ш е н а].

Асиміляція приголосних буває за:

1. Участю голосу і шуму.

2. Місцем творення.

3. Способом творення.

4. Твердістю – м’якістю.

Така асиміляція характеризується за п’ятьма параметрами:

1. За якою ознакою (див. вище).

2. Суміжна чи несуміжна (звуки стоять поруч чи на відстані).

3. Повна чи часткова (звуки уподібнюються повністю чи ні).

4. Регресивна чи прогресивна.

5. Фіксована (однакові звуки у вимові і на письмі, щоб показати асиміляцію, треба відтворити праформу) і нефіксована (звуки різні у вимові і на письмі).

Наприклад: вокзал [ в о ґ з а л ]

Асиміляція за участю голосу і шуму, суміжна, часткова,

регресивна, нефіксована.

Знання [з н а н: а]

*нj [н:]

Асиміляція за місцем і способом творення, суміжна, повна,

прогресивна, фіксована.

Всі слова із фонетичним процесом подовження утворюються у наслідок дії прогресивної асиміляції.

Наслідки дисиміляції:

Дисиміляція (від лат. dissimilatio „розподібнення”) – розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних ознак. Дисиміляція найчастіше буває за способом творення і суміжна чи несуміжна.

1)зміна звукосполучень [кт] - [хт] :къто - хто

2)зміна [чн] - [чьн] на сучасну форму – шн: ручник – рушник

3)зміна [шш] і [жш] на [шч - жч] при ступенюванні прикметників.

4) СУМ зберігає наслідки давньої дисиміляції у групах приголосних [дт] і [тт], яка відбита у чергуванні звуків [д//с] [т//с]. Це явище давнє, зумовлене дією звуку відкритого складу: краду – красти – крадти .

Метатеза – взаємна перестановка звуків або складів у межах слова (медвідь – ведмідь) – мертва.

Епентеза – поява в середині слова додаткового звука (радіо – діал. радійо,

радіво) - мертва.

Стяжіння – два інші звуки стягуються в третій: Рига – ризький, Овруч – овруцький.

Протеза – поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшеної вимови (острий – гострий, діал. вострий) мертва.

Гаплологія – випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів (мінералологія – мінералогія).

Питання № 7 Історичні та позиційні чергування.

Чергування звуків — постійна і закономірна зміна їх у коренях і афіксах етимологічно споріднених слів та форм. Наприклад: стіл — столи, нести — носити, плести — заплітати, могти —помагати.

В українській мові розрізняють два види чергувань: позиційне (фонетичне) й історичне (фонетично не зумовлене).

1)Позиційне —це чергування, яке відбувається залежно від позиції звука в слові і зумовлюється фонетичними законами сучасної мови. Наприклад: лити —ли [е] ла; ле [и] ла. Тут звукове чергування: и — и [е] — е [и].

Відміності від історичних:

1. В історичних обов’язково змінюється фонемний склад морфем, при позиційному – ні.

2. Позиційне чергування залежить від суч орфоепічних норм, іст чергування – не залежить.

3. Історичні чергування діють на рівні фонем, а позиційні – на рівні звуків.: нога – нозі.

2. Історичне — це чергування, успадковане із спільнослов'янської та давньоруської мов.

Інші виникли в період формування фонетичної системи Української мови. Більшість чергувань голосних належить до історичних:найдавніші:

а) чергування о — а: могти — помагати, горіти — згарище, схопити — хапати;

б) чергування е — і: плести — заплітати, летіти — літати, мести — замітати;

в) чергування о — е — и з нулем звука: беру — брати, день —дня, ставок — ставка, дзвінок — дзвінка;

г) чергування і — а: сідати — садити;

д) чергування и — і: бити — бій, бий — бійка;

е) чергування о, е — і: столи — стіл, семи — сім, печі — піч.

Примітка. У коренях дієслів звук о чергується із звуком е, якщо маємо наступний наголошений суфікс -а-; -я- {котити — катати, скочити — скакати). Але деякі слова цьому правилу не підлягають: вимовити — вимовляти, простити — прощати.

ЧЕРГУВАННЯ О, Е З І

Це чергування є специфічним для української мови. Фонеми о, е виступають найчастіше у відкритих складах, фонема і —в закритих. Наприклад:

1. У різних формах того самого слова: семи —сім, осені — осінь, гори — гір, мого — мій, радість — радості — радістю, ніч — ночі — ніччю, піч — печі — піччю, Канів — Канева, Харків — Харкова, Чернігів — Чернігова.

2. У словах одного кореня або спільної основи: воля — вільний, будова —будівельник, робота — робітник, нога — підніжжя.

3. При зміні початкового звука о на і з'являється протетичний приголосний звук в: овес — вівса, око — вічко.

Примітка. У словах із звукосполученнями: -оро-, -оло-, -ере-, -еле- о, е в закритих складах не переходить в і.

Наприклад: подорож, мороз, сторож, очерет, шелест, прибережний, перед, через, посередній та ін.

 ЧЕРГУВАННЯ О, Е З НУЛЕМ ЗВУКА

При заміні слова голосні о, е в суфіксах випадають. Наприклад: садок — садка, день — дня, орел — орла, сон — сну.

ЗВУК А З ЕТИМОЛОГІЧНОГО (ДАВНЬОГО) О

У сучасній українській мові є ряд слів, у яких в основі сталася зміна етимологічного (давнього) звука о на а. Наприклад: багато, багаття, багатир (у значенні багач); гаразд, гарячий (але горіти); хазяїн, кажан, калач тощо.

Таку зміну називають гармонійною асиміляцією (уподібненням).

У багатьох словах давній звук о зберігається: богатир (у значенні силач), монастир, солдат, лопата, товар, козак, гончар, корявий, поганий та ін.

 ЧЕРГУВАННЯ Е З О ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ ТА J

У сучасній українській мові після шиплячих ж, ч, ш, щ може вживатися звук є і звук о: шести —шостий, четвертий — чотири, жених —жонатий.

1. Звук є після ж, ч, ш, щ, буквосполучення дж та j живається перед м'яким приголосним (зокрема, перед складом з е та и): пшениця, вечеря, учень, щербина, жевріти, вишенька, четверо, честь та ін.

2. Звук о вживається після шиплячих, буквосполучення дж та і перед твердими тіриголоснимй: (зокрема, перед складом з

о, а у, и): пшоно, жолудь, жоржина, бдокола, чоловік, щока, жовтий, знайомий, його, іграшок, жорстокість, дружок.

3. Не змінюється е на о після шиплячих у книжних та іншомовних словах: чек, жетон, печера, чемпіон, ковчег та ін.

4. У деяких словах е зберігається після шиплячих за усталеною традицією: шепіт, черга, чепурний, черпати, чекати, щедрий, щезати, червоний та ін.

 

Питання №8 Поняття фонеми, відмінності між фонемою і звуком….

Термін “фонема” (від грецького phonema - ‘звук’) уперше вжив французький фонетист А.Дюфріш-Деженет 1873 р. з метою заміни досить незручного для використання терміна “son du langage”. Ян Бодуен де Куртене вказав на різницю між “phone” (‘звуком мовлення’) та “phoneme” (фонемою) [5, c.446], а М.Крушевський, учень Я.Бодуена де Куртене, висловив пропозицію вживати термін “фонема” на відміну від терміна “звук”. Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну (розрізнювальну) функції фонем. Перша з них полягає в тому, що фонема виступає як одиниця мови, з якої складаються вищі мовні одиниці — морфеми і слова. Цю функцію називають конститутивною (від лат. слова constituere — складати, утворювати). Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна (від лат. слова distinguere — розрізнювати, розпізнавати) полягає в тому, що фонема є засобом розрізнювання морфем і слів. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу. Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові. Ян Бодуен де Куртене вперше провів чітке розмежування між звуком та фонемою, визначив критерії виділення фонем, а також окреслив принципи і методи фонологічних досліджень. У теорії фонеми, запропонованій Яном Бодуеном де Куртене, психологічний підхід є домінантним. Теорія фонеми Я.Бодуена де Кутене стала відомою в середовищі європейських та американських лінгвістів. Праці Бодуена де Куртене і Л.В. Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М.С. Трубецького. Він написав ґрунтовну новаторську працю "Основи фонології", у якій виклав свою струнку теорію фонем. Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологія відрізняється від фонетики, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще називають функціональною фонетикою. У фонології розрізняють 2 рівні — сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сегментації. Суперсегментний рівень складається з одиниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в деяких мовах Південно-Східної Азії — силабема. Санкт-Петербурзька фонологічна школа (основоположник Л.В. Щерба, представники Л.Р. Зіндер, М.І. Матусевич, О.М. Гвоздєв, Л.Л. Буланін, С.Б. Бернштейн, Л.В. Бондарко) розглядають фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи -— розрізнення звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотожність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фонологічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як води [вóды] і вода [в^дá] є різними фонемами, а звук [т] в словах сад [сат] і том [том] — одна фонема. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї ж морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі). Московська фонологічна школа (засновники Р.І. Аванесов, П.С. Кузнецов, О.О. Реформатський, В.М. Сидоров, О.М. Сухотін, Н.Ф. Яковлєв, Г.О. Винокур, А.Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовують морфемний критерій (у центрі уваги не розрізнення звукових оболонок значеннєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одиницею. Фонема— це сукупність звуків, що чергуються позиційно. Сюди можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук.

Диференційні і надлишкові ознаки фонем.

Диференційні – це акустичні або артикуляційні властивості, що відрізняють одну форму від іншої.

Інші ознаки, які не мають значення фонологічної класифікації є супровідними, або надлишковими.

Нейтралізація фонем – це це втрата фонологічно значущої ознаки форми, що протиставляється одна одній лише за цією ознакою і відрізняється від інших форм сукупністю рис, спільних для цих фонем: з – с: прозьба – просьба.

Фонологічні кореляції

У кінці 19 ст Б Куртене так називає морфонологічні чергування фонем. 20 -30 рр Празька школа – сист фонологічних протиставлень , для якої властива спільна кореляція, властиє.

Ознаки:

1)За дзвінкістю-глухістю

2)за твердістю – м’якістю

3) шиплячі – свистячі

4) місце і спосіб творення.

2 періоди історичного розвитку:

• дофонологічний( розглядаються лише звуки), не вживають термін фонема до 20 р 20ст.

• фонологічний( кількість і якість фонем) розглядається це питання.

Для укр. Приг.характерні явища:

1. дзвінка вимова

2. уникнення незручних для вимови груп приг.

3. Схильність локалізованій гармонії.

4. Незначний вплив м’яких приг на артикуляцію голосних заднього ряду.

Звукова реалізація фонем

Звукове поле фонеми – ряд звуків, у яких реалізується одна і та сама форма.

Варіант ф –м, алофона – варіант ф –ми, її конкретна реалізація.

Основний варіант - звук, у якому реалізується ф-а у сильній позиції.

Додатковий варіант – звук, у якому реалізується форма у слабкій позиції(звуки із призвуками).

Позиційний варіант – звук, у якому реалізується форма, залежно від її позиції у слові(нескладові звуки).

Комбінаторний варіант – звук, у якому реалізується форма, залежно від сполучення з іншими звуками(асиміляція, акомодація)

Фонетична транскрипція – це запис мовлення за його фонемним складом.

1. Фонеми пишуться в осн варіанті ф –и.

2. Основний варіант в – губно-губний.

3. Напівпом’якшеними звуками є варіанти твердих фонем.

4. Немає подовжених фонем.

 9.Орфоепія (від лат. orthos- прямий, правильний, рівний і epos- слово, мова) - це сукупність правил літературної вимови звуків і словосполучень. В орфоепії також вивчаються правила наголосу.

ОСНОВНІ ПРАВИЛА ОРФОЕПІЇ

ВИМОВА ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Голосні в українській мові у наголошеній позиції звучать чітко і виразно (голос, сила).

Так само чітко і виразно вимовляються і голосні [а], [і], [у] в ненаголошених складах (співати).

Ненаголошений [е] при вимові наближається до [и], так само як і ненаголошений [и] наближається до [е]. Особливо помітно це у випадку, коли [и] чи [е] знаходяться перед наголошеним складом (заметіль).

Голосні [е], [и] майже не змінюються у кінці слова і у складі з побічним наголосом (пити, пуля).

Ненаголошений звук [о], як і наголошений, теж вимовляється голосно, ніколи не перетворюючись на [а], як у російській мові. Проте перед складом з наголошеним [у] ненаголошений [о] стає схожим на [е] (ноша).

У дієслівних формах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу буквосполучення -ться вимовляється як ц' : (сміється- с'м’іjец':а).

Буквосполучення -шся вимовляється як довгий м'який [с’]: (смієшся- с'м’іjес':а).

ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Дзвінкі приголосні [б], [д], [д’], [ґ], [ж], [з], [з’], [г], [дж], [дз], [дз’], як правило, зберігають свою дзвінкість.

Зокрема, це відбувається:

• на кінці слова (ніж, гедз);

• в середині слова перед наступним глухим приголосним, найчастіше на межі кореня і суфікса (дiжка, жабка); виняток - дзвінкий приголосний [г], який в окремих випадках чергується з глухим [х] перед глухими [т'] і [к] (н'іхт'ї, вухкиї);

• у кінцевих дзвінких приголосних префіксах роз-, без-, через- та інших перед глухим приголосного кореня (розповідати).

Дзвінкий [з] чергується з глухим [с] тільки у префіксі з- перед наступним глухим кореня (крім [ш] і [ч]) - с'ц'іпити, схот'іти. У випадку знаходження дзвінкого свистячого [з] перед шиплячими [ш] і [ч] він чергується з глухим шиплячим [ш] (зшити).

Глухі приголосні в середині слова перед дзвінкими чергуються з відповідними дзвінкими (Вишгород).

Приголосні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистячими [з'], [ц'], [с'] (книжка)

Сонорні приголосні [в], [й], які не мають глухих відповідників, в середині слова після голосного і перед голосним, на початку слова перед будь-яким приголосним і у кінці слова перетворюються на короткі нескладові голосні [я], [ї] (вояк, гаї).

Нормативним для української мови є чергування [у] та [в]; [і] та [й] у мовному потоці, яке залежить від кінця попереднього і початку наступного слова (наш учитель, наша вчителька)

Поняття орфоепія (вимовні норми) обіймає передусім фонологічну систему мови, тобто склад розрізнювальних у даній мові самостійних звуків-фонем, їх якість, їх зміни в певних фонетичних умовах – залежно від позиції або звукового сусідства» [2, 135-136]. Маємо усвідомлювати, що рівень знань з орфоепії фактично є прямо пропорційний культурному рівню, тому цьому питанню потрібно відводити чільне місце. На жаль, досі у шкільних закладах не введено хоча б як факультативний курс цієї важливої дисципліни. Діти, часто виростаючи в російськомовному середовищі, не отримують знань із правильності вимови в школі. Більшість із них потім не отримує їх і в процесі навчання. Вважаємо, що в умовах фактично постійної білінґвальності особливу увагу необхідно надавати вивченню орфоепії саме в шкільних та вищих навчальних закладах, адже вік у такому питанні має дуже велике значення. Про це писав і В.Самійленко: «Заховання фонетичної краси нашої мови я вважаю справою особливо важною, не для спеціалістів філологів, а для всіх, хто говорить і пише вкраїнською мовою, найпаче ж для тих, хто цією мовою вчитиметься… Дбаємо ж про оригінальні й прекрасні ознаки тієї мови…» [4, 159]. На цьому також наголошує М.Погрібний: «Висока культура усного мовлення передбачає правильність слововжитку, граматичних форм, вимови й наголосу, а також уміння користуватися всіма виразовими засобами… Помилки в наголошуванні слів, вимові звуків і їх сполучень не тільки утруднюють розуміння висловленого, а й заважають ширенню та засвоєнню усталених норм» [5,146]. Кожна мова має свої особливості реалізації в мовленні. Правило, яке часто можна почути в шкільних закладах «Як пишемо, так і говоримо» фактично є неприйнятним для жодної з мов, оскільки звуків є набагато більше, ніж літер. Достатньо згадати кількість літер у латинському, арабському, кириличному алфавіті, додати до цього наявність дифтонгів, трифтонгів, спеціальних надрядкових та підрядкових позначень, щоб зрозуміти складність передачі на письмі вимови. Різниця між українськими правописом і вимовою насправді досить значна, щоб не звертати на це відповідної уваги. Особливості орфоепічних помилок Спочатку виділимо основні типи вимовних помилок, на які звертав увагу Лев Щерба. «1) Фонематичні помилки – пов’язані із змішуванням фонем, з зміною однієї фонеми даної мови другою, що дуже спотворює звуковий образ слів, міняє склад фонем у них, приводить до їх плутання, отже, нерідко й до неправильного розуміння слова або речення. Сюди належать, наприклад, недозволенна в українській літературній вимові підміна дзвінких шумних приголосних глухими, зокрема в кінці слів і перед глухими приголосними (не на початку складу)… Дзвінкі шумні приголосні в українській літературній вимові необмежені… певними позиціями в слові, і кожна їх заміна глухим приголосним є фонетичною помилкою; вона нерідко приводить до змішування слів, до перекручення змісту їх, отже, утруднює розуміння мови» [2, 136]. До цієї ж категорії орфоепічних помилок, що стосується смислової сторони мови, належить і субституція лабіалізованого голосного звука [о] ненаголошеного неогубленим - [а]: Іди [зо мноjу] – іди [за мноjу]. «…кожна заміна звука [о] на [а] й навпаки сприймається в ній [в мові] як фонематична помилка, що може впливати на смислову сторону мови, сильно утруднюючи часом її розуміння. 2) Акцентні, або суто вимовні, помилки – помилки у варіантах (відтінках) фонем; вони не пов’язані із змішуванням фонем, з заміною однієї фонеми другою, бо при заміні правильного для даної системи відтінку іншим, невластивим їм взагалі чи у цій позиції, фонемний склад слова не змінюється…» [2, 137]. Окремо варто звернути увагу на проблему білінґвальності, яка є надзвичайно актуальною зараз. Українська мова впродовж тривалого часу знаходилася й знаходиться під впливом російської мови. Це не могло не позначитися на фонетичному рівні. Н. Плющ зауважує: «При відносно великій стійкості фонетичної системи, про що свідчить той факт, що фонетика мало здатна змінюватися як система загальнонародної мови, у мовній практиці індивідів – білінгвів і навіть цілих груп фонетична будова однієї мови часто зазнає інтерферентного впливу іншої мови. Фонетична інтерференція поширюється як на сегментну підсистему фонетичної системи мови, так і на суперсегментну (просодичну) підсистему». [3, с.142]. Найпоширенішим типом фонетичної інтерференції є субституція. Побутує думка, що насправді субституції не привносять значних порушень до фонетичної системи мови. Але ми маємо зауважити, що вони «можуть призвести не тільки до порушення орфоепічних норм, а й до істотних змін у фонетичній системі мови. Це стосується насамперед інтерференційного впливу на українську звукову систему російського позиційного оглушення дзвінких шумних приголосних, унаслідок чого розвивається нейтралізація протиставлення приголосних фонем української мови за диференційною ознакою дзвінкість-глухість: бу[ф] (замість буу)… Заміна української фонеми /в/ російської фонемою /ф/ може призвести до виведення української фонеми /в/ з класу сонорних і переведення її до розряду шумних» [3, 142]. Окремо маємо сказати про незручності й порушення фонетичного закону української мови, до яких призводить заміна дзвінких шумних української мови на глухі в сильній позиції (кінець слова): вихі[т] (замість вихі[д]), гри[п] (замість гри[б]). «Досить поширеною є також субституція української твердої /ч/ російської палатальною /ч/’: /ч’ас/ замість /час/… Диспалаталізація українського м’якого /ц’/ також є наслідком російського інтерференційного впливу: адміністра/ци/я замість адміністра/ці/я» [3, 143]. Так само впливом російської мови можна пояснити порушення чергування шиплячих зі свистячими: сміє/ш/ся замість сміє/с’/ся. У мовному потоці відбувається явище коартикуляції, тобто перекриття артикуляції сусідніх звуків. При цьому можливі такі зміни якісного характеру: 1) якщо сусідніми є звуки однієї категорії (голосний із голосним чи приголосний із приголосним), має місце явище асиміляції (уподібнення) або дисиміляції (розподібнення); 2) якщо сусідніми є звуки різних категорій, взаємодія між ними матиме характер акомодації (пристосування). Ми вважаємо, що серед інших аспектів виникнення орфоепічних помилок можна виділяти й психологічний. «Розлад мовлення, який виявляється у формі обмовки, може бути викликаний, по-перше, впливом іншої складової частини того ж мовлення – предзахопленням того, що йде попереду, або відзвуків сказаного, - або іншим формулюванням у межах тієї ж фрази чи тієї ж думки, яку збираєшся вимовити; але розлад може відбуватися і … під впливами, протилежними даному слову, реченню, даному зв’язку, впливами, які йдуть від елементів, які вимовляти не хотілося і про збудження яких дізнаєшся лише після викликаного ними розладу. Одночасність збудження … об’єднує два види обмовок… лише в першому випадку є надія на те, що з феномена обмовок можна буде зробити висновки про існування механізму, який зв’язує окремі звуки й слова так, щоб вони взаємно впливали на спосіб їх артикуляції, тобто висновки, на які розраховував при вивченні обмовок лінгвіст. У випадку порушень, викликаних впливами, які стоять поза даною фразою або зв’язком мовлення, необхідно було б перш за все знайти елементи, що порушуються, а потім постало б питання, чи не може механізм цього порушення також виявити закони мовленнєтворення» [15]. З.Фройд виводить із багатьох варіацій забування мотив небажання. Розглядаючи найпоширеніші орфоепічні помилки, можемо зауважити, що досить часто мовець вимовляє звуки недбало, в’яло, спрощено або викривляє їх під впливом сусідніх звуків так, де це неприпустимо за нормами літературної вимови. Можемо також говорити про певну вимовну неконтрольованість, яку мовець може виявляти у спілкуванні з російськомовними індивідами. Так, можемо окреслити ситуацію, коли мовець, який недбало ставиться до власної вимови, переймає основні орфоепічні норми іншого – російськомовного – мовця безпосередньо під час спілкування з ним. Отже, можемо зробити висновок, що орфоепічні помилки виникають не лише під впливом діалектної вимови або постійного іншомовного втручання, а й через власну недбалість мовлення, навмисне спрощення вимови. Порушення орфоепічних норм у піснях сучасних українських гуртів Для початку необхідно розглянути основні фактори, які впливають на формування вимови. Серед них ми виокремлюємо - географічний (що зумовлює наявність певного діалекту в мовця), - соціолінгвістичний (середовище, в якому розвивається мовець: яка мова є домінуючою, чи існує явище білінґвальності, яку мову мовець вважає рідною для себе, яку освіту він отримує тощо), - психологічний (можливий тиск з боку середовища, який виникає тоді, коли мовець використовує мову, яка є менш поширена, власне недбале ставлення до вимови, умисне її спрощення тощо).