50. Основи української пунктуації. Етапи розвитку української пунктуації.

Під пунктуацією переважно мають на увазі «систему загальноприйнятих правил вживання додаткових письмових знаків (розділових знаків), які служать для членування тексту відповідно до його синтаксичних, смислових або інтонаційних особливостей», хоча інколи підкреслюється, що пунктуація «…вказує також на змістові відтінки висловлення, на емоційність мовлення, що знаходить своє відображення в ритмомелодиці, інтонації». Описово значущість розділових знаків тонко охарактеризував В. Сімович, який підкреслив: «Коли ми хочемо, щоб нас добре розуміли, то в живій мові добираємо все відповідного голосу: то підносимо його, то понижуємо, то вриваємо на якомусь слові, то спиняємося довий час, то знов балакаємо, зовсім не спиняючись і т. д.»

Д. Ушаков полюбляв повторювати: «Пунктуація – це ноти для читання», і він був прав. Але пунктуацію не можна зводити і до «дорожних знаків» смислу або до «межових ям» синтаксису. Пунктуація утворює особливу систему, і вона лише загалом, як система, співвіднесена з тим, що є в усному мовленні.

Опрацювання теорії сучасної пунктуації повинно ґрунтуватися на функціонально-кодифікованому і функціонально-системному напрямах. Пунктуацію слід розглядати у трьох аспектах:

пунктуація – система загальнообов’язкових графічних поза алфавітних знаків, які становлять (разом з графікою та орфографією) сукупність основних засобів писемної мови;

пунктуація – сукупність правил, кодифікувальних норм пунктуаційного оформлення писемного тексту;

пунктуація – розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи пунктуаційних знаків, їх функції та норми вжитку.

Основні етапи розвитку української пунктуації

Розділові знаки з’явилися у давніх греків і римлян. У писемних пам’ятках східних слов’ян до кінця ХІV ст.. вживалися крапка і різні поєднання крапок. Шість знаків розділовості було вже в граматиці Л. Зизанія (1596 р.)

Пунктуація як система графічних позначень була прийнята більшістю народів Європи тільки в сер. ХV ст. У ХV – ХVІІ ст. у російській писемності вводиться кома, крапка з комою, двокрапка, питання і знак оклику, дужки і тире, а у ХVІІІ ст. складаються в основному закономірності сучасної пунктуації російської мови. Першу спробу (з рос. лінгвістів) дати тлумачення розділових знаків зробив М. Ломоносов у «Російській граматиці». Сам термін «пунктуація» походить від латинського і в перекладі означає «крапка».

Чинна сьогодні система української пунктуації в основних своїх виявах склалася на період формування основ літературної мови, приблизно до ХVІІІ ст. На кінець цього століття спостерігається вільне вживання нових розділових знаків: тире, лапок і трьох крапок. Переважно вони вводилися письменниками. У творчості І. Котляревського майстерно поєднуються традиційні розділові знаки з новими. У русистиці стверджується, що вперше в рос. Літературі розділовий знак тире використав

М. Карамзін.

Повністю повторювали пунктуаційні правила Лосоносова рос. Лінгвісти М. Греч,

О. Востоков. Новим поглядом був підхід Є. Філомафітського. Він пропонує єдину пунктуаційну систему для всіх мов, тому що «…всі мови мають однакову граматику щодо походження частин мови, однаково виражають думки людські цими частинами мови, однаково прикрашають думки словом…».

Наступний етап розвитку теоретичної думки щодо пунктуації пов’язаний з іменами

І. Давидова, Ф. Буслаєва. На відміну від Давидова Буслаєв не відносить до розділових знаків дефіс, підрядкові і надрядкові позначення.

Друга пол. ХІХ ст. – період критичного осмислення теоретичної спадщини і прагнення встановити всеохопні критерії вжитку розділових знаків.

У цей період з’являється праця Я. Грота «Спорнме вопросьі руського правописания от Петра Великого донине», яку багато лінгвістів вважають етапною і підсумковою. Автор йде за принципом – від розділового знаку до послідовної мотивації його використання та функціонального призначення.

На пунктуацію звернули увагу також О. Пєшковський і Л. Щерба. Базовим для Пєшковського є ритмо-мелодика, якай повинна реалізуватися розділовими знаками.

Однією з перших спроб теоретичного обґрунтування пунктуації в укр. мовознавстві була граматика В. Сімовича, який в основу використання розділових знаків кладе ритмо-мелодійний принцип.

У сучасних правописних і граматичних студіях розбіжності в термінології наявні тільки щодо окремих графічних знаків, пор.: тире-розділка (Д. Кислиця, П. Ковалів); крапка з комою – середник (Д. Кислиця); дефіс-розділка (П. Ковалів). В усіх інших випадках щодо термінологічного окреслення та основних правил вжитку розділових у переважній більшості посібників спостерігається тотожність.