2.2. Політична соціалізація як інструмент формування тоталітарної людини радянського типу

Як було зазначено у попередньому розділі, кожна політична система прагне до стабільності та самозбереження. Для цього на різних етапах вона використовує різні методи підтримки своєї життєздатності: від насильства до більш вишуканих методів накшталт маніпуляції масовою свідомістю. І хоч політична система СРСР була представлена різними політичними режимами (тоталітарний при І. Сталіні, авторитарний при М. Хрущові тощо), для неї є характерним, хоча і в різних формах, проникнення ідеології в масову свідомість громадян.

Необхідність трансформації економічних, соціальних та культурних відносин, ціннісних орієнтацій, норм, особистісних переконань і настанов людей для забезпечення ефективності функціонування режиму є основною визначальною рисою тоталітаризму, яка зумовлює його відмінність від інших політичних режимів. Відповідно до цього, необхідною складовою тоталітаризму є намагання сповна змінити людину, «зліпити» її відповідно до панівних ідеологічних настанов. Для ефективного управління суспільством режимові необхідно позбавити людей політичної самостійності, активності, здатності до критичного мислення. Система тоталітаризму та властиві їй норми моралі вимагають комплексного підходу до формування особливого типу людей. Певне значення має застосування терору не лише як інструменту боротьби з реальними або уявними ворогами, але і як звичайного засобу управління суспільством.

Феномен тоталітарної особистості цікавив багатьох дослідників. Зокрема вагомий внесок у його дослідження зробили Т. Адорно зі своєю командою («Дослідження авторитарної особистості», 1949 р.) , Г. Почепцов («Тоталітарна людина», 1994 р.). Цікаво до розкриття сутності даного поняття підійшов російський дослідник С. Кара-Мурза («Маніпуляція свідомістю»), проаналізувавши сутність, форми і типи маніпуляцій, міфи суспільної свідомості тощо.

На думку В. Гадяцького, тоталітарна особистість - це людина з нерозвинутим внутрішнім світом і саморефлексією, з відсутньою чи недостатньою самокритичністю, з невмінням адекватно-критично оцінювати навколишній світ і себе в цьому світі; однобока, одномірна, духовно рахітична особистість, яка не розвинула гармонійно свої духовні та інтелектуальні начала. Будучи залежною від обставин, влади, від власних вад, не має сили волі з ними боротись. Обставини тоталітарного суспільства не дають змоги масовій людині всебічно розвинути свої здібності, реалізувати себе. Людина тоталітарна не здатна до самопрограмування, програму їй диктує хтось інший: влада, начальник, обставини, інші люди. Брак альтернативної, всебічної інформації приводить до зашореності як наслідку маніпуляцій, а то й зомбування. Тоталітарна людина знаходиться в вузькому інформаційному полі, її формує однобічна, безальтернативна інформація. Серед екзистенційних причин тоталітаризму — страх, брак сили волі, втеча від свободи. Як відомо, свобода — це відповідальність і постійна напруга. Свобода виявляється надто важким тягарем. Тоталітаризм —безвідповідальність, ось до нього і тікають, він створює ілюзію звільнення тим, що держава начебто бере відповідальність на себе [10].

На думку автора кваліфікаційної роботи, вивчення передового досвіду процесів «лібералізації», експансії капіталістичних цінностей, свідчить про те, що не варто за допомогю нищівної критики тоталітарного режиму звеличувати демократичні та псевдодемократичні режими. Автор кваліфікаційної роботи вважає, що даний підхід є однобоким, адже в сучасних демократичних режимах також є наявним штучно сконструйоване інформаційне поле, присутні міфи, стереотипи та політичні ілюзії. Але не викликає сумнівів те, що при тоталітарні режими розглядають особистість не як цінність, а як засіб.

Для тоталітарного режиму характерне існування масової політичної культури. Отже, тоталітарна особистість є носієм цього особливого типу політичної культури.

Вітчизняний науковець В. Курілло виділяє такі основні характеристики масової тоталітарної політичної культури:

1) доктринальність масової тоталітарної політичної культури;

2) образ людини-гвинтика;

3) міфічне, обожнене уявлення образу держави;

4) феномен «вождизму»;

5) жорсткий ідеологічний контроль;

6) «подвійний стандарт» мислення та поведінки;

7) ототожнення встановлення тоталітарного політичного режиму з початком відліку нового історичного часу;

8) проголошення держави новим геополітичним центром світу;

9) «образ ворога» та поділ на «своїх» і «чужих» [34, с. 79].

Щоб усі були підпорядковані єдиній системі цілей, потрібно змусити кожну людину повірити в такі цілі. Але для успіху тоталітаризму іноді недостатньо самого лише примусу. Важливо, щоб люди прийняли задекларовані цілі як власні і, незважаючи на те, що певні переконання їм нав'язують іззовні, вони мають стати внутрішніми переконаннями, спільними ідеями. Внаслідок того, що громадяни думають переважно так, як потрібно владі, відчуття пригноблення у тоталітарних країнах не є таким сильним, як вважають люди, які живуть за умов лібералізму.

Виховання у тоталітарній системі має особливе значення, оскільки це ефективний механізм формування свідомості. Здійснюючи ідеологічний вплив за допомогою таких засобів індоктринації, як підручники та інші навчальні матеріали, режим забезпечував своє самовідтворення, формування та впровадження у свідомість населення певних ідей і політичних висновків без належного врахування вікових особливостей сприйняття матеріалу. Політико-пізнавальну функцію, особливо на початковому етапі становлення режиму, виконували також політичні ігри, де досить важливим виступав поділ на «своїх» та «ворогів». Це сприяло реалізації завдань тоталітарної індоктринації, було ефективним засобом «емоційного виховання» [68, с. 80], коли завдяки акценту на чуттєвому контексті відбувається нав'язування певних уявлень про політичний світ [64].

Особливість тоталітарної людини полягала в тому, що вона повністю ототожнювала себе з владою, обмежена з соціальної і політичної точки зору, поглинена фанатичною вірою в вождів. Від простої людини не вимагалося жодного вибору, а навпаки нав’язувалися певні стандарти та стереотипні образи: «піонер Павлик Морозов», «шахтар Олексій Стаханов», які зразково виконували накази влади. Було створено «моральний кодекс будівельника комунізму» – атеїстичний сурогат десяти заповідей, який був покликаний слугувати азбучним керівництвом до життя «зразкової» людини [9, с. 19].

У свідомості людей тоталітарних режимів формувалося міфічне, обожнене уявлення про державу, яке в основному зводилось до того, що: держава володіла необмеженою силою та владою стосовно кожного члена суспільства; не було і не могло бути такої сфери приватного життя, яка була б недоступна державному регулюванню; тільки держава могла забезпечити найкращі умови кожній людині. Обожнювання держави перетворювалось на віру в її божественність [11].

Влада, солідаризувавшись із масою, створює нерозривне коло тотального, програмує нові буттєві орієнтири для людини маси чи, іншими словами, homo totalitaricus (К. Гаджиєв) або homo Soveticus (Е.Надточій, А.Якимович) [61].

З огляду на вищезазначене можемо зробити висновок, що тоталітарні політичні системи мають на меті «підлаштувати» свідомість людини під пануючу ідеологію. Результатом цього стає формування людини маси, тоталітарної особистості, не здатної до критичної оцінки наявної соціально-політичної ситуації. Такою людиною легко маніпулювати та нав'язувати їй думки та ідеї, вигідні режиму. Політична соціалізація за посередництвом своїх агентів стає ефективним механізмом результативного конструювання свідомості даного індивіда.

Отже, можна виділити риси, на формування яких була направлена стратегія освіти та виховання в СРСР:

1. патріотизм;

2. колективізм;

3. етатизм;

4. патерналізм;

5. інтернаціоналізм;

6. ворожість до системи-противника (США);

7. працелюбність;

8. змагальність;

9. класова ненависть до воргів;

10. нездатність критично мислити;

11. стереотипність мислення;

12. безініціативність, повна готовність підкорятися волі партії;

13. «подвійний стандарт» мислення та поведінки.

Дані характеристики особистості взрощувались у радянських людей комплексно та цілеспрямовано. На нашу думку, доцільно було б накласти дані риси на процеси первинної соціалізації, виділені Л. Істоном та Дж. Деннісом: політизації, пресоналізації, ідеалізації та інституціоналізації.

У процесі політизації дитина починає розуміти, що існує й інша влада, окрім влади батьків, якій неодмінно треба підкорятись. При чому батьки також мусять коритися цій владі. Це сприяє формуванню у дитини таких рис як законослухняність. Ця законослухняність гіпертрофується в бездумне підкорення владним інститутам, що позбавляє людину власної думки, можливості критично мислити та об'єктивно оцінювати дії влади. У крайньому прояві дані явища породжують такі негативні явища як патерналізм, етатизм (як визнання волі держави первинною по відношенню до потреб індивіда та суспільства) та вождизм (у формі культу особистості лідера харизматичного типу). Відсутність альтернативних джерел інформації та блокування сприйняття такої інформації сприяє закріпленню у свідомості індивіда стереотипів та ілюзій.

Під час процесу персоналізації влада у свідомості дитини виступає не як система закладів, а в образах конкретних індивідів. Вчасне нав'язання дитині цих образів сприятиме вкоріненню в її свідомості образу вождя, владних лідерів, образів героїв та видатних особистостей своєї батьківщини. Таким чином, у дитини розвивається схильність до підкорення культу особи вождя, патріотизму, героїзму. Цим скористались ідеологи комунізму в СРСР, раціонально доводячи зазначену інформацію до свідомості підростаючого покоління, і тим самих формуючи в їх свідомості вказані риси, вигідні партії.

Наступний процес – це ідеалізація. Ідеалізація – це тенденція дітей ідеалізувати політичну владу, яка пов’язується у них тільки з позитивними оцінками і емоціями. Негативні переживання мають тенденцію до витіснення. Результати процесу ідеалізації є дуже сталими и часто зберігаються у свідомості індивіда впродовж усього життя. У процесі ідеалізації влади розвивається відчуття патріотизму, тобто ставлення до своєї Батьківщини як до вищої цінності, готовність захищати її навіть ціною власного життя. Причому образ Батьківщини виступає як певний ідельний концепт, що закладається у свідомості дитини.

Останнім вирішальним формотворчим процесом первинної соціалізації, на думку Д. Істона та Дж. Денніса, є інституціоналізація. Інституціоналізація являє собою усвідомлення існування владних інститутів (уряду, парламенту, партії тощо). Це етап, який слідує відразу за етапом персоналізації. Адже свідомість дитини сприймає вже не тільки конкретних лідерів, керівників, видатних особистостей, а владні структури, колективи, групи інтересів. Цей етап є більш складним та відбувається пізніше (приблизно в початковій школі). Дитина починає розуміти основи політичної системи вцілому. На цьому етапі у свідомості радянських дітей вкорінювались етатичні цінності, вороже ставлення до системи-противника США, класова ненависть до ворогів в образі всього «буржуазного світу». Остаточному закріпленню підлягали патріотичні, колективістські, патерналістичні цінності, стереотипи.

Усі вищезазначені процеси сприяли формуванню ілюзорної свідомості та становленню тоталітарної людини радянського типу. Особистість з вищезазначеним набором рис ставала носієм політичної культури тоталітарного типу, гвинтиком в комуністичній машині, на якому трималась уся система. Отож, комуністичній верхівці було вигідно тримати процес політичної соціалізації під контролем, тому для цього вона створила напрочуд дієві механізми та методи.

Система освіти та виховання, вироблена під натиском комуністичної їдеології, стала одним з найважливіших інструментів великої машини конструювання тоталітарного суспільства. Через результативні механізми політичної соціалізації молодому поколінню нав'язувалися такі риси як колективізм, патерналізм, готовність жертувати собою заради вітчизни, сліпе підкорення владі. У результаті чого вдалося сконструювати тоталітарну людину радянського типу, безініціативного носія масової комуністичної культури. Більшість дорослого населення незалежної України в минулому належало до цього типу культури та пройшло первинну соціалізацію в СРСР, і це не могло не вплинути на їхні теперішні політичні орієнтації, установки та преференції. Тому зараз необхідно звернути увагу на вироблення кардинально нових механізмів політичної соціалізації молодого покоління, які б допомогли зростити гармонійно розвинних особистостей з високим рівнем включення до суспільно-політичного життя. Одним з таких механізмів повинна стати дитяча художня література, про що піде мова в наступному розділі.

РОЗДІЛ 3. ЕВОЛЮЦІЯ ЗАСТОСУВАННЯ ДИТЯЧОЇ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ ЯК ІНСТРУМЕНТА ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ В СРСР

3.1 Динаміка розвитку радянської дитячої літератури як інструмета ідейного впливу на свідомість дошкільнят та молодших школярів

Виступаючи одним із інструментів соціальності та вирішення суспільних суперечностей, художня література виступає як елементом особистісного формування, так і “формою всебічної соціалізації, способом включення в систему суспільних відносин, адаптації до них та їх перетворення” [54, с. 29].

У будь-якому художньому творі ми бачимо відображення тих подій, які відбуваються навколо нас (якщо цей твір написав наш сучасник), чи проекцію подій, що були сучасними для автора, який віддалений від нас не одним десятиліттям, іноді навіть століттям. Не відіграє великої ролі те, про які події писав автор: писав про сучасні йому чи ті, які відбувалися раніше або, на його думку, відбуватимуться у майбутньому. Проблеми, порушені в творах, настільки хвилюють нас, що ми майже повністю переносимося в реальність, створену автором.

Шляхом включення людини в соціум є її власний та спільний з іншими досвід:

1. Фіксація і моделювання в пам’яті емоційно-раціонального сприйняття людиною об’єктивної реальності.

2. Поєднання об’єктивної і суб’єктивної реальностей з ідеологічними поглядами митця та викладення отриманої нової емоційно-раціональної моделі об’єктивної реальності на папері (або іншому матеріалі, котрий використовується для фіксації думки).

3. Відтворення суб’єктивно-об’єктивної реальності письменника, викладеної у творі, у свідомості читача з одночасним порівнянням: 1) з власним (читачевим) баченням реальності та 2) передбачуваними очікуваними враженнями від твору [69].

Література, як один із способів впливу на людську свідомість, ніколи не була політично нейтральною, вона “революційна, оскільки визнає та демонструє, що жодна мова не буває політично незайманою й користується своєрідною “цілісною мовою” [4].

Будь-яка ідеологія може знайти (або замовити письменникові) потрібні для агітації (чи пропаганди своїх ідей) літературні твори. Цінність таких творів для створення відповідного суспільного настрою полягає у впливі на підсвідомість як дорослого, так і дитячого населення країни.

На думку К. Кларк [25, с. 16–17] можна виділити такі основні чинники, які вплинули на розвиток радянської літератури, і української зокрема:

1. Сама література (літературна спадщина не лише Російської імперії, а й світової літератури).

2. Марксизм-ленінізм (офіційна ідеологія радянської держави).

3. Традиційні міфи і герої радикально налаштованої інтелігенції, погляди яких підтримувала радянська влада (до них можна зарахувати міфи про Прометея, про здобутки Французької революції, а серед інтелігенції – Чернишевського, Добролюбова та ін.).

4. Різноманітні позалітературні угруповання, у яких відстоювалася офіційна точка зору (різні політичні угруповання, преса, теоретичні праці, офіційна версія історії та ін.).

5. Політичні події, які відбувалися на теренах Радянського Союзу та у світі (становлення та утвердження Радянської влади, заборона політичних партій у Радянському Союзі, відносна політична стабільність у світі (період між Першою та Другою світовими війнами), прихід до влади націонал-соціалістів в Німеччині тощо).

6. Конкретні індивідуальності, які брали участь у цих політичних подіях (Ленін, Сталін, Гітлер та ін.).

Російський науковець А. Фатєєв у розвитку радянської дитячої літератури виділяє два періоди.

Перший період продовжувався з кінця 1920-х по серпень 1946 року. У ньому можна виділити 4 підперіоди.

До жовтня 1934 року відбувалося становлення організаційних структур нової дитячої літератури.

До грудня 1939 йшов пошук образу радянського дитини, проходило усвідомлення цінностей, які повинні відображати письменники. Серйозні письменники ще не втратили дух свободи, який був їм властивий в революційні і непівські часи. На Х Пленумі ЦК ВЛКСМ керівництво країни сформулювало цінності. Письменники разом з вчителями повинні були виховувати у піонерів любов до Батьківщини і І.В. Сталіна, образ якого подавався як ідеал, сміливість, чесність, правдивість, любов до праці, вміння не боятися труднощів і долати невдачі, прагнення оволодівати знаннями, щоб стати громадянином і захисником своєї країни [58, с. 296].

У 1940 - першій половині 1941 року (третій підперіоди) відбулася реорганізація Дитвидаву, дитячого радіомовлення і комісії ССП СРСР з дитячої літератури. Заходи з підготовки до війни зумовили і виникнення постанови про реорганізацію Дитвидаву 25 травня 1941.

У четвертий підперіоди на військовому матеріалі письменники показали цінності, визначені раніше партійними рішеннями. У творах присутній дух часткової десталінізації і величезна щирість авторів. У роки війни завершилося будівництво індустрії дитячої книги.

З серпня 1946 відкривається другий період розвитку літератури. В умовах холодної війни дитячі письменники були зорієнтовані на демонстрацію кращого, що було в суспільстві, ігнорування серйозних соціальних проблем або показ швидкого їх подолання. Жанр перетворюється в частину масової культури. На цій основі починається бурхливий розвиток офіційної масової літератури, збільшується кількість дитячих книг і тиражі. Роботи проходили через конкурс міністерства освіти. Частина письменників стали лауреатами Сталінської премії, увійшли в «еліту» і стали цензорами. Громадська діяльність письменників сприяла підвищенню інтересу дітей і підлітків до читання, збільшенню попиту на книгу в містах. Однак на селі ціле покоління молодих людей так і не зустрілося з дитячою літературою.

 Самостійність дитячих письменників була обмежена. Нове в літературі виникало під контролем держави в період політичної та ідеологічної кон'юнктури. В завуальованій формі письменники критикували цензуру, намагалися вирватися з чіпких лап бюрократії. У другій половині 40-х років з'явилися справді художні твори Фраєрмана, Сотника, Кассіля, Носова. Це був результат як осмисленого протистояння авторів бюрократизму, так і розвиток другої тенденції в ідеологічній роботі: прагнення показати найкраще, що було в суспільстві, що збігалося з загальнолюдськими ідеалами: прагнення до миру, захист батьківщини, чесність, сумлінну працю, любов до батьків.

Письменники прагнули підтримувати в дітях і в народі благородні ідеали солідарності і взаємодопомоги, ставили питання про сенс життя, про зміст понять «дорослість» і «щастя». Через призму цих установок громадяни оцінювали і дії влади, які часто не відповідали цінностям, прищеплений агітпропом партії.

 Економічні та політичні потреби країни, усвідомлені керівництвом, позначалися на розвитку літератури. В рамках антикосмополітичної кампанії 1949 року, за допомогою якої ЦК ВКП (б) намагався консолідувати державний апарат і суспільство під час загострення холодної війни і неминучого нового прискорення розвитку економіки, в дитячій літературі була вибудувана строга ієрархія тем. На перший план було винесено теми соціалістичної праці, переробки людей в комуністичному дусі, про безрадісне життя за кордоном. Дитячим письменникам довелося боротися за збереження статусу шкільної повісті, яку окремі керівники ССП стали вважати незначною і небезпечною - запозиченої у американських письменників [58, с. 297].

Політика уряду кінця 1940-х років: залишковий принцип фінансування, переклад об'єктів мистецтва на самофінансування, завдала в недалекому майбутньому удар по дитячій літературі. Ситуація на початку 1950-х була ускладнена кризою ідеології, яка неадекватно відображала дійсність. З творів виключалися конфлікти. Література переставала бути мистецтвом: втрачала естетичну складову, перетворювалася на грубу пропаганду, що стали помічати підлітки.

У першій половині 1952 р. керівництву країни довелося вжити спеціальні заходи з пожвавлення мистецтва: провести дві наради з дитячої літератури. Починається другий підперіод розвитку дитячої літератури, тенденції якого були закріплені «відлигою». Номенклатура не ставить під сумнів головні цінності, обмежується усуненням кричущих проявів культу особи І.В. Сталіна, в тому числі вилучають його ім'я з книг. ЦК КПРС і ЦК ВЛКСМ оцінюють розкріпачення художників з консервативних позицій, протистоять прогресивним явищам, а з початку 1957 переходять в ідеологічний контрнаступ, жертвою якого стали й дитячі літератори, які виступили з громадянських позицій.

Методологія та зміст значної частини дитячої літератури були зумовлені державною ідеологією. Сталінізм - дрібнобуржуазний комунізм індустріального часу, ідеологія номенклатури, що виникла після війн, революцій, краху монархізму і лібералізму в Росії у ворожому оточенні в слаборозвиненому капіталістичному суспільстві з перевагою людей з психологією дрібних власників. У комуністичних мріях сконцентрувалися нереалізовані потреби десятків мільйонів людей у ​​відсталій країні, які вони мріяли задовольнити за допомогою держави. Сталінізм був використаний для мобілізації суспільства на модернізацію і зміцнення обороноздатності, а потім і для охорони інтересів номенклатури.

Радянські філософи, історики, письменники заявляли про свою прихильність марксизму і теорії формацій, але ніколи не йшли їм супротив на практиці. Вони не могли констатувати наявність державної експлуатації в соціалістичному, на їхню думку, суспільстві, тісно переплетеної з державним рабством у формі ГУЛАГу і вторинним закріпаченням селянства. Капітал у формі одержавленої економіки сприймався як соціалістичне явище. Теорія боротьби між істинними і неістинними цінностями, старого і нового як джерело розвитку становила ядро ​​філософії сталінізму, виступаючи всього лише формою ідеалістичної концепції зміни моральних парадигм як джерела соціального розвитку. На цій філософській та психологічній основі була вирощена офіційна дитяча література періоду сталінізму. СРСР подавався читачеві якісно відмінним від світу капіталізму острівцем переможного соціалізму. Джерелом його розвитку, вважали ідеологи, є комуністична свідомість і радянський патріотизм. Іншими найважливішими цінностями були комуністична партія, вождь Сталін, державна власність, яку називали загальнонародною, «відсутність експлуатації людини людиною», сумлінну працю на благо суспільства, колективізм. Цінності, нібито, сприяли подоланню класових та національних антагонізмів. СРСР, переконано констатували пропагандисти і письменники, був країною високої культури, соціалістичної за змістом і національної за формою. Сталінізм був ідеологічним відповіддю відсталої країни і держави на тиск буржуазного світу.

Дитяча література, написана з позицій абстрактного гуманізму, опинившись в системі пропаганди експлуататорської держави, приховувала наявність експлуатації, соціальної і політичної нерівності, антагоністичної протилежності номенклатури і народу, передумови для виникнення релігійності. Ідеали рівності, справедливості, колективізму, поняття «скромність» в інтерпретації номенклатури сприяли «затягування поясів», вихованню відданості еліті, зосередження бюджетних коштів для підтримки курсу на форсований розвиток економіки у ворожому оточенні. Письменники не мали права показувати сутність виробничих відносин, інтерпретували негативні явища як діяльність погано вихованих, жадібних людей в сфері розподілу та обміну - в повній відповідності з установками дрібнобуржуазного комунізму. Моралізування закріплювало примітивне мислення громадян. Виробничі відносини і породжена ними ідеологія сприяли збіднінню змісту художніх образів. Створювані державою руками письменників ілюзії про «соціалістичний» СРСР і дійсність розходилися по різних траєкторіях. До тих пір, поки усвідомлення цієї тенденції більшістю народу не відбулося, номенклатура хижацьки експлуатувала патріотичні та соціалістичні ілюзії громадян. Дитяча література як один із засобів пропаганди сталінізму сприяла пануванню номенклатури, щодо тривалого збереження тих форм суспільства і держави, які склалися після «термідора» 1929 року.

У другій половині 1950-х років в політарний державі почалося накопичення передумов для революційного переходу до сучасних форм капіталізму. Меншість громадян, долаючи ідеологію сталінізму, відкривали для себе соціалістичні та комуністичні ідеї, долучалися до лівого лібералізму. Номенклатура ж мала солідну основу - державна експлуатація трудящих, соціальний егоїзм, заздрість до добробуту західного істеблішменту, апарат пропаганди - для еволюції до правого лібералізму і іншим реакційним ідеологіям, для нав'язування своїх ідей співвітчизникам. Онуки «полум'яних більшовиків» та дитячих письменників прагматично прийшли до висновку про необхідність ліберальних реформ. Після розпаду СРСР для ідеологічних атак проти громадян, незадоволених майже безкоштовною передачею створеної трьома поколіннями народу власності в руки спекулянтів, в суспільну свідомість впроваджувалася концепція «тоталітаризму». Нові власники без праці знайшли для цієї роботи «служивих» істориків, журналістів, професорів, письменників, готових надати послуги будь-якої влади [58, с. 295-304].

З огляду на вищезазначене, можемо зробити висновок, що література в СРСР завжди несла на собі відбиток ідеології, адже головною її метою було формування у свідомості населення позитивного бразу влади. У різні періоди розвитку Радянської держави ідейний вплив художньої літератури направлявся партноменклатурою за різними векторами. Дитяча художня література стала одним з найважливіших інструментів прищеплення базових комуністичних цінностей молодому населенню СРСР.

Дитяча література – елемент довготривалої пропаганди, розглядалась як ліки: з її допомогою чиновники сподівалися викоренити знайомі їм недоліки в галузі економіки та духовного життя. Література демонструвала соціальний ідеал і переконувала в необхідності подолання труднощів на шляху до досконалості, визначеної ВКП (б).

Наукові відкриття та нова техніка у сфері масових комунікацій надали змогу державі програмувати свідомість та дії мільйонів людей на десятки років наперед в потрібному правлячому класові – номенклатурі – напрямку. «Соціальна інженерія» передбачала формування людських потреб, інтересів та цінностей людини індустріального суспільства з раннього віку для ефективної державної експлуатації громадян. Одним з інструментів інженерії стала дитяча література. Сприйняття літератури та її вплив багато в чому залежало від соціального буття дитини. У добре адаптованих до дійсності підлітків література викликала патріотичні почуття, бажання працювати на благо країни, розвивала фантазію і мрії. Важко хворі діти знаходили в ній розраду і черпали надію. У дорослих представників молоді книги, які формували уявлення про соціальну справедливість, викликали питання, тому що в житті вони бачили приклади егоїзму, індивідуалізму, соціальної несправедливості. Зображувані дитячими авторами соціальні відносини дискредитувалися реальними відносинами, в надлишку породжували якості людей капіталістичного суспільства. Позитивні тенденції в житті не були настільки сильні, щоб створити матеріальну основу для розквіту гуманізму і образів, які його відбивають і вкорінюються в дійсності.

Одним із прийомів управління суспільною свідомістю була правка дитячої літератури. Номенклатура намагалася знищити паростки правди, яка не відповідала її уявленням про світ. Прагнення чиновників стимулювалися як особистими і класовими інтересами, так і світовим процесом посилення державно-монополістичних тенденцій в умовах назрілої науково-технічної революції. Номенклатура підірвала авторитет комуністичної ідеї, яку стали зводити до сталінізму, допустила процеси, які з часом зруйнують СРСР зсередини