33. “ Нова наука про природу націй ” Джамбаттисто Віко

Одним з перших зауважив потребу віднайдення засад цілісного погляду на

суспільство, зокрема в його історичному аспекті, відомий італійський вчений

Джамбаттиста Віко (1668-1744). Знайомство з античною літературою і працями Ф.Бекона наштовхнули його на думку охопити людські справи єдиною схемою (теорією). Уже в ранній праці “Про сучасний метод дослідження” Віко висловив думку, що людський розум не є однозначним критерієм досягнення істини у пізнанні, оскільки сам переживає періоди розквіту і занепаду, тобто змінюється, яскравим прикладом чого були античність і середньовіччя. З цього випливав висновок про “історичність” самого розуму. Але він потребував більш докладного обґрунтування. Численні наступні праці Віко поступово привели дослідника до потреби

створення “нової науки”, котра б дозволила пояснити феномен суспільного життя і культури людства. Результатом творчих зусиль вченого стала грандіозна багатотомна праця “Підстави нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові підстави природного права народів”. Для пояснення суспільного життя Віко запропонував брати не слово, не право, а “загальну природу націй”, тобто закон, що полягає у створенні “громадянського світу” (суспільства) і пізнанні “дійсного порядку речей”. Супроводжуючи виклад ідей книги посиланнями на остаточний критерій божественого провидіння, до якого спрямоване людське пізнання, вчений, однак, констатує свідомий і об’єктивний характер людської діяльності. Люди творять свою історію самі, хоча й у межах загального порядку, встановленого світовим Розумом. Цей порядок проявляється через “природні людські звичаї”, що виробляються ними у соціальному співжитті. Італійський вчений на величезному фактичному матеріалі переконливо показав, що усі результати людської активності — держава, інститути, матеріальна і духовна культура — виникали в певних обставинах відповідно до потреб людських спільнот, змінювались разом з обставинами і розумовим вдосконаленням. Вважаючи, що однієї філософії недостатньо для пізнання таких “змінних” речей як розвиток людської спільності, вчений пропонує “нову науку”, яка б поєднала раціоналізм філософії (стосовно “вічних істин”) з історичною змінністю людства, що виражена у набутті істиних знань через пізнання конкретного світу речей. Таким чином філософія і філологія у поєднанні з історією й дають у підсумку “нову науку”, котра у сутності є “філософією історії” (Віко цього терміну не вживав).

34. Історичні погляди Шарля Луї Монтеск’є

Вагоме місце у розвитку філософсько-історичних ідей посіли праці відомого

політика, президента парламенту у м.Бордо Шарля Луї Монтеск’є де Секонда (1689-1755). Маючи постійну справу з практичними питаннями політики, Монтеск’є неодноразово звертався до вивчення минулих політичних взаємин й інститутів. У праці “Про дух законів” (1748) він порівняв системи правління різних часів, починаючи від давнього Риму, і прийшов до висновку, що всі вони змінюються в залежності від природно-кліматичних умов, традицій та звичаїв націй. Монтеск’є підходив до історії з подвійною міркою: з одного боку, вона детермінована об’єктивними умовами (природою, кліматом, звичаями), а з другого, — законами світового Розуму, який є вищою інстанцією духовності. Вчений віддавав належне успіхам природничих наук, постулюючи географічне середовище в якості провідного чинника у формуванні суспільних інститутів і національних традицій, залишаючи водночас за розумом нерозривний зв’язок зі “світовим духом”, який проявляється у законотворчій діяльності народів.