16. Конфлікти як на рівні малих і великих груп, так і на рівні особистості мають складну природу і пояснити їх можна лише з урахуванням взаємодії об'єктивних і суб'єктивних причин.

У будь-якому суспільстві особистісний або груповий конфлікти породжуються не тільки зовнішніми (економічними, соціальними, культурними та ін) причинами, а й психологічними особливостями особистостей і груп. І багато дослідників схильні розглядати зовнішні і внутрішні (психологічні) детермінанти конфлікту в якості паритетних, рівнозначних.

На внутрішній детермінанта грає особливо важливу роль у внутрішньоособистісних конфліктах, оскільки вони, проектуючи міжособистісними і міжгруповими конфліктами, самі виробляють їх.

Вважається, що найголовніше для психологів в аналізі конфліктних ситуацій і визначенні практичних заходів з їх регулювання - це розкриття типологічних психічних особливостей поведінки особистостей і груп, які викликають підвищену конфліктогенність. Серед такого роду особливостей слід насамперед назвати завищений рівень домагань, самооцінки, недисциплінованість, високу домінантність, надвисоку чутливість до зауважень на свою адресу, потреба в повазі і захопленні з боку оточуючих, уразливість і т.д.

На цій підставі дослідники (зокрема, А.Л. Журавльов) виділяють два полярних психологічних типу особистості в соціальних взаємодіях:

1) агресивна особистість - особистість емоційно нестійка , неспокійна, яка прагне компенсувати це демонстративної рішучістю, тягою до ризику. Особистості такого типу властиво невміння враховувати всі нюанси ситуації, брати до уваги точку зору оточуючих; стиль їхнього спілкування зазвичай відрізняється грубістю, безцеремонністю; вони виконані почуттям власної значущості, амбітні, безмірно честолюбні. Легкість виникнення агресивних реакцій обумовлює непередбачуваність їх поведінки;

2) жертва конфлікту. Особистості такого типу провокують виникнення напруженості у відносинах між людьми, тобто володіють таким комплексом психологічних якостей, які породжують у оточуючих агресивне до них ставлення.

Визначаються і проміжні типи особистостей, що грають позитивну роль у подоланні конфліктних ситуацій.

Можлива й інша типологія. Виходячи з моделі поведінки, в узагальненому вигляді виділяються три основних психологічних типи учасників конфлікта.1

1. Деструктивний тип. Це психологічний тип суб'єкта, схильного до розв'язування конфлікту і посилення його аж до фізичного знищення або повного придушення противника. У побуті це егоїст, призвідник сварок і скандалів, в установі - кляузник, в натовпі - ініціатор заворушень і руйнівних дій. Багато конфліктні ситуації могли б вирішуватися мирним шляхом, якби не підігрівалися такого роду особистостями.

Конфліктна поведінка обумовлено, зокрема, недоліком самоконтролю. Люди, схильні до конфліктів, як правило, імпульсивні, жорстокі, грубі (причому більше у фізичному плані, ніж у словесному), схильні до ризику і гострих відчуттів, недалекоглядні. І хоча інтенсивні психологічні дослідження в даній області ведуться вже багато років, ряд важливих проблем, наприклад з'ясування причини стійкої схильності до конфліктності, досі не вирішені.

2. Конструктивний тип. На відміну від особистості деструктивного типу, яка дбає передусім про власні інтереси і в ім'я їх реалізації готова йти на конфлікт, особистість конструктивного типу прагне уникнути конфлікту, знайти рішення, прийнятне для обох сторін. Людина конструктивного складу підшукує посередника і робить дії, спрямовані на зняття напруженості. Суб'єкти конструктивного типу охоче вступають в переговори, прагнуть прояснити предмет розбіжностей і намацати шляхи їх врегулювання.

3. Конформний тип. Особи цього типу в конфлікті схильні скоріше поступитися, підкоритися, ніж продовжувати боротьбу.

У більшості випадків конформная модель поведінки об'єктивно сприяє і сприяє чужим агресивним проявам. Але іноді вона відіграє позитивну роль, зокрема, коли протиріччя між суб'єктами не носять принципового характеру і виникли через дрібницю. У цьому випадку компромісна лінія поведінки - кращий спосіб зупинити конфлікт.

Отже, загальним психологічним підставою для формування стратегій поведінки особистості в конфлікті є фактор залежності - незалежності людини від соціального оточення. В екстремальних умовах значення цього чинника в регуляції поведінки істотно зростає.

17. Якщо ж конфлікту все-таки не вдалося уникнути, він може розвиватися різними способами:

- поступовий, логічний розвиток, за якого противники почергово роблять свої ходи. Найчастіше так протікають спори про заміну або повернення придбаного товару: покупець вказує на певний недолік чи дефект, а продавець намагається знайти причину для відмови. Такий конфлікт може проходити ввічливо і коректно;

- бурхливий, лавиноподібний розвиток, під час якого він різко набирає силу, набуває некерованого характеру, втрачає зв'язок з причиною, що його викликала. Конфлікт швидко досягає максимуму, за яким іде спад. Він найбільш поширений у спорах з приводу розрахунку за купівлю. У таких обставинах часто сторони забувають про предмет суперечки, а переходять на особистості;

- вибуховий розвиток, який зазвичай починається після скритого нагнітання подразнення в одного з учасників і миттєво досягає максимуму. Його розвиток відбувається без зв'язку з репліками і реакцією іншого учасника. Прикладом може слугувати вибух обурення покупця, який марно чекав закінчення розмови продавців.

Подолання конфлікту

Залежно від типу конфлікту, варіанта його розвитку і можливостей персоналу магазину для подолання конфлікту вживають таких заходів.

1. Посередництво у конфлікті третьої особи. При справжньому конфлікті предмет спору зазвичай ясний і часто незначний. Однак мирно залагодити його вдається не завжди, через те що сторони під час суперечки дуже часто завдають одне одному взаємних образ, і до початкового зіткнення інтересів додається взаємна особиста неприязнь, бажання принизити супротивника. Тому тільки втручання третьої особи може вивести їх з глухого кута, допомогти досягти компромісу чи прояснити непорозуміння. Однак для цього необхідна одна умова: посередник (арбітр) повинен користуватися довірою обох конфліктуючих. Як правило, арбітром виступає старший за посадою працівник або представник адміністрації.

Конфлікт у магазині може розгорітися і між покупцями. Продавці найчастіше намагаються в цьому разі не втручатися і дають покупцям можливість самим розібратись у своїх відносинах. Це серйозна помилка, оскільки в кінцевому підсумку продавці втягуються у конфлікт, але вже як його учасники: сторона, що зазнала поразки, прагне перекласти на них свою невдачу. Тому в цьому разі продавець повинен сам брати на себе роль посередника і старатися зберегти її за собою будь-якими засобами: терпляче шукати компромісний варіант: у складних випадках самому звернутися до адміністрації.

Чим раніше посередник включиться у конфлікт, чим спокійніше і впевненіше він діє, тим більше шансів у нього на успіх.

2. Роз'єднання конфліктуючих. Це найбільш ефективний засіб вирішення конфлікту між покупцями, але воно вимагає участі двох торговельних працівників. Кожний з них відволікає на себе одну зі сторін для того, щоб заспокоїти, якнайліпше обслужити і швидше відправити з магазину. Продавцям під час цього треба діяти незалежно один від одного, обличчя в обличчя з конфліктуючими покупцями.

3. Сприяння вільному розвитку і завершенню реакції. Цей захід доцільний, якщо конфлікт набуває бурхливого, лавиноподібного характеру, а застосувати роз'єднання сторін не вдається (немає іншого продавця, який володіє потрібними навиками). Суть прийому полягає в тому, щоб дати людині виговоритися, не перебиваючи її, навіть якщо суть претензії добре зрозуміла. Коли людина бачить, що її слухають спокійно, уважно, не виявляють нетерпимості, вона сама заспокоїться, станс доступнішою для продуктивнішого контакту.

4. Припинення конфлікту. При реалізації цього принципу від персоналу вимагається незворушність і добре володіння собою. Спроби закликати до порядку, перекричати бурхливо реагуючого покупця найчастіше не дають бажаного ефекту. Діяти треба спокійно, але водночас рішуче й енергійно, обґрунтовуючи свої дії не власними переконаннями, а встановленим порядком, правилами тощо.

Якщо таким способом зупинити конфлікт неможливо, можна скористуватися громадською думкою, допомогою адміністрації чи органів громадського правопорядку.

18. Юридичний конфлікт є різновидом соціального конфлікту, в основі якого лежить протилежність поглядів, інтересів, потреб двох або декількох суб’єктів, що призводить до їхнього протиборства. Сучасний соціально-економічний і політичний стан в Україні обумовлює збільшення потенційної можливості виникнення найрізноманітніших конфліктів.

Становлення юридичної конфліктології визване необхідністю цивілізованого проведення в життя конституційного принципу, що закріплює ідеологічну розмаїтість.

Юридичний конфлікт в його „чистому” вигляді можна представити я протиборство суб’єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм.

Класифікаці юридичних конфліктів:

а) конфлікт породжений суперечностями між двома або декількома нормативними актами;

б) конфлікт, спричинений суперечностями між нормою права і право застосовною практикою;

в) конфлікт, який виникає внаслідок суперечності між двома або декількома право застосовними актами;

г) нарешті юридичний конфлікт може виникнути і у зв’язку з одним актом права в разі взаємовиключного його розуміння, тлумачення, застосування або виконання тими чи іншими суб’єктами права.

Юридична колізія та правовий конфлікт - це однопорядкові категорії, які однак не слід змішувати. Останній є вкрай різкою формою загострення юридичної колізії. Однак це не виходить, що загострення напруженості між контрсуб’єктами юридичного конфлікту обов'язково повинні знайти в антиконституційному протиборстві політичних, соціальних чинностей і державних, суспільних структур. Юридичні конфлікти багатоликі та не завжди вони проявляються у формі політичного протиборства, що зачіпає основи конституційного суспільного устрою.

Проблема конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології науку тут цікавить не тільки послідовність стадій та фаз конфліктної взаємодії, а й насиченість їх соціальне обумовле¬ними подіями, форми та характер рішень і дій, які здійснюють конфліктуючі суб'єкти.

Процес регулювання конфлікту здійснюється за допомогою різноманітних технологій: інформаційної, комунікативної, соціально-психологічної, організаційної. Володіння ними правоохоронцями, безперечно, сприяє формуванню їх відповідного іміджу.

Отже, юридичний конфлікт віддзеркалює правову дійсність. Він може відтворювати деформації правової дійсності, вказувати на дефекти правової системи, недосконалість законодавства та судової практики. Конфлікт може бути стимулятором, рушійною силою суспільних і державних змін, сприяти більш швидким їх темпам, здійснювати перетворення у змінах динамічної функції конфлікту. Юридичний конфлікт може або порушувати справедливе співвідношення позицій, або відтворювати (повністю чи частково) його, може виражати справедливі претензії на новий правовий порядок, тобто бути позитивним явищем і мати позитивні функції.

19. Розуміння змісту юридичного конфлікту передбачає необхідність аналізу його структури. В сучасній конфліктології існують різні пог-ляди щодо структури конфліктів, але більшість конфліктологів як основні елементи структури виокремлюють: 1) учасники (сторони); 2) умови конфлікту; 3) предмет та об'єкт конфлікту; 4) образи конфліктної ситуації; 5) можливі дії учасників конфлікту; 6) результати конфліктної

взаємодії.

20. Проблема конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології. Соціологію права тут цікавить не тільки послідовність стадій та фаз конфліктної взаємодії, а й насиченість їх соціально - обумовленими подіями, форми та характер рішень і дій, які здійснюють конфліктуючі суб’єкти.

Конфлікту безпосередньо передує латентна (прихована) стадія, в якій вже присутні більшість елементів конфлікту, за виключенням зовнішніх дій. Низка подій у латентній стадії має декілька послідовних етапів:

виникнення об’єктивної конфліктної ситуації – це перша ланка подій, що акцентує гостре протиріччя та свідомо провокується одним чи всіма учасниками;

усвідомлення одним чи всіма суб’єктами конфлікту своїх інтересів, що надає сенсу подальшій боротьбі;

усвідомлення тих прийомів, що заважають реалізувати дані інтереси (у когнітивному юридичному конфлікті – це виявлення інших поглядів чи позицій);

одна із сторін, захищаючи свої інтереси, вживає перші конкретні дії, чим виявляє свою позицію. Після здійснення протилежною стороною перших дій у відповідь, латентну стадію завершено і конфлікт набуває відкритого характеру.

Відкрита стадія конфлікту теж має соціально визначені етапи розвитку: по-перше, наявність конфлікту стає очевидною для кожного учасника і сторони намагаються переграти одна одну (в т.ч. через рефлексивні ігри); по-друге, дії сторін стають реалістичними, набувають зовнішньої форми (наприклад, погрози, насильство, захват спірного об’єкту); по-трете, конфлікт стає відомим іншим особам, може сформуватися т.з. “третя сторона”, яка буде певним чином впливати на протиборство (вгамовуючи або підштовхуючи його).

Динаміка конфліктного протиборства може мати тривалий характер (якщо ресурси

сторін приблизно рівнозначні), а може й розвиватися дуже стримано (в разі значної переваги сил в однієї з сторін). У затягнутому конфлікті спостерігаються періоди гострих та відносно спокійних фаз, що змінюють одна одну (тимчасове затухання боротьби є своєрідною “ремісією”); у змішаному юридичному конфлікті на міжетнічному, політичному, сімейно-побутовому грунті через збереження глибинних протиріч, які змотивували сутичку, виникає феномен циклічності подій (тобто повторювання типових епізодів). Завдяки успішним діям “третьої сторони” із пошуків можливостей “нового діалогу” між супротивниками, конфліктні стосунки можливо повернути назад у менш гострі стадії (демонстративного протистояння чи латентну), де легше знайти засади до компромісу. Цей поворот подій визначають як “реверсія” конфлікту. В той же час, якщо конфліктна боротьба посилюється, то мова вже йде про ескалацію.

Ескалація конфлікту – це небезпечна і небажана версія його розвитку, але нажаль, вона досить часто має місце саме у змішаних юридичних конфліктах. Її головними й наочними ознаками є – перш за все, інтенсифікація боротьби, що розкручується спиралєвидно за принципом “дія – протидія”; по-друге, поширення масштабів конфлікту (за рахунок територіальної і громадської задіяності); по-третє, моделі поведінки конфліктуючих сторін зорієнтовані на бескомпромісну лінію та еволюціонують у напрямку більшої деструктивності, руйнівності, застосування сили; врешті, відбувається зміна предмету конфлікта і, відповідно, форм взаємодії в напрямку загострення.

Результатом і наслідком ескалації може стати “генералізація” конфлікту, коли його об’єкт диверсифікується на множину нових об’єктів; конфлікт, поширюючись територіально, змінює свій епіцентр; кількісні та структурні зміни протидіючих груп, як правило, змінюють сам характер конфлікту, поширюючи комплекс вживаємих засобів за рахунок більш ефективних силових методів.

В динаміці юридичного конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. В той же час, йому притаманна своя специфіка подій та елементів боротьби. Якщо у “чистому” юридичному конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і засади, то в змішаному (перехідному) юридичному конфлікті правові елементи, як ми вже з’ясували, виявляються не одразу й стосуються не всіх учасників чи взаємин.

Отже, рух подій в юридичному конфлікті характеризують:

латентна фаза – виникнення однієї чи обох сторін конфліктних мотивів юридичного характеру (часто з приводу об’єкту, що має юридичні властивості);

демонстраційна форма – виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад, подання позиву, вступ до прав власності тощо);

агресивна (чи батальна) фаза – розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв’язку із розглядом справи юридичною інструкцією. Це досить тривала стадія , вона передбачає – попереднє слідство, винесення обвинувачення, передання звинувачуваного до суду, процесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове виробництво тощо;

фаза розв’язання конфлікту – підготовка та видання правового (правозастосовчого) акту, яким закінчується конфлікт (наприклад, винесення судового рішення, вирок, рішення про перегляд діла).

Поза ідеальною теоретичною ситуацією послідовність фаз юридичного конфлікту може порушуватись, або деякі з стадій будуть відсутні (особливо, коли йдеться про кримінальні конфлікти, де одразу зі скоєнням злочину виникає правовідношення, отже – відсутня перша латентна фаза).

Окремо слід визначити специфіку розвитку юридичного конфлікту, що стосується масових подій: політичних чи міжнаціональних зіткнень, гострих соціально-економічних стосунків. Юридичний аспект у такому конфлікті виникає не одразу; він оформлюється по мірі інституалізації та формалізації відносин, таким чином наступає юридизація конфлікту – безумовно позитивний процес, що надає можливість задіяти ефективні правові процедури і механізми. Наприклад, у міжнаціональному конфлікті виникає проблема (вимоги) самовизначення нації, ідея утворення власної держави, проголошення суверенітету, встановлення кордонів, митниці тощо. Вирішити всі ці питання і задовольнити, вимоги сторін неможливо без прийняття відповідних юридичних актів, видання законних (а інколи і неправових) рішень і розпоряджень. Саме тут формуються юридичні елементи конфлікту, які далі мають рухатися по конституційним чи іншим «юридичним рільсам».

Досвід свідчить, що розв’язання юридичного конфлікту само по собі ще не дає гарантії від поновлення конфліктних сутичок, і якщо джерело конфлікту не знищено, то багато цивільних, трудових, адміністративних, сімейно-правових, міжнародних конфліктів мають тенденцію відновлення.

Соціологія права розглядає конфліктну боротьбу через погрозу та зовнішні протилежно спрямовані дії. Зовнішні дії – це чередування взаємних реакцій, які спрямовані на утвердження інтересів кожної сторони та обмеження інтересів супротивника.

Погроза ж – це, у деякому сенсі, практичний засіб конфліктного протиборства; її сутність полягає, як вважає американський конфліктолог М.Дойч, у висловленні наміру здійснити дещо, що може зашкодити інтересам іншої сторони. Більше того, погрози зорієнтовані на те, щоб примусити суперника проти волі сприяти цілям опонентів. В міжнародній практиці, зокрема, розповсюджений метод ультиматумів, що містять вимоги до іншої країни, в разі невиконання яких супротивника очікують жорсткі санкції. Погрози можливо вживати і у конфліктній боротьбі, і в тактиці ведення переговорів (за допомогою парламентів, членів делегацій). Застосування погроз – руйнівна практика, оскільки їх зміст передбачає можливий перехід до більш гострого протистояння. Отже, тактика погроз більш характерна деструктивній моделі поведінки у конфлікті.

Зовнішні дії суттєво обумовленні часом та місцем протікання подій. Часовий чинник є значним важелем того, що несвоєчасна згода (чи відмова) можуть привести до небажаного, або протилежного результату.

Всі дії у конфлікті умовно поділяють на головні та допоміжні. До перших відносяться дії, які безпосередньо спрямовані на предмет конфлікту, другі ж –грають підлеглу роль, забезпечуючи виконання головних дій. За характером боротьби, зовнішні дії поділяються на дві групи: наступальні та оборонні.

21. Необхідність класифікацій виникає, як правило, у межах тих наук, що мають справу із множиною різнобічних об’єктів. До засад класифікації юридичних конфліктів можна застосувати, наприклад, системний, структурно-функціоналістський, біхевіорістичний, аксіологічний або інші підходи.

Так, будь-яка система (в т.ч. правова) постійно відчуває на собі деструктивний вплив, який є результатом її внутрішньої протирічливості: компонент і система в цілому; безперервне і приривчасте; інтеграція та дезінтеграція; структура і функція; внутрішнє і зовнішнє; організація і дезорганізація; різномаїття й одноманітність – все це й інше є протиріччями – підставами, що породжують конфлікти, які можуть мати і юридичний характер (див. роботи Т.Парсонса). Зосередивши увагу на дисфункціональних явищах, які виникають як наслідок протиріч і напруги у соціальній структурі, Р.Мертон виокремлює п’ять типів пристосування індивідів у суспільстві – конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм, м’ятеж (бунт). Відхилення від кожного з цих типів поведінки спричинює неминучий конфлікт, до того ж, часто, юридичного характеру.

В.М. Кудрявцев та колектив авторів, що розробляли проект “Юридична конфліктологія” (1993-1995 рр., Москва, РАН) надійшли висновку, що доцільно виділяти саме “чистий” юридичний конфлікт (у вузькому розумінні) та змішані або перехідні юридичні конфлікти (у широкому тлумаченні).

Під “чистим” юридичним конфліктом слід визнавати суперечку з приводу права, яка може, у свою чергу, мати різні підстави щодо застосування, тлумачення або ігнорування норми закону. Отже, юридична конфліктологія завжди характеризує конфлікт із позицій права. Саме юридичні конфлікти В.М.Кудрявцев класифікує таким чином:

а) конфлікт, породжений протиріччями між двома або декількома нормативними актами. Якщо різні закони містять протирічливі або взаємовиключні норми, то конфліктні відносини стануть неминучими між державними органами і правозастосовчими інстанціями, особливо тими, що здійснюють правонагляд;

б) конфлікт, спричинений протиріччями між нормою права і правозастосовчою практикою. Він найчастіше виникає тоді, коли закон порушують безпосередньо носії виконавчої влади;

в) конфлікт, який виникає внаслідок протиріччя між двома або декількома правозастосовчими актами. Типовий випадок – протилежні або суперечливі рішення судів першої і другої інстанції, які породжують новий або посилюють попередній конфлікт між сторонами процесуальної дії;

г) врешті, юридичний конфлікт може виникнути і у зв’язку з одним актом права, в разі взаємовиключного його розуміння, тлумачення, застосування або виконання тими чи іншими суб’єктами права.

Змішані або перехідні юридичні конфлікти починаються, як правило, незалежно від правових норм і поза сферою правових відносин, але з часом набувають юридичного характеру за відповідними ознаками і рисами. Так, значна більшість економічних конфліктів набуває правовий характер, якщо їх об’єкт (власність, майно чи предмет наслідування, купівля-продаж, відчуження) потребують юридичного вирішення або мають правові ознаки. Політичні та міжнаціональні конфлікти також часто переростають у політико-правові, адже їх учасники зберігають статус суб’єктів права, а конфліктна ситуація часто має шанси розв’язання завдяки юридичним, зокрема конституційним, механізмам і процедурам. Це ж стосується виробничих, трудових, адміністративних і, навіть, сімейно-побутових конфліктів. Отже, ті конфлікти, що містять як правові, так і неправові елементи, чи можуть скінчитися юридичною процедурою, слід кваліфікувати змішаними або перехідними юридичними конфліктами.

Мотивація змішаних юридичних конфліктів на початковому етапі далека від правової матерії, а скоріше пов’язана з особливими громадськими чи груповими інтересами, потребами і цінностями. Але предметна проблема такого конфлікту неминуче підштовхує його до появи на певних стадіях правових елементів різної інтенсивності, таким чином, здійснюється юридизація (набуття юридичних аспектів, ознак, елементів, механізмів) соціальних конфліктів. Виходячи з цього, юридичним можна визнати будь-який конфлікт, в якому суперечки певним чином пов’язані з правовідносинами сторін (їх юридичним статусом і діями), об’єкт і мотивація конфліктної поведінки суб’єктів та її наслідки мають правові ознаки.

Слід відмітити, що найменш сприйнятливим до юридичних механізмів і рішень є конфлікти духовно-культурної сфери, інтелектуальні, релігійні, емоційно-міжособистісні, психологічні – внаслідок особливо мінливої та тонкої природи цих відносин. Загасити такий конфлікт раціональними юридичними засобами буває нелегко, а частіше – неможливо.

В той же час конфліктологічна наука доводить про існування когнітивного юридичного конфлікту. Він має, зазвичай, теоретико-правовий характер бо відбиває глибокі протиріччя методологічного характеру між вченими-дослідниками, викладачами, юристами-практиками тощо тлумачення того чи іншого правоположення. Ця суперечка з приводу правознавства і напрямків розвитку юридичної науки вже минає рівень колізії та набуває сутності когнітивного юридичного конфлікту, до того ж відомо, що нерідко за науковими спорами в юридичній площині приховується політична, економічна, ідейна та інша мотивація.

22.

23.

У літературі з юридичної конфліктології міжнародно-правові конфлікти або взагалі не розглядаються (50), або для їх аналізу застосовують більш узагальнену категорію "міжнародні конфлікти" (131). Припустимо, що за своїм змістом і наслідками будь-який міжнародний конфлікт, який є водночас і політичним, і юридичним, може розглядатися як міжнародно-правовий. При цьому змінною величиною є питома вага у кожному конкретному міжнародному конфлікті політичних і юридичних факторів. Зауважимо: ще нікому не вдалося обґрунтувати наявність між міжнародним і міжнародно-правовим конфліктами такої відмінності, щоб винайти окрему сферу дії кожного з цих конфліктів. Встановлення певної відмінності між ними можливе на основі порівняння юридичних методів вирішення міжнародних спорів та методів політичних, які, на відміну від перших, дають змогу враховувати фактор доцільності.

Потрібно визнати умовність і цієї відмінності. Наприклад, як справедливо наголошують Н. К. Дінь, П. Дайє, А. Пелле, переговори як "політичний" спосіб можуть мати на меті сприяти застосуванню юридичних норм, а отже, вирішенню спору з позицій права. І навпаки: арбітражне провадження може бути спрямоване на пошук справедливого вирішення спору і врешті привести до результату, аналогічного тому, який досягається завдяки врегулюванню політичними методами [23, с. 62].

Тому будемо виходити з того, що, по-перше, кожний міжнародний конфлікт має юридичний зміст. По-друге, постійне зростання у сфері міжнародного регулювання ролі юридичних процедур є загальною тенденцією — це допомагає більш цивілізовано вирішувати міжнародні спори. Тому в аспекті юридичної конфліктології можливе й доцільне звернення до конфлікту міжнародно-правового як складової частини міжнародного конфлікту.

Підґрунтям міжнародно-правового конфлікту, як і будь-якого "внутрішньоправового" конфлікту, є зіткнення протилежних інтересів, цінностей, цілей. Але це, мабуть, єдине, що є між ними спільного. Усі інші елементи міжнародно-правових конфліктів (причини, зміст, суб'єкти, особливості перебігу, способи врегулювання та розв'язання) властиві лише для сфери міжнародних відносин. Отже, специфічним предметом міжнародно-правового конфлікту є зіткнення інтересів суб 'єктів міжнародних відносин, яке спричиняє боротьбу між ними і врегульовується за допомогою міжнародно-правових процедур. Причини та зміст міжнародно-правових конфліктів стосуються не приватних особистісних чи особистісно-групових інтересів, а інтересів безпеки, територіальної цілісності та суверенітету держав.

Сторонами таких конфліктів можуть бути: а) окремі держави; б) групи, об'єднання, коаліції держав; в) міжнародні, суспільно-політичні, профспілкові організації; г) політичні, релігійні рухи. Міжнародно-правові конфлікти виникають, коли один із суб'єктів міжнародних відносин намагається нав'язати свої інтереси іншим, зачіпає, обмежує чи ігнорує їхні потреби.

У теорії міжнародного права подано різні підходи до класифікації міжнародних (міжнародно-правових) конфліктів. Так, А. І. Дмит- рієв та В. І. Муравйов на основі аналізу Статуту ООН з-поміж різних категорій спорів виокремлюють такі [27, с. 258-259]:

спори, продовження яких могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 33, 36, 37);

будь-які спори (ст. 35, 38);

спори юридичного характеру (ст. 36);

місцеві спори (ст. 52);

ситуація, що може призвести до міжнародних чвар або викликати конфлікт (ст. 34).

Проте конфліктологічний підхід до класифікації міжнародних спорів передусім передбачає поділ їх залежно від того, які суб'єкти виступають сторонами того чи іншого конфлікту. За цими чинниками Е. І. Скакунов, приміром, розглядає такі види міжнародних конфліктів [131, с. 178-184]:

міждержавні конфлікти;

національно-визвольні війни;

внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти.

Міждержавні конфлікти, сторонами яких виступають держави, традиційні для сфери міжнародних відносин. Традиційною є й функція міжнародного права — бути регулятором міждержавних конфліктів. Завдяки виробленим людською цивілізацією міжнародно- правовим механізмам конфліктна взаємодія держав сьогодні відбувається переважно відповідно до юридичних норм. Саме міждержавні відносини є сферою дії принципу незастосування сили, встановленого у ст. 2 Статуту ООН.

Застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, згідно з визначенням Генеральної Асамблеї ООН 1974 р.

, є актом агресії. Визначення агресії (ст. 3) до актів агресії зараховує такі міждержавні дії:

вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, хоч би який тимчасовий характер вона мала, чи будь-яка анексія із застосуванням сили тери-торії іншої держави або її частини;

бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави;

напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські та повітряні флоти іншої держави;

застосування збройних сил однієї держави, які перебувають на території іншої держави відповідно до угоди з іншою державою, з порушенням умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території по завершенню дії угоди.

Оскільки механізм конфліктної взаємодії має двосторонній характер, то дії іншої держави у відповідь на акти агресії розцінюються як акти самооборони.

Національно-визвольні війни — це особлива категорія міжнародних конфліктів. Згідно з Додатковим протоколом № 1 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. "збройні конфлікти, у яких народи борються проти колоніального та расистського панування й окупації, за здійснення їхнього права на самовизначення є міжнародними збройними конфліктами".

Серед цього виду міжнародних конфліктів виокремлюють:

колоніальні війни (велися колоніальними народами проти дер- жав-метрополій);

війни народів проти расистського панування (характерний приклад — боротьба, що велася проти режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці);

"ідентичнісні" війни, що ведуться народами проти урядів, які хоча й не є колоніальними чи расистськими, але діють всупереч принципам рівноправності народів та їх права на самовизначення (наприклад, збройні конфлікти в колишній Югославії).

Внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти або змішані ("внутрішні зі значним зовнішнім залученням") війни почали розглядатися як вид міжнародних конфліктів після Другої світової війни. Раніше їх вважали суто внутрішньою справою держави. Практично всі великі міжнародні кризи після 1945 р., що мали своє коріння у громадянських війнах, переростали у змішані війни. В теорії й практиці міжнародного права по-різному розцінюють допомогу, яку в таких ви-падках надають треті країни сторонам внутрішніх конфліктів. Серед основних поглядів на цю проблему можна виокремити такі:

неправомірною вважається будь-яка (за винятком гуманітарної) допомога повстанцям проти законних урядів;

лише "прохання і згода" уряду, що репрезентує державу, дає підстави для вступу іноземних військ на територію країни та надання інших видів матеріальної допомоги;

правомірною є підтримка законних урядів грошима та зброєю, але забороняється направлення військ для допомоги урядам, за винятком випадків протидії "підривному втручанню" ззовні;

якщо правлячий уряд втратив підтримку з боку народу і тримається лише завдяки іноземній підтримці, то зовнішня підтримка повстанців є правомірною;

сам факт громадянської війни ставить під сумнів компетенцію уряду та його правомочність діяти від імені держави. Уряд і повстанці — це рівноправні сторони конфлікту, що нарівні претендують на владу й представництво свого народу;

якщо повстання є результатом "підривного втручання" ззовні, іноземна допомога урядові розцінюється як форма здійснення третьою державою права на колективну самооборону.

Міжнародно-правові способи вирішення цього типу конфліктів пов'язуються із застосуванням принципу пропорційності, за допомогою якого можна урівноважити заборони на надання допомоги обом сторонам. На цих засадах було б можливим запобігати, з одного боку, "підривному втручанню" у внутрішні справи держав, а з іншого — підтримці третіми країнами недостатньо легітимних урядів.

Отже, сфера міжнародного права регулювання надалі більше виходить (передусім це видно на прикладі норм міжнародного гуманітарного права) за межі власне міждержавних відносин і конфліктів, надає деяким видам конфліктів, які ще недавно оцінювалися як внут-рішні, у прямому розумінні міжнародно-правового характеру.

24. Міжнаціональні конфлікти — це конфлікти між державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до "історичної території", здобуття етнічною групою адміністративно-територіальної автономії або незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів.

Етнічна група — це частина ширшого суспільства, члени якої вважають (або інші так вважають щодо них), що спільним для них усіх є їхнє походження, культура і що вони беруть участь у спільній діяльності.

У соціологічній літературі серед головних концепцій, що пояснюють причини етнонаціональних конфліктів, виділяють концепцію внутрішнього колоніалізму, етніцистську, неоетніцистську та інструменталістську концепції.

Концепція внутрішнього колоніалізму (Томас Нейрн).

На думку прихильників цього підходу, причини виникнення міжнаціональних конфліктів потрібно шукати в царині економіки. Нерівномірність розвитку капіталізму породжує нерівномірний розподіл матеріальних ресурсів: більшість ресурсів привласнюється центральною етнічною групою, а периферійні етноси змушені задовольнятися тим, що їм залишили. Це породжує у них почуття етнічної солідарності у боротьбі за власні економічні інтереси. Щоправда, можливий інший варіант цієї ж концепції — коли високо розвинута периферійна група прагне відділитися від загалом відсталішої держави, як-от: Каталонія в Іспанії або Північна Італія (так звана Паданія) й решта Італії. Дуже високий економічний статус деяких діаспорних груп порівняно з домінуючим етносом також може стати джерелом націоналістичних орієнтацій. Так, високе представництво росіян і євреїв у бізнес-еліті Естонії і Латвії підживлювало націоналістичні орієнтації щодо росіян і Росії; такі самі настрої відомі у китайців в країнах Південно-Східної Азії.

Етніцистська концепція (Ентоні Сміт, Бенедикт Андер-сен).

Представники цієї концепції наполягають, що причини міжнаціональних конфліктів — не в економічних, а в етнокультурних чинниках. У кожної етнічної групи протягом історії нагромаджуються міфи, символи, стереотипи, пов'язані зі сприйняттям як своєї, так і інших народностей. (Для вимірювання міжетнічних установок часто використовують так звану шкалу Богардуса, згідно з якою з'ясовують готовність респондента "прийняти представника іншої національності, як: а) громадянина держави; б) ділового партнера; в) сусіда; г) друга; д) члена родини (чоловіка доньки, дружину сина)").

Відтак — усі, хто усвідомлює свою культурну та історичну спільність і відмінність від інших народів, прагнуть бути об'єднаними на своїй території у власній державі.

Головні постулати етніцистської концепції можна сформулювати так:

Етнічна ідентичність ґрунтується на таких основних елементах, як спільність мови, релігії, історії.

Етнічна ідентичність значно більше, ніж інші дає людині почуття власної гідності, щастя, почуття безпеки і надії на майбутнє.

Прагнення до національного самовизначення, пов'язане з вірою людей у те, що разом з тими, хто близький культурно та історично легше буде досягти кращого життя.

Економічні і політичні фактори самі собою не спричиняють національних рухів, але є потужним їх каталізатором за умови вже існуючих етнонаціональних прагнень.

Неоетніцистська концепція (Джордж Ротшильд, Ральф Премдас).

Цей підхід поєднує риси перших двох і наголошує на зв'язку процесу політизації етнічності та появи міжнаціональних конфліктів із процесом модернізації. Модернізація посилює соціальну мобільність, а також нерівність, ставлячи одні етнонаціональні спільноти у вигідніше становище за інші. Модернізація змушує етнос вступати у конкуренцію з сусідами з приводу обмежених ресурсів, стимулює почуття загрози і відносних втрат, які (почуття) посилено "обговорюються" в засобах масової інформації, що швидко розвиваються завдяки тій же модернізації. Відмінності у розвитку породжують заздрість, сіють страх, побоювання експлуатації і дискримінації. Водночас модернізація приводить до включення етносу у широкі міжетнічні зв'язки і проникнення в етнічну групу універсальної культури, що ставить під загрозу культурну унікальність етносу і сприяє тіснішому згуртуванню його членів навколо традиційних цінностей. Разом з тим, урбанізація та пов'язані з нею технократичні процеси, породжують у людей потребу подолати знеособлення і розпад через актуалізацію етнічної ідентичності.

Усі ці фактори і призводять до виникнення міжнаціональних конфліктів.

Інструменталістська концепція (Джордж Брейлі). На думку прихильників інструменталізму, виникнення міжнаціональних конфліктів є не так реакцією на економічне пригноблення чи прагнення захистити свою етнічну ідентичність, як результат діяльності певної політичної опозиції, яка, виступаючи проти існуючої держави, намагається згуртувати своїх прихильників навколо певних етнічних цінностей. Тобто, це результат діяльності певної політичної еліти, яка, на словах репрезентуючи інтереси етносу проти існуючої влади, на ділі прокладає собі шлях до влади. Отже, національний рух є не виявом прагнення нації до самостійності, а інструментом у боротьбі за владу певної політичної еліти.