15. Гомілетика. Схоластика. Патристика.

1) Гомілетика. Термін походить від грецького слова гомілія (промова перед народом, бесіда з кількома людьми). За своєю суттю гомілетика – це вчення про церковне красномовство (проповідництво). Основним жанром церковного красномовства була і є проповідь. Це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян з метою навернути їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу, виховати почуття єдності у вірі, терпіння в ім'япотойбічного життя. Гомілетика зароджується ще на початку 1 ст. н. е.. Першим проповідниками можна вважати самого Христа, а також його апостолів. Їх мова — це невеликі вислови афористичного характеру — логії, вони заучувалися і тривалий час передавалися усно, поки значно пізніше, вже після розп'яття і воскресіння Христа, були записані його учнями — апостолами — в Євангеліє. Ці тексти були несхожими на традиційні греко-римські промови, а скоріше тяжіли за стилем до близькосхідної риторики (чіткість, відсутність пишноти, простота). Історія гомілетики починається з нагірної проповіді Христа, що ось уже тис. років вражає всіх глибокою мудрістю і передбачуваністю. Основу її складають макаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами і дають простір для своїх тлумачень майбутнім поколінням проповідників.

2) Схоластика. Починаючи з 11-12 ст.ст., в Європі з’являються перші університети. Таким чином, на базі наукових центрів поступово формується панівна релігійна філософія – схоластика (від. лат. «схола» – школа). Головними рисами цієї філософії стали:

1) Використання філософських позицій античних мислителів на християнський лад (особливо активно використовували вчення Арістотеля – наприклад, Фома Аквінській).

2) Беззаперечність посилань на церковних авторитетів та Святе Письмо. Як наслідок, абсолютна «байдужість» схоластики до емпіричних знань.

3) Тривала відсутність розвитку системи знань. («Застійність»). Аналогічні риси характерні і для схоластичної риторики:1) догматизм; 2) перевага зовнішньої форми над змістом; 3) використання логічних суперечностей ; 4)

використання цитат

3) Патристика. Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники — Тертуліан, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з 3 століття, патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обґрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як Божа істота, чия істинна і первісна сутність була викривлена після гріхопадіння. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога (богопізнання), спонукання рухатися цим шляхом задля досягнення єдності з Богом (теозис), що єдине може повернути людину до її первісного «негріховного» стану.