
- •Поняття про сигментні та суперсигментні мовленнєві одниці. Фонетичне слово (поняття про проклітики й енклітики), синтагма, фраза, склад. Український фонетичний складоподіл
- •3. Класифікація приголосних звуків української мови. Підходи вчених до класифікації приголосних звуків (Тоцька, Жовтобрюх, Наконечний, Карпенко)
- •4.Українська фонетична і фонематична транскрипція
- •5. Комбінаторні і позиційні звукові зміни.
- •10.Лексикологія
- •12. Склад сучасної української лексики з погляду її походження
- •13. Активна і пасивна лексика сучасної української мови
- •14.Фразеологія української мови
- •16. Класифікація афіксів за місцем розташування в слові, за функціями, за формою та походженням
- •17. Історичні зміни у морфемній будові слова (опрощення, перерозклад, ускладнення). Морфологічні явища (елізія, нарощення твірної основи, накладання морфем)
- •18. Морфологічні і неморфологічні способи творення
- •19. Граматика як розділ мовознавства. Граматичне значення і граматична форма слова. Морфологічні категорії. Принципи морфологічного аналізу слова
- •20. Семантико-граматичні розряди іменників. Категорія роду, числа, відмінка іменників. Однинні та множинні іменники. Критерії поділу іменників на відміни та групи Розряди іменників за значенням
- •Граматичні ознаки іменника
- •21. Прикметник. Граматична залежність категорій роду, числа і відмінка прикметника. Перехід прикметників в іменники. Розряди прикметників за значенням.
- •22. Відмінювання прикметників. Повні і короткі форми прикметників. Тверда, м’яка, мішана групи прикметників.
- •24. Займенник. Розряди займенників за значенням, їх семантико-граматичні особливості. Суплетивізм як словозмінна прикмета займенників.
- •27.Категорія стану, перехідності/неперехідності.
- •30.Творення дієприкметників
- •31. Розряди прислівників за значенням…
- •35. Сучасна українська синтаксична класиологія
- •41.Мовленнєві аспекти теорії речення. Статус неповних речень у системі синтаксичних одиниць. Типи неповних речень. Парцельовані речення. Незакінчені речення. Еліптичні речення.
- •43. Складне речення. Особливості складного речення : різні підходи до тлумачення його природи. Статус складних речень ускладненого типу. Граматична природа речень з кількома присудками.
- •44. Місце складносурядного речення в системі мови. Принципи класифікації складносурядних речень.
- •45. Еволюція поглядів на функціональні вияви складнопідрядних речень. Питання про принципи класифікації складнопідрядних речень у лінгвістичній літературі.
- •47. Текст. Визначення тексту. Основні категорії художнього тексту. Функції тексту. Засоби зв’язку в тексті.
- •49. Сучасна українська синтаксична поетика. Конструкції експресивного синтаксису. Називний теми. Парцеляція. Лексичний повтор із синтаксичним поширенням.
- •50. Основи української пунктуації. Етапи розвитку української пунктуації.
3. Класифікація приголосних звуків української мови. Підходи вчених до класифікації приголосних звуків (Тоцька, Жовтобрюх, Наконечний, Карпенко)
І. За активним мовним органом:Губні: /б/, /п/, /в/, /ф/,/ м/.
2. Передньоязикові: /д/,/д¢/, /т/, /т¢/, /з/, /з'/,/ с/, /с'/,/ ц/, /ц¢/,/дз/,/дз¢/ , /ж/, /ч/,ш/, /дж/, /л/,/ л'/,/ н/,/ н'/,/ р/,/ р¢/.
3. Середньоязикові: /й/.
4. Задньоязикові: /ґ/, / к/,/ х/.
5. Глоткові (фарингальні): /г/.
II. За пасивним мовним органом губні поділяють на:
1. Губно-губні: /б/,/ п/,/ м/,/ в/.
2.Губно-зубна: /ф/.
III. За пасивним органом передньоязикові поділяють на:
1. Альвеолярні : /ж/,/ч/, /ш/,/ р/, /р'/, /дж/.
2.Зубні: решта передньоязикових приголосних.
IV. За способом творення:
1. Зімкнені: /б/,/ п/, /м/,/ д/, /д'/, /т/, /т'/, /н/,/ н'/,/ ц/, /ц'/,/дз/,/дз¢/,/дж/, /ч/, / ґ/, /к/.
2. Щілинні: /в/,/ ф/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /ж/, /ш/,/ л/,/ л'/,/й /,/ г/, /х/.
3.Дрижачі: /р/, /р'/.
Зімкнені поділяють на:
1. Зімкнені чисті: /б/, /п/, /м/,/ д/, /д'/, /т/,/ т¢/,/ н/,/н¢/, /ґ/, /к/.
2.Африкати: /дж/, /дз/, /дз¢/, /ц/, /ц¢/, /ч/.
Щілинні поділяють на:
1. Щілинні серединні: /ф/, /в/, /с/, /с'/, /з/, /з'/, /ж/, /ш/, /й/, /г/, /х/.
Щілинні бокові: /л/, /л'/
.
V. За участю голосу й шуму :
1. Шумні: /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т/', /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /ц/, /ц'/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, / ґ/, /г/, /х/, /к/.
2.Сонорні: /м/, /в/, /р/, /р'/, /л/, /л'/, /н/, /н¢/, /й/.
Шумні за участю голосу й шуму поділяють на:
Глухі :/п/, /ф/,/ т/,/т'/, /с/, /с',/ /ц/, /ц¢/,/ш/, /ч/, /х/, /к/.
Дзвінкі: /б/,/ д/,/д¢/,/з/, /з'/ /дз/, /дз¢/, / ґ/, /г/, /дж/.
VI. За твердістю-м'якістю:
1. Тверді: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /дз/, /ц/, /ж/, /ш/,/дж/, /ч/, /р/, / л/, /н/, /г/, /х/, к/, / ґ/.
2. М'які: /д¢/, /т'/, /з'/, /с'/, /дз¢/, /ц'/, /л'/, /н'/, /р'/,/й/.
VII. За участю носового резонатора:
1. Зімкнені неносові: /б/, /д/, /д¢/.
2. Зімкнені носові: /м/,/м¢/, /н'/.
VIII. 3а акустичним вираженням деякі приголосні поділяють на :
1. Свистячі : /с/, /с¢/,/з/, /з¢/, /дз/, /дз¢/, /ц/. /ц¢/.
2. Шиплячі: /ш/, /ж/, /дж/, /ч/.
Класифікація Тоцька
Класифікація Бевзенко
Класифікація Карпенко
Класифікація Жовтобрюха
4.Українська фонетична і фонематична транскрипція
У 1881 році було створено міжнародну фонетичну асоціацію, яка у 1888 році виробила принципи фонетичної транскрипції. Ця система, відома під назвою міжнародного фонетичного алфавіту (МФА), була спочатку вироблена на основі латинського алфавіту для запису французької вимови. Пізніше її кілька разів доповнювали новими знаками і діакритичними значками, щоб надати універсального характеру. Намагаючись створити якнайбільш універсальну систему транскрипціїї, за допомогою якої можна було б передавати звуки всіх можливих мов, автори щоразу збільшували кількість уживаних знаків. Наприклад, англійський фонетист Генрі Світ застосував аж 109 знаків зовсім нових.Але й така велика їх кількість не могла відтворитивсіх звукових відтінків, що зустрічалися у мовах світу. Датський мовознавець Отто Єсперсен придумав оригінальну анальфабетичну систему транскрипції, у якій кожний звук виражався символічною формулою,що за допомогою літер грецького та латинського алфавітів та цифр точно описували місце і спосіб артикуляції звука( перша грецька буква позначала рухомий орган мовного апарату. Латинська- нерухомий /місце артикуляції/ , цифра –форму отвору для проходження повітряного струменя і т. д.).
Доповнену й уточнену систему Єсперсена при описі українських приголосних використував І. Зілинський.Польський фонетист В. Яесем виділяє 5 різновидів фонетичної транскрипції.Вітчизняні лінгвісти О.Проп та І.Зілинський застосовували транскрипцію на основі латинського алфавіту з деяким використанням грецьких та українських літер. На основі українського алфавіту побудована система фонетичної транскрипції М. Наконечного, на її основі, з деякими змінами, будують свої системи М. Кулик та М. Івченко.
Різні системи фонетичних транскрипцій відомі ще з ХУІ століття.Їх авторами були француз Мегре(1545 р.), англійці Сміт (1568 р.) , Гарт (1569 р.), Пуллокар (1580 р.).Пізніше інші вчені складали та вживали свої системи, що в основному зводились до двох типів:одні приймали за основу латинський алфавіт, позначаючи різні звукові відтінки за допомогою незначних модифікацій його літер та вживаючи діакритичні знаки; другі ставали на шлях творення зовсім нових знаків для вираження різних звуків. У 1881 році було створено міжнародну фонетичну асоціацію, яка у 1888 році виробила принципи фонетичної транскрипції. Ця система, відома під назвою міжнародного фонетичного алфавіту (МФА), була спочатку вироблена на основі латинського алфавіту для запису французької вимови. Пізніше її кілька разів доповнювали новими знаками і діакритичними значками, щоб надати універсального характеру. Намагаючись створити якнайбільш універсальну систему транскрипціїї, за допомогою якої можна було б передавати звуки всіх можливих мов, автори щоразу збільшували кількість уживаних знаків. Наприклад, англійський фонетист Генрі Світ застосував аж 109 знаків зовсім нових.Але й така велика їх кількість не могла відтворитивсіх звукових відтінків, що зустрічалися у мовах світу. Датський мовознавець Отто Єсперсен придумав оригінальну анальфабетичну систему транскрипції, у якій кожний звук виражався символічною формулою,що за допомогою літер грецького та латинського алфавітів та цифр точно описували місце і спосіб артикуляції звука( перша грецька буква позначала рухомий орган мовного апарату. Латинська- нерухомий /місце артикуляції/ , цифра –форму отвору для проходження повітряного струменя і т. д.).
Доповнену й уточнену систему Єсперсена при описі українських приголосних використував І. Зілинський.Польський фонетист В. Яесем виділяє 5 різновидів фонетичної транскрипції.Вітчизняні лінгвісти О.Проп та І.Зілинський застосовували транскрипцію на основі латинського алфавіту з деяким використанням грецьких та українських літер. На основі українського алфавіту побудована система фонетичної транскрипції М. Наконечного, на її основі, з деякими змінами, будують свої системи М. Кулик та М. Івченко.
Запис живої мови за допомогою фонетичного алфавіту на основі звукового принципу зветься транскрипцією. Є багато різних типів транскрипцій, заснованих на різних принципах, залежно від мети, яку вони перед собою ставлять, проте головнішими є два типи: фонетична транскрипція та фонематична транскрипція.
Такий спосіб запису живої мови, при якому з можливою точністю передається кожен звук з усіма його відтінками, називається фонетичною транскрипцією.
Фонетична транскрипція має велике значення для фіксації акустичних та артикуляційних властивостей звуків безвідносно до їх соціальної природи, тобто смис-лорозрізнювальної функції.
Найчастіше в основу фонетичних транскрипцій кладуть латинський алфавіт з розробленою системою додаткових знаків, проте існують і фонетичні транскрипції на базі алфавітів окремих мов або кількох мов. В українському мовознавстві прийнято користуватися фонетичною транскрипцією на основі українського алфавіту. Зокрема, використовуються такі додаткові літери та так звані діакритичні (від гр.- розрізняльний) знаки.
Звуки, що мають у вимові відтінок іншого звука, позначаються відповідною літерою алфавіту і вгорі іншою літерою того звука, до якого схильний даний звук, наприклад: /е/ у слові верба у ненаголошеній позиції наближається до /и/, тому у фонетичному записі звучання цієї фонеми буде зображене так [еи ] .
Нескладові звуки позначаються відповідною літерою з маленькою дужечкою над або під нею, наприклад:/в/ у слові любов реалізується [у^ ].
Для позначення дифтонгів або злитих звуків (африкат) пишуться дві літери, що відповідають складовим звуковим елементам даного складного звука, з'єднані вгорі дужкою, наприклад: [дÇж], [дÇз].
Губно-зубний [в] передається звичайною літерою українського алфавіту; щілинний звук [г] — відповідною літерою г, а зімкнений — літерою г — [ґ], звук [й] — літерою й.
Крім того, вживаються такі діакритичні знаки:
' після літери вгорі — для позначення м'якості приголосного: [л'ак], [с'уди].
’після літери вгорі—для позначення напівм'якості приголосного: [в’ ік] , [тх’ ір].
' перед знаками голосних — для позначення і-подібного звучання після м'яких приголосних: [л'ак].
• після знаків голосних—для позначення і-подібного звучання перед м'якими приголосними: [ра¢й].
•• над знаками голосних — для позначення і-подібного початку й кінця голосних між м'якими приголосними: [л¢у¢т¢].
: після літери позначає подовження звука: [н:], [т:] і под.
¢ над голосним для позначення голосного — носія головного наголосу: [чиета¢тие].
\ над голосним для позначення голосного — носія побічного наголосу: [с'їл'с'когосподар.с'киі].
' перед наголошеним складом — для позначення наголосу акцентної групи: [п'ід стеблом].
| для позначення звичайної паузи: [йа бачиу \ диуний сон]
\\ для позначення тривалої паузи.
Усі слова в транскрипції пишуться з малої літери.
Текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.
Такий спосіб запису живої мови, при якому передаються тільки фонеми даної мови без урахування тих відтінків, що неістотні у фонологічному відношенні, називається фонематичною транскрипцією: /село/,/[хомут/, /л'ал'ка/. У фонетичній транскрипції ці слова мали б такий вигляд: [се"ло], [хоУмут], [л' `ал'ка].
У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість додаткових знаків, ніж у фонетичній транскрипції. У цілому вона досить близька до орфографічного письма української мови.
Обидва способи транскрипції мають однаково велике значення, але використовуються з різним призначенням.
Розрізняють іще деталізовану і спрощену фонетичну транскрипцію. Кожною з них користуються в міру потреби.
Для порівняння наведемо уривок, записаний звичайним письмом, фонетичною та фонематичною транскрипцією.
Орфографічний запис:
Летим... Дивлюся—аж світає, Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає.(Т. Шевченко).
Фонетична транскрипція:
[ле ити¢м диеул'`ус' 'а \ ажс'в’іта•й еи" \ кра'й неба пала'йеи"|| солове' йко у темн'ім га'йі \ сонцеи зустр'іча'йеи || ]
Фонематична транскрипція:
/летим || дивл'ус'а \ аж с'вітайе \ край неба палайе || соловейко в темн'ім гайі \ сонце зустр'ічайе \\/.
Завдання фонематичної транскрипції-позначати лише фонеми- структурні одиниці звукової системи даної мови, що встановлюється шляхом лінгвістичного аналізу.
ПИТАННЯ № 4 Транскрипція і транслітерація
Коли виникає потреба позначити звучання слова, відмінне від його написання, вдаються до транскрипції. А для буквеного передавання іншомовних слів застосовують транслітерацію.
Транскрипція — спеціальна система письма, яку використовують для точного запису звучання слів тієї чи іншої мови незалежно від її графічних та орфографічних норм. Є два основні види транскрипції: фонетична й фонематична.
Фонетична транскрипція має на меті якомога точніше передати вимову звуків з усіма її відтінками. За основу фонетичної транскрипції береться якийсь існуючий алфавіт, до нього для тих звуків чи "їхніх відтінків, шо не відображаються у звичайному алфавіті, додаються діакритичні знаки, перевернуті букви, лігатури, букви з інших алфавітів.
Фонетична транскрипція застосовується в діалектологічних записах, у підручниках із фонетики, у словниках іноземних мов, де орфографія дуже розходиться з вимовою і є непослідовною, як, наприклад, в англійській мові.
У фонетичній транскрипції, крім відповідних букв, застосовують ще різні символи, якими позначають: 1) основний наголос ('): [голос]; 2) побічний наголос ('): [наголос];
3) м'якість ('): [т'ін']; 4) пом'якшення ('): [ч'ітк'іший];
5) довготу (:): [в'ід:йча]; 6) відтінок звука: [веилиечиенй] тощо.
Фонематична транскрипція передає фонемний склад слів. Вона застосовується в записах прикладів і парадигм грамтики, де важлива структура слова, а не його вимова. Принцип такої транскрипції: кожна фонема, незалежно від її фактичного звучання, позначається тим самим знаком. . Наприклад, слово вчаться у фонетичній транскрипції записується так: [учац':а], у фонематичній — /вча-тс'а/. Проте в навчальній літературі нерідко поєднують обидва види транскрипції, а деякі позначки опускають — залежно від мети транскрибування слів.
З науковою метою використовують систему транскрипції на основі латинського алфавіту, прийняту Міжнародною фонетичною асоціацією і вперше опубліковану 1908 р.
Транслітерація — це якомога точніше передавання переважно власних назв однієї мови графічними засобами іншої. Транслітерація в наш час набула особливо важливого значення у зв'язку з активізацією міжнародних офіційних та особистих контактів.
Труднощі транслітерації полягають у тому, шо, по-перше, фонологічні системи різних мов не відповідають одна одній і, по-друге, у кожній мові своя графіка, свої правила читання окремих букв і буквосполучень. Якщо, наприклад, в англійській мові розрізняються дві фонеми — w і v, то в українській є лише одна — в. 1 навпаки, якщо в українській мові розрізняють фонеми т і т', н і н', и та і, то в англійській їм відповідає лише одна — t, n, і. Для англійської мови, власне, немає різниш, тин це чи тінь, для української — це суттєва різниця.
Буває також, що в мові, з якої транскрибується назва, те саме слово в різних формах має різну фонетичну оболонку. Наприклад, у латинській мові в називному відмінку Rubico «Рубікон», у родовому — Rubiconis; у російській мові в називному відмінку — Петр |п'отр], у родовому — Петра [п'етра]; в українській мові в називному відмінку Київ [кийіу], а в родовому — Києва [кийева]. У такому разі як основну для транслітерації, як правило, обирають початкову форму, але не завжди. Під час транслітерації перевагу слід надавати звучанню, а не написанню.
Отже, транслітерація завжди великою мірою умовна й приблизна.
Рекомендації шодо транслітерації розробляє Міжнародна організація з питань стандартизації (International Organization for Standardization).