2. Організаційно-управлінські

а) структурно-організаційні (помилки в розробці організаційної структури органів управління та її невідповідність завданням, що вирішуються; неоднакова технічна оснащеність робочих місць, що знижує темп роботи; проблеми у владних структурах - невідповідність прав і обов'язків, компетенції та відповідальності тощо);

б) функціонально-організаційні (неоптимальні функціональні зв'язки підприємств із зовнішнім середовищем, між їх структурними підрозділами; неправильний розподіл відповідальності між співробітниками; обмеженість ресурсів, які потрібно ділити між окремими підприємствами й окремими працівниками; відсутність, викривленість або суперечливість інформації; слабкість контактів керівництва з рядовими співробітниками);

в) особистісно-функціональні (неповна відповідність працівника посаді за моральними, професійними або іншими якостями; суперечливість вимог у змісті посадових інструкцій; відмінність формальних професійних і особистих вимог керівництва до окремих працівників);

г) ситуативно-управлінські (помилки в ухваленні та виконанні управлінських рішень).

3. Соціально-психологічні

— природне зіткнення інтересів людей у процесі їхньої життєдіяльності;

— конфлікт між ціннісними орієнтаціями: свободою та жорсткою дисципліною, справедливістю і несправедливістю, колективізмом та індивідуалізмом, ксенофобією (ворожим відношенням до іноземців) і спрямованістю до використання досягнень світової спільноти, демократією й авторитарністю, прагненням до суспільної власності та відстоюванням особистої приватної власності);

— зникнення та перекручення інформації в процесі міжособис-тісного та міжгрупового спілкування (відсутність словарного запасу, обмаль часу для спілкування, недостатність уваги до співрозмовників);

— існування різних способів оцінки результатів діяльності (існує п'ять способів оцінки:

1) порівняння досягнутих результатів з ідеальним положенням справ;

2) порівняння діяльності з нормативними вимогами;

3) порівняння ступеня досягнення мети діяльності з результатами, досягнутими іншими людьми при виконанні тієї ж діяльності;

4) оцінка залежності результатів діяльності від відношення до справи;

5) порівняння досягнутих результатів із положенням справ на початку діяльності; при цьому, оцінюючи інших, люди використовують способи 1—4, оцінюючи ж себе — 4 і 6);

— прагнення окремих особистостей до влади або намагання інших більше отримувати і поменше працювати;

— психологічна несумісність членів одного колективу.

4. Особистісні чинники

Конфлікти здебільшого обумовлюються розбіжностями ціннісних орієнтацій, цілями, мотивами, інтересами та потребами учасників конфліктів. Ці розбіжності можуть бути найрізноманітнішими і стають однією з основних причин конфліктів, визначаючи лінію поведінки учасників конфлікту, його стратегію і тактику.

Іншою важливою причиною конфлікту може бути неспівпадіння характерів індивідів. Насправді, якщо, наприклад, холерика і меланхоліка, яким властива емоційна нестабільність, відправити на тривалий час у космос на одному космічному кораблі, то конфлікту їм не уникнути.

Значну роль у виникненні й розвитку конфліктів грають неадекватні уявлення, оцінки і самооцінки. Особливо часто вони є причиною конфліктної поведінки в діловому спілкуванні, де не можна застосувати тактику уникнення.

Дуже важливою причиною конфлікту в цьому контексті є розрив між очікуваним і реальним результатом. І чим більше спостерігається невідповідність між ними, тим сильніше виникатиме напруженість у індивіда або соціальної групи. Причиною конфлікту може бути не лише неадекватна оцінка індивіда з боку інших людей, а й неадекватна самооцінка, що е важливим регулятором поведінки особи. Тому як завищена, так і занижена самооцінка, що пов'язана з неправильним уявленням про свої можливості та місце в групі, викликатиме постійні непорозуміння й напруженість.

Відмінності в манерах поведінки можуть також стати причиною конфлікту, бо зменшують ступінь взаєморозуміння між людьми. Грубаі безцеремонна людина постійно вступатиме в конфлікт з тими, хто її оточує. Не меншу небезпеку представляє й інший тип - "вибухова людина". Вона не є злою за своєю природою, але вибухає, як дитина, в якої раптом зіпсувався настрій. Тому від неї завжди можна чекати неприємностей. Багато неприємностей у спілкуванні можна чекати і від такого типу важких людей, як "мовчуни". Ці люди також являють потенційну небезпеку щодо виникнення конфлікту, бо причини їхньої скритності стороннім не відомі. Велику небезпеку представляє і такий тип, як "занадто поступливий ". Такі люди можуть не створювати проблем у суто людських відносинах, бо вони завжди й усім поступляться і пообіцяють допомогти в будь-якій справі. Однак щойно доходить до виконання обіцянки, вони можуть створити вам труднощі, бо їхні слова часто розходяться зі справою.

8.

Предмет конфлікту – існуюча чи уявна проблема, яка складає основну причину виникнення конфлікту. Як правило, це основне протиріччя через яке і заради вирішення якого суб’єкти вступають у конфліктну ситуацію. Цим предметом можуть бути влада, володіння цінностями, проблеми психологічної сумісності.

Як і в будь-якій іншій діяльності предмет конфлікту є частиною об’єкту.

Об’єктом конфлікту є матеріальна цінність, на використання, володіння чи захист якої націлена поведінка сторін. Це будь-який елемент матеріального світу, що є предметом особистісних, колективних, суспільних чи державних інтересів.

Для того, щоб набрати характеру об’єкту це явище повинно бути предметом інтересів різноманітних соціальних суб’єктів, які мають бажання мати одноосібний контроль над ними.

Таким чином, предмет та об’єкт конфлікту є не співпадаючими категоріями оскільки:

1) предмет характеризує певну націленість конфлікту;

2) предмет є частиною об’єкту конфлікту;

3) об’єкт конфлікту надає можливість виявити сферу його застосування.

Учасники конфлікту

В залежності від характеру конфлікту, числа та особливостей учасників розрізняють 4 рівня аналізу суб’єктів конфлікту, які є його учасниками. І Психологічний рівень учасників виявляється на між особистісному рівні та передбачає наявність…

9.

10. Проблема конфлікту пронизує всі три головні напрямки творчості видатного німецького соціолога: соціологію політики, соціологію релігії та соціологію економічного життя. Найбільш очевидна проблематика конфлікту, зрозуміло, в соціології політики, насамперед у зв'язку з аналізом трьох ідеально-типових форм панування - підпорядкування або форм здійснення влади: традиційної, харизматичної і раціональною. При аналізі владних відносин для Вебера переважне значення мають не стільки акції насильства, скільки механізми згоди з владними повноваженнями. А це означає, що страх за життя і майно не є, на його думку, єдиною підставою прийняття влади: у різних реальних політичних структурах і різних історичнихперетвореннях виявляються різні констеляції матеріальних та ідейних інтересів, що спонукають індивідів до згоди із владою або, навпаки, до протесту проти них. Хід цивілізації виробляє все більш складні форми політичної мотивації, хоча він і не робить людей більш вільними від тиску громадських і політичних інститутів.

Для сучасного суспільства, за Вебером, найбільш адекватні раціональна система права, згоду з владою, яка грунтується на законі, наявністьконституційних основ правопорядку і розвиненого громадянського самосвідомості, що не виключає глибокого політичного конфлікту між класами і статусними групами, складовими дане суспільство.

Особливу роль у сучасному політичному конфлікті грає бюрократія, що перетворюється на шар з особливими інтересами і має можливість проводити свою волю через систему державних установ. Вебер не висловлював морального обурення з приводу бюрократичного свавілля. У полеміці з прихильниками соціалістичних перетворень і революційного оновлення світу він лише стверджував, що «диктатура пролетаріату, безсумнівно, переродитися на диктатуру бюрократії». Формулюючи ідеально-типові риси бюрократії: законослухняність, неупереджене ставлення до тих, хто звертається до установи, раціоналізм і т. д., Вебер прекрасно розумів, що ці якості чиновника можуть формулюватися в якості загальних принципів і вимог, але вони не є реальними властивостями осіб, які займають відповідні посади. Конфлікт між нормативними приписами і реальної психологією був для нього частиною соціальної реальності, ступінь і форми цього конфлікту підлягали емпіричному дослідженню.

11.

Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою,

Девіантна поведінка — поведінка, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів. Наприкінці XIX і початку XX століття були поширені біологічні і психологічні трактування причин девіації. Італійський лікар Цезаре Ломброзо вважав, що існує прямий зв'язок між злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Особливе значення він додавав рисам обличчя. Американський лікар і психолог Вільям Шелдон підкреслював важливість будови тіла. Прихильники психологічного трактування пов'язували девіацію з психологічними рисами (нестійкістю психіки, порушенням психологічної рівноваги і т. п.).

Розгорнуте соціологічне пояснення девіації вперше дав Б. Дюркгейм. Він пропонує теорію аномії, яка розкриває значення соціальних і культурних факторів. За Дюркгеймом, основною причиною девіацій є аномія, буквально, "відсутність регуляції", "безнормність". По суті аномія — це стан дезорганізації суспільства, коли цінності; норми, соціальні зв'язки або відсутні, або стають хиткими і суперечливими.

Усе, що порушує стабільність, приводить до неоднорідності, нестійкості соціальних зв'язків, руйнування колективної свідомості (криза, змішання соціальних груп, міграція і т. п.), породжує порушення суспільного порядку, дезорганізує людей, і в результаті з'являються різні види девіацій.

Поняття девіації у соціологічну систему ввів французький соціолог Еміль Дюркгейм, вивчаючи такий вид девіантної поведінки, як самогубство. Проявами цього типу поведінки є правопорушення, злочини, наркоманія, проституція, алкоголізм тощо.

Е. Дюркгейм вважає девіацію настільки ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норм несе не тільки негативний, але і позитивне начало. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про різноманіття норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, зміцнює і забезпечує соціальну єдність. І, нарешті, девіація сприяє соціальній зміні, розкриває альтернативу існуючому, веде до удосконалювання соціальних норм.

Теорія аномії одержує подальший розвиток у Р. Мертона. Головною причиною девіації він вважає розрив між цілями суспільства і соціально схвалюваними засобами здійснення цих цілей. Відповідно до цього він виділяє типи поведінки, що, з його погляду, є разом з тим типами пристосування до суспільства.

Слід розуміти позитивну і негативну девіацію.

У періоди, коли суспільні відносини зазнають суттєвих трансформацій, у кризові моменти розвитку суспільства прояви девіантної поведінки збільшуються.

Усі ці різновиди відносини за цілями суспільства і засобами їхнього забезпечення є основою для девіантної поведінки.

Поряд з такими джерелами девіантної поведінки, як соціальна дезорганізація суспільства, катастрофа цінностей у сучасному суспільстві, ряд соціологів звертає увагу на значення впливу в суспільстві різних субкультур, у тому числі субкультури злочинної поведінки. Спілкування з представниками злочинного світу (членами вуличних банд, торговцями наркотиками, рекетирами та ін.) приводить до прийняття їхніх норм, цінностей, що відповідно веде до девіантної поведінки.

Розглядаючи девіацію як негативне явище, прихильники теорії конфлікту, у тому числі і марксисти, пояснюють її внутрішньою суперечливістю суспільства, конфліктами між соціальними групами. Правлячі класи використовують норми, особливо правові, проти тих, хто позбавлений влади. Девіантом у зв'язку з цим може бути оголошений той, хто виступає не проти загальновизнаних норм, а норм, що захищають інтереси небагатьох. Відповідно до цієї теорії джерелом девіації є соціально несправедливий устрій суспільства, а її подолання пов'язане з подоланням соціальної несправедливості.

12. Конфліктологічний підхід у соціології - важливий напрям розвитку соціології XX ст. Проблеми соціальних конфліктів ставляться та аналізуються практично всіма великими соціологами різних напрямів соціологічної думки. Тому в руслі цієї парадигми з'явилося чимало яскравих теоретиків цікавих концепцій та праць. Теорія конфлікту з'явилася у сучасному соціологічному знанні у 60-70-х роках, відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії, і займає у наші дні одне з провідних місць серед напрямів сучасної соціології.

У минулому великий внесок в наукову розробку цієї проблематики зробило багато класиків, зокрема К. Маркс, М. Вебер, Т. Зіммель, В. Парето. Більшість дослідників схиляються до твердження, що теорія конфлікту заявила про себе, насамперед, як головна альтернатива позитивістському позитивізму. Своєрідній "соціології порядку" була протиставлена "соціологія конфлікту", а тому і виникла необхідність розвивати "альтернативну" гілку соціологічної теорії – для більш адекватного відображення соціальної реальності.

На відміну від функціоналізму, конфліктологічний підхід зосереджує увагу не на механізмах самозбереження соціальної системи, а на чинниках трансформації, якісного перетворення її. Історія людства свідчить, що соціальні утворення відзначаються не лише стабільністю, врівноваженістю, узгодженістю, взаємодією своїх частин, а й кризами, конфліктами, іншими руйнівними процесами, які призводять час від часу до істотних змін у самих підвалинах суспільного життя людей.

Сучасна теорія соціального конфлікту карбувалася у працях американського соціолога JI. Козеpa (функції соціального конфлікту), німецького - Р. Дарендорфа (клас і класові конфлікти в індустріальному суспільстві), британського Дж. Рекса (соціальний конфлікт), Р. Мілла та ін. Фундатори конфліктологічного напряму в центр аналітичної уваги поставили конфлікти - найпоширеніший вид. Однак вони не відкидали і протилежний бік даного процесу - інтеграційний та коопераційний, наслідки в їх функціонуванні. Теорія конфлікту виходить із того, що незалежно від того, чи має місце відкрита боротьба інтересів чи ні, в суспільстві вона завжди присутня.

Отже, конфліктологічне бачення соціального світу бере свій початок від теоретизування К. Маркса. Виходячи з гегелівського тлумачення суперечності як джерела розвитку у сфері Духу, Маркс запропонував матеріалістичну версію діалектики історії. Згідно з нею суспільний прогрес здійснюється завдяки виникненню і розв'язанню суперечностей в царині матеріальних, насамперед економічних відносин, які є визначальними в житті суспільства. Відносини власності зумовлювали становище людини в економічній системі, призводили до виникнення ворогуючих між собою класів, протистояння боротьби, що в свою чергу дестабілізувало і видозмінювало суспільство. Поляризація капіталістичного суспільства (концентрація капіталу на одному полюсі суспільства та пролетаризація і зубожіння переважної більшості населення - на іншому) стає джерелом постійного класового протистояння. Класову боротьбу К. Маркс розглядав як головну рушійну силу поступу, а революції - як локомотиви історії. Послаблення інституційного регулювання поведінки спричиняє розвиток феномена, який дістав назву "аномія" (нехтування нормами). Девіантну поведінку Р. Мертон розглядав як симптом неузгодженості між приписуваними культурою устремліннями та соціокультурними засобами їх реалізації.

Конфліктологічна концепція Дарендорфа виходить з того, що соціальні взаємовідносини людей є суперечливими, конфліктними. За своєю природою функціонування будь-якого соціального утворення (групи, організації, спільноти тощо) потребує узгодженості, скоординованості, а це, в свою чергу, вимагає певного підпорядкування і примусу. Взаємодіючи з іншими, люди перебувають на певних соціальних позиціях і виконують відповідні соціальні ролі. Останні ж зобов'язують індивіда до цілком визначеної поведінки, отже, мають примусовий характер.

Суспільство не може позбутися конфліктних ситуацій, але воно має змогу робити їх регульованими, надати їм форм, сумісних із соціальною структурою, що безперервно змінюється. У такому своєму позитивному варіанті соціальний конфлікт є справжньою рушійною силою оновлення суспільного життя, модернізації, розвитку його форм. Саме тому "раціональне приборкання" соціального конфлікту має стати, за висловом Дарендорфа, одним із головних завдань політики.

Існує кілька підходів щодо дослідження конфліктів:

■ соціально-психологічний, котрий вирізняє різного роду напруженості індивідів, за яких конфліктні дії набувають форму сварки, агресивності, пошуку ворога і т. ін.);

■ семантичний (вербальні або концептуальні непорозуміння між учасниками і як наслідок - порушення комунікативності);

■ соціологічний (несумісність між цілями, намірами, цінностями конфліктних сторін, внаслідок чого виникають реформаторські рухи, революції, розколи учасників на ворожі табори).

цілому ж для прихильників теорії соціального конфлікту характерним є розгляд їх (конфліктів) як неантагоністичних протиріч, впевненість у можливості їх регуляції. Головне, на думку соціологів, не допустити розширення соціальних конфліктів, переростання їх в стан підвищеної соціальної напруженості. Це завдання повинні вирішувати не тільки урядові кола, соціальні інститути, а й соціологи, які вивчають міжгрупові відносини та суспільні процеси.

13.

14. В основі будь-якого конфлікту лежить ситуація, що включає або протилежні позиції сторін з якогось питання, або протилежні цілі чи засоби їх досягнення в даних обставинах, або розбіжність інтересів, бажань, потягів опонентів і т.п.

Це так звана конфліктна ситуація. Вона повинна включати об'єкти і суб'єкти можливого конфлікту.

Найчастіше дослідники під конфліктною ситуацією розуміють «такий збіг обставин, який об'єктивно створює підгрунтя для реального протиборства між соціальними суб'єктами» 1.

Щоб конфлікт почав розвиватися, необхідний інцидент, коли одна із сторін починає діяти, ущемляючи інтереси іншої.Інцидент може виникнути як з ініціативи суб'єктів конфлікту, так і незалежно від їх волі і бажання, внаслідок яких об'єктивних обставин, або випадковості.

Аналогічно і конфліктні ситуації можуть виникнути або з ініціативи опонентів, або об'єктивно, незалежно від їх волі і бажання. Крім того, конфліктна ситуація може створюватися навмисно, заради досягнення визначених цілей у майбутньому, але може бути породжена хоча й навмисно, але і без певної мети, а іноді й на шкоду собі. Те ж саме відноситься і до інциденту.

Таким чином, конфлікт може бути функціональним, тобто корисним для членів трудового колективу і організації в цілому, і дисфункціональним, що знижує продуктивність праці, особисту задоволеність і ліквідовують співробітництво між членами колективу.

Важливо зазначити, що кожна ситуація має об'єктивний зміст, що визначається відбуваються в дійсності подіями, і суб'єктивне значення, залежне від того, яку інтерпретацію цих подій дає кожна сторона.

Суб'єктивне відображення конфліктної ситуації не обов'язково відповідає дійсному стану справ.

Конфліктна ситуація, як складова частина конфлікту вимагає пояснення поняття самого конфлікту, пояснення його природи.

У найзагальнішому вигляді конфлікт - це зіткнення суперечливих або несумісних сил. Більш повне визначення - «протиріччя, що виникає між людьми, колективами в процесі їх спільної трудової діяльності через нерозуміння або протилежності інтересів, відсутність згоди між двома або більше сторонами» 1.

15. Соціальна напруженість - це стан людини або колективу, обумовлене передбаченням несприятливого для них розвитку подій. Соціальна напруженість супроводжується відчуттям дискомфорту, тривоги, інодістраху, проте на відміну від тривоги включає в себе готовність опанувати ситуацією, діяти в ній певним чином.

Соціальна напруженість Може призвести до соціально-трудових конфліктів, але не обов'язково. Керуючи її станом з урахуванням факторіввиникнення і-ступеня прояву, можна запобігти скільки-небудь серйозні конфлікти і патологічні зміни в організації.

Соціальна напруженість, пов'язана з приватизацією, повинна бути зведена до мінімуму.

Прихована соціальна напруженість впровінційному суспільстві вкрай велика.

Соціальну напруженість викликає не тільки те, що нинішній життєвий стандарт мільйонів людей не забезпечує прожитковий мінімум і тим більше достаток. Напруга виникає й тому, що матеріально-майнові тасоціальні умови стали гіршими, ніж були у тих же людей всього кілька років тому. Соціально-психологічне співвіднесення тут відбувається не з іншими групами, як буває в класичних різновидах синхронної відносної бідності, але з власним життям, якою їїпам'ятають (і відчувають як норму) сама людина, його діти і близькі.

Загострення соціальної напруженості, розширення боротьби трудящих і самі її результати породжують суперечливі процеси серед політичних сил. З одного боку, активізуються праві сили як всередині,так і поза урядової коаліції. Робляться спроби стримати і послабити виступи трудящих і студентів за допомогою репресій, які призвели до трагічних наслідків під час розправ, учинених у двох південних містечках - Авола і Баттіпалья. Цесупроводжується маневрами, які мали за мету домогтися зсуву вправо в урядовій політиці.

Стан соціальної напруженості колективу характеризується вираженою негативною емоційним забарвленням поведінки людей, ламкою мотиваційної структури іпризводить до зниження ефективності роботи організації. У разі великого або тривалого напруги контрольні механізми соціальної системи можуть не впоратися із завданням підтримки сформованого балансу відносин, що призводить до руйнування структури.

Наприклад,соціальна напруженість, будучи джерелом небезпеки, проявляється в таких формах соціального протесту, як страйки, демонстрації, громадянська непокора, блокування транспортних магістралей, повстання, революції. Неврегульовані міжнаціональнівідносини, міжнаціональні протиріччя є джерелом небезпеки для територіальної цілісності країни, яка проявляється у зростанні сепаратизму, терористичних актах. Подібні небезпеки обумовлюють потенційно небезпечні райони - території можливихнадзвичайних ситуацій.

Вона сприяє соціальній напруженості, зменшенню кількості людей середнього класу (опори демократії) і зниження чистої маси реальних доходів населення.

Оцінюються чинники соціальної напруженості, політичної стабільності таінші фактори, які можуть порушувати процес виробництва та обмежувати збут.

При посиленні соціальної напруженості в трудовому колективі на передній план висуваються суб'єктивні обставини. Пов'язано це насамперед з тим, що функціонування будьорганізації визначається трудовим поведінкою її співробітників, відмінностями в професіоналізмі, манері поведінки і життєвому досвіді, в уявленнях про суспільні цінності, а також здатності сприймати соціальну несправедливість.

Для зниження соціальноїнапруженості, що виникає через небажання частини працівників порвати неформальні зв'язки, що сформувалися за колишньої формі організації праці, керівнику можна порекомендувати застосувати наступний прийом. Перехід до обслуговування нової техніки можна здійснюватигрупами людей, що випробовують один до одного тяжіння й схильності, що в подальшому може бути використано для надання взаємодопомоги при освоєнні нововведень.