6.Східнохристиянська патристика: Капподокійський гурток.

Головою був Василій Кесарійський(Великий). Також Григорій Нісський,Григорій Богослов та Амфілохій Іконійский. Були виховані на творчості Орігена,Плотіна і т.д. Склали хрестоматію творів Орігена.

Характерним було зближення релігії і філософії і для кападокійського гуртка і для християнських філософів,куди водила інтелектуальна еліта кападокії. Напрямок зближення релігії і філос. у язичників і християн був різний. Якщо язичник. Прямували від філос. до релігії, то патристик навпаки-від релігії до філософії.

Догмат-це зафіксована формула релігійного одкровення.

Вони розробляли шлях його доведення.

Капподокійці християнську віру називали «наша філософія». Хоч вони були розумними і т.д., в них був потяг до монашеської аскези. Їхня істина вивершувалася їхнім життєвим шляхом

Василій Великий був змушений покинути монастирське життя, тому що треба було утверджувати православ’я і захищати його.

3. Візантійська екуменічна доктрина та система влади

За лекціями своїми і Ганнусі.

1. Екуменична доктрина - я так розумію, що це про спадкоємність із Римом.

Коли поділилась Римська імперія на східну і західну, і, таким чином, східна почала перебирати на себе важливу роль - там став центр держави. Константин проголосив 11 травня 330 року днем міста Константинополя і назвав його Візантій - римська назва (елліністична - “візантіон”, грецька - “лігос “).

І вже звідси починається міф, про те, що Константин заклав Візанті/Константинополь на місті Трої. Це малоімовірно, але таким чином здійснювалась пролонгація римського державницького міфу. Це або що? описали Тіт Лівій і Вергілій в “Енеїді”.

Самі себе називали Священною Римською імперією, населення - ромунами, а Константинополь - Новим Римом.

+ до географічних-екуменічних аспектів:

В ранні часи мала володіння в Європі, Азії і Африці. Її часто називали золотим мостом - бо міст між Сходом і Заходом.

Територія цивілізації складалась з різноманітних землеробських регіонів, вона вміщувала всю римську імперію, частину Месопотамії, Вірменії, Сирії, Палестини, Єгипту, Аравійського півострову, Кавказу. Основне етнічне ядро – греки, потім копти, сирійці, вірмени, дорійці, племена в Малій Азії, латинського населення мало. Відбувалась поступова цивілізація місцевого населення. Візантія зуміла залишитись осередком античних традицій, не дивлячись на інокультурні впливи.

Візантія, як єдина спадкоємиця Римської імперії претендувала на панування всією відомою ойкуменою. Аж до створення імперії Карла Великого всі варварські королівства номінально визнавали візантійського імператора (відлік часу за Василевсами, чеканка монет, назва імперії).

2. Система влади

Діоклетіан реформував систему оподаткування та управління, зробив з Римської Імперії централізовану бюрократичну державу. Тобто керування державою було централізоване, зосереджувалось у Константинополі (імператор + уряд контролював провінції; армія – за римським зразком).

Типологічна особливість візантійського суспільства:

- Наявність сильної влади імператора

- Гіпертрофована роль столиці

- Визначене провідне місце знаті в структурі імперії → визначена еліта.

Візантія – самодержавна монархія - абсолютна влада Василевса (страта, конфіскація і т.д., призначав урядовців, видавав закони, головний суддя і військовокомандуючий ).

Але влада обмежувалась:

1) сенатом (династії, що впливали на імператора),

2) державною радою

3) організаціями вільних громадян.

Відбувалась постійна ротація і міграція в складі панівного класу.

Головна ознака імператорської влади: вона не була привілеєм якогось роду → не успадковувалась, відсутній династичний принцип. Сама ж влада імператора базувалась на принципі харизми + принцип пурпурових чобітків (воля Бога).

Часто Василевси були маріонетками впливових угруповувань. Вони сварились і «конкуренти» закінчували плачевно (здебільшого їх калічили, бо «імператором може стати лише повноцінна людина»). Євнухами були можновладці (на кшталт Єгипта) – начальники, в чиїх руках була зосереджена велика влада..

У Візантії вперше було сформоване вчення про монархічну державу, панівне в Середні Віки. Його сформували ще неоплатоніки. Саме візантійська церква обґрунтувала теорію божественного походження імперської влади. Саме вона санкціонувала необмежену християнську монархію →обожнювання імператора.

У Візантії церква не мала політичної та економічної автаркії – самостійності, як на Заході →не змогли стати незалежними абатствами. Двуєдність держави і церкви. На противагу цьому папський престол прагнув стати єдиним центром ойкумени –наддержавним утворенням – відстоював перевагу духовної влади над світською.

Церковні собори – зібрання церковних ієрархій були вищими за церковних патріархів, вони виробляли церковний канон. Тоді як на заході одностайно вшановувалась воля Папи. Організація католицької церкви більш аристократична та «корпоративна».

Правові відносини. Візантія на своєму ранньому етапі розвитку була єдиною державою, в якій існувало обов’язкове діюче право (на кращих засадах римської юридичної думки).

Гасло: Одна держава, одна релігія, один закон. Кодекс Юстиніана – основні настанови діючого римського права + дієсти (обширна збірка правових положень, взятих у римських «юристів-практиків») + інституції (короткі довідники по юриспруденції –«підручники по праву») + новели (нові закони, особисто записані Юстиніаном, відбивали реалії візантійської держави). Саме в Візантії був впроваджений принцип повної приватної власності. Поряд з державним поступово розвивалось церковно-канонічне право.