Екологічна естетика

Екологічна естетика – проблема відношення людини до навколишнього середовища, як екологічної цінності. Центральною є концепція естетичної природи мистецтва, прекрасного як його відмінної ознаки. Природа виступає як джерело естетичного досвіду. У зв'язку з цим підкреслюється, що естетичний досвід ширший за художній. Разом з тим естетична і художня цінності мистецтва, власне кажучи, ото­тожнюються: артефакт, що не має естетичної цінності, відривається від світу мистецтва. Серцевиною естетики навколишнього середовища є проблема естетич­ного об'єкта. В ході її теоретичного обговорення на перший план вису­вається питання про специфіку навколишнього середовища в порівнянні з іншими естетичними об'єктами.

Дослідження екологічної естетики як частини філософії навколишнього середовища починається з розгляду понятійного апарату екоестетики. Його структуру утворюють основні поняття (навколишнє середовище, природа, ландшафт, вид) і рівні сприйняття прекрасного (зовнішній — внутрішній, формальний — змістовний, візуальний — інтелектуальний, емоційний — раціональний). Якщо для мистецтва базовим є почуття краси, то для навко­лишнього середовища переважне значення має поєднання концептуально-прекрасного й етичного. Вводиться новий термін — «екологічна краса», чия суть полягає в розумінні структури, функціональності, доцільності еколо­гічної системи. Цей тип краси можна порівняти з поняттям концептуальної краси в математиці, фізиці. Така комплексна, складна, раціональна краса оперує категоріями ощадливості, простоти і ін. Питання про те, чи вводить екоестетика в науковий обіг нові категорії, залишається відкритим. У да­ний час нею активно використовуються категорії філософської естетики, мистецтва, природничих наук, повсякденної свідомості.

Аналіз етичної, діяльнісної функції екологічної естетики свідчить, що основою естетичного ставлення до природи є фундаментальна загально­людська туга за прекрасним, визначальне естетичне сприйняття навколиш­нього середовища, регульоване естетичним смаком.

Опозиція «природа — культура» не характерна для екоестетики. Нав­проти, усіляко підкреслюється, що сприйняття природи культурно, кон­цептуально; завдяки описам природа перетворюється в об'єкт культури.

Філософські підходи до естетики природи: когнітивний, когнітивістський.

Загальні тенденції естетики постмодернізму

Щодо хронології становлення постмодернізму, то передусім потрібно звернути увагу на 60-ті роки минулого століття, тобто на період, коли внаслідок певних соціально-політичних процесів (війна США проти В’єтнаму, радикальні молодіжні рухи в країнах Європи, «культурна революція» в Китаї; введення радянських танків на територію Чехословаччини у 1968 р. та ін.) були поставлені під сумнів здобутки «раціоналізованої» цивілізації з властивими їй ортодоксальними моральними нормами. Чимало дослідників постмодернізму називають 1968 р. як такий, в якому було започатковано певні процеси, що досить швидко почали асоціюватися з вичерпаністю модернізму і початком нової доби. Студентські протести в Парижі у травні 1968 р. були підтримані багатьма університетами Європи і подекуди мали політичне забарвлення. Зрештою світ визнав існування «молодіжної культури», яка демонструвала суміш суперечливих політичних орієнтацій, пошуків нової моралі та нового мистецтва, просякнутих ідеєю вседозволеності. «Молодіжна культура» 60-х років справила значний вплив на «інтелектуальний світ», намагаючись, за висловом американського культуролога Дж. Вейза, привести до влади «новий склад інтелектуалів, єдина мета яких полягала в тому, щоб зруйнувати модерністський світ». потрібно наголосити на формальному аспекті, адже постмодернізм, безперечно, є наступним після модернізму етапом у розвитку європейської та американської філософії,естетики і мистецтва. Водночас — і на цьому наголошують більшість дослідників постмодернізму — постмодернізм відмежовується від модернізму. Аналізуючи постмодернізм, науковці послуговуються поняттям «постмодерністський зсув», в якому фіксується факт використання постмодернізмом теоретичних здобутків різних напрямів некласичної філософії чи естетики, а саме феноменології, структуралізму, герменевтики. А ці напрями не співвідносили себе з модерном, не висували проблему модерну як обов’язковий компонент у контексті теоретичного аналізу культуротворчих процесів першої половини XX ст. Представники некласичної філософії та естетики, переважно, зосереджували увагу на руйнуванні традиційних моделей гуманітарного знання, на утвердженні ролі позасвідомих, інтуїтивістських чинників як у ставленні до світу, так і в процесі творчості. Якщо модерністи, розуміючи абсурдність і безперспективність «раціоналізованої» цивілізації, намагалися «опанувати хаос і встановити власний порядок» (Д. Харвей), то постмодерністи, за слушним зауваженням Дж. Вейза, приймають хаос і живуть із ним, розглядаючи будь-який порядок тільки як проміжний засіб, який може змінюватися від людини до людини. Інші дослідники розглядають постмодернізм як виклик модернізмові чи як парадоксальну колізію в логіці культуротворення. Ще однією важливою проблемою щодо виявлення специфіки постмодернізму є проблема термінології, зокрема термінологічних розбіжностей, що існують в інтерпретації власне поняття постмодернізм і понять, близьких до нього. Так, Дж. Вейз чітко розрізняє поняття постмодерн і постмодернізм. Він зауважує: «Існує різниця між терміном «постмодерн», який означає певний відтинок часу, і терміном «постмодернізм», що стосується цілісної ідеології»