2. Київська русь

• Передумови утворення, формування і розвиток державності у східних слов’ян.

• Запровадження християнства на Русі та його значення.

• Культура Київської Русі та її роль у житті українського народу.

• Історичне значення Київської держави.

• Причина політичної роздрібненості Київської Русі.

• Боротьба проти монгольських завойовників.

На початку нашої ери помітну роль в історичному творенні на українських землях починають відігравати слов’янські племена, які належать до індоєвропейців. Уперше писемні джерела згадують їх під назвою "венедів", а згодом як "склавінів". Термін "слов’яни" побачив світ лише у VI столітті.

Східну гілку слов’янства складали анти. Вони мали своїх князів і державу, які не підпорядковувались владі однієї людини, а всі справи вирішували на вічі. Отже, це перша слов’янська держава на території України. До того ж анти - автохтони українських земель і є нащадками племен трипільської культури. М.Грушевський вважає їх предками українського народу. Більшість науковців схильні до думки, що анти заклали підвалини етносів не лише східних, а й південних і навіть частини західних слов’ян. Ареал їхнього розселення охоплював території від Дунаю і Карпат на заході до Дону й Азовського моря на сході, від Полісся на Півночі до Чорного моря на півдні. За свідченням візантійських джерел анти були високими, дужими і вправними воїнами, легко переносили холод і спеку. Вони вели війни проти готів, Візантії, болгар і аварів, інколи виступали в союзі з візантійцями. Вважається, що десь після 602 року через незгоди племінних вождів і в результаті послаблення через безперервні війни антський союз розпався.

Упродовж VII ст. східні слов’яни зосереджувались на правому березі Дніпра. У VIII ст. налічувалось близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі Східної Європи. Найважливішими серед них були поляни, що мешкали у Середньому Подніпров’ї. До інших східнослов’янських союзів-племен, що заселяли території України, належали сіверяни (жили над Десною і Сеймом), древляни (над Прип’яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дністром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Основним заняттям східних слов’ян було землеробство та скотарство. Поширеними були також бортництво та рибальство.

Високого рівня набули гончарне, залізорудне і ювелірне виробництво. У землеробстві використовувалось дерев’яне рало з залізним наральником. У IV ст. вже з’являється плуг з череслом. Злакові збирали серпами та косами. Люди проживали у землянках та напівземлянках.

Основною формою задоволення духовних потреб східних слов’ян був анімізм, тобто обожнення сил природи та поклоніння духам предків, таким, як мавки, лісовики, домовик тощо. Найвищим божеством у язичному пантеоні вважали Сварога. Серед інших богів виділялися Даждь-Бог, Перун, Хоре, Стрибог, Ярило. Східні слов’яни не будували величних храмів, не мали складної духовної ієрархії. Деякі їхні дохристиянські вірування збереглися і є складовою частиною християнських свят і обрядів.

Союзи східнослов’янських племен явились основою перших держав Східної Європи. Зокрема, арабські джерела згадують три протодержави IX – Х ст. – Куявію (державне утворення полян у Середньому Придніпров’ї), Славію (новгородський центр над озером Ільмень) і Арсанію (союз на півострові Тамань). У 882 році князь Олег об’єднав два перших із них, чим заклав початок великої держави східних слов’ян – Київської Русі.

Існують різні "теорії "походження цього державного утворення. Довгий час поширювалась так звана "норманська теорія". Її авторами були німецькі вчені XVIII ст. Міллер, Байєр, Шльоцер та ін. Перебільшуючи роль варягів, вони запевняли, що скандинавський фактор був вирішальним у формуванні давньоруської державності. Але хоч на Русі дійсно було чимало воїнів-варягів, не вони, а процеси економічного та соціально-політичного розвитку призвели до утворення і подальшого формування державності східних слов’ян. Серед них, по-перше, розвиток продуктивних сил, розширення посівних площ, розвиток ремесел, зростання міст, пожвавлення торгівлі та ін. По-друге, розклад родо-племінних відносин, виділення родоплемінної верхівки та поступовий занепад віча і т.п.

Нове державне утворення отримало назву Русь. І хоч походження цього терміну в історичній науці остаточно не з’ясовано, ймовірно, що словом "Русь" спочатку називали варягів, потім землі полян у Середньому Подніпров’ї, а згодом – те політичне утворення, яке й отримало назву Київська Русь. Що ж стосовно терміна Україна, то він зафіксований вперше в літописах у 1187 р. і вживався як географічне поняття Київського порубіжжя.

Політичну історію Київської Русі умовно можна розподілити на три періоди. Перший – швидкого зростання. Він охоплює час з князювання Олега у Києві до смерті Святослава (882 – 972 рр.). Другий – зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку. Він охоплює князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого (980-1054 рр.). Для третього – характерні безупинні руйнівні князівські чвари, постійна загроза нападу кочовиків та економічний застій. Після розорення Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським його політичне та економічне значення дуже підупало. Остаточне ж зруйнування Києва 1240 року татаро-монголами ознаменувало й кінець Київського періоду історії України.

Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи. В міру розвитку держави її населення ставало більш космополітичним за культурною орієнтацією, етнічно строкатим і Дедалі глибше розшарованим соціальне. Більшість населення проживала в селах, займаючись сільськогосподарським виробництвом. Для обробітку грунту використовували плуг, рало, соху, борону, мотику. Врожай збирали серпами і косами. Вирощували також жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох і т.п. В сільському господарстві вживали парову систему землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, а також підсічну і перелогову. Основною категорією населення були відносно незалежні селяни - смерди. Крім них, були закабалені або напіввільні робітники – закупи. На самому низу соціальної піраміди перебували раби, або холопи.

Широкого розвитку в державі набула торгівля, що в свою чергу зумовило появу власної грошової одиниці – срібників, златників, гривен, а також значного прошарку купців і крамарів.

Вдале географічне розташування Києва сприяло його піднесенню як політичного, економічного й торговельного центру. Але були й інші важливі центри: Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський і т.д. У XIII ст. налічувалось близько 300 поселень міського типу, з яких понад 100 – безперечено міста. В них мешкало до 15% населення Русі. Міське населення складалося переважно з дрібних торговців та ремісників. Вище в соціальній градації знаходились великі купці, дружинники, бояри, церковні ієрархи, великі бояри і "світлі князі". Главою ж держави був Великий князь київський, який поєднував у своїх руках військові, судові й адміністративні функції. Номінальне він спирався на раду бояр, яка була виявом аристократичної влади. Демократичним виявом в політичному устрої Київської Русі були збори городян (віче). Фінансувалась князівська влада за рахунок складної системи оподаткування, мита і поборів за торгівлю, судочинство, різного роду штрафів. Регламентація життя в державі відбувалася на підставі законів "Руської правди" Ярослава Мудрого.

У подальшому цей юридичний документ неодноразово доповнювався та змінювався. Зараз фахівцям відомо 106 списків "Руської правди", що були складені в ХІІІ – ХVII ст. Значення цих документів полягає у тім що вони відбивають відповідні етапи розвитку суспільних відношень у Київській державі.

Якісні зміни в державі за часів князювання Володимира вимагали відповідних зрушень і в сфері ідеології. Особливу увагу княжого двору привертало християнство, адже воно пустило коріння в Київській державі давно, в тому числі і в середовищі княжих родів. Серед перших християн був князь Аскольд. Християнство прийняла Ольга. А за князювання Ігоря в Києві функціонувала церква Святого Іллі. Та лише 988 року християнство як; єдину державну релігію за візантійським взірцем запровадив князь Володимир. Зумовили цей акт конкретні політичні й економічні чинники того часу. По-перше, Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, яка не задовольняла повною мірою духовні, соціальні та політичні прагнення суспільства. По-друге, Володимир намагався поріднитися з візантійськими імператорами, щоб підняти престиж власної династії. По-третє, потреби часу вимагали знайти в християнстві ідеологічну опору, якої держава раніше не мала. По-четверте, цей процес прискорили попередні зв’язки з християнізованими поляками й уграми.

Прийняття християнства відкрило двері стимулюючим культурним впливам в усіх сферах життя Київської держави. Християнська церква освячувала князівську владу, зміцнювала і підносила її авторитет. Перетворившись на великого землевласника, церква прискорила розвиток феодальних відносин, започаткувала нові, досі не знані в державі моделі управління, сприяла освоєнню нових земель, розвитку різного роду промислів, ремесел і торгівлі. Християнство сприяло розвитку освіти, збагатило існуючу культуру кращими надбаннями християнського світу. Запровадження християнства призвело до гуманізації звичаїв, норм моралі і суспільних відносин в цілому. З Києва християнство, поширюючись на інші землі Східної Європи, посилило свої благотворні впливи і залучило до високих християнських моральних цінностей інші народи. Нарешті, християнство підняло міжнародний престиж Київської держави, допомогло налагодити більш тісні зв’язки з християнським світом, укласти династичні союзи з європейськими монархіями.

Запровадження християнства сприяло розвитку писемності, освіти, науки, літератури, мистецтва в Київській державі. На зміну неупорядкованому письму прийшла кирилиця, винайдена Кирилом і Мефодієм. Набули поширення школи для дітей аристократичного походження. Центрами освітянської діяльності стали церкви і монастирі, які уславились не тільки як центри православ’я, а й літописання, мистецтв, медицини тощо. Там знаходились широко відомі школи і бібліотеки. Представники світської і духовної влади були освіченими людьми. Зокрема, відомим книголюбом був Ярослав Мудрий. Його син Всеволод знав п’ять іноземних мов, донька Анна у Франції була однією з найосвіченіших при королівському дворі. Найосвіченішою людиною свого часу був автор всесвітньовідомого "Слова о полку Ігоревім". Що ж стосовно масового поширення освіти в Київській державі, то це проблематично.

Високого рівня розвитку в Київській Русі досягла література. Носила вона здебільшого релігійний характер. Серед творів цієї доби виділяються "Патерик" ченців Києво-Печерської лаври, "Слово про закон і благодать", "Похвала князю Володимиру" та "Проповіді" київського митрополита Іларіона, "Житія" інших авторів, "Повчання дітям" князя Володимира Мономаха, "Повість врем’яних літ" Нестора та Сильвестра та ін. Найбільш мистецький поетичний твір цієї доби – "Слово о полку Ігоревім".

Небувалого розвитку досягла монументальна культова архітектура, яка мала всеохоплюючий вплив на мистецтво. У XIII ст. тільки в Києві існувало декілька сот церков і 17 монастирів. Перлиною мистецького витвору стала Софія Київська.

Розвивалися живопис і художнє різьблення, декоративно-прикладне мистецтво, металеве литво, ювелірна справа тощо.

Отже, Київська Русь досягла високого рівня соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, що в цілому не тільки відповідало рівню розвитку тогочасної цивілізації, а й навіть перевищувала його. Культурні надбання Київської держави, її традиції успадкував український народ і передавав їх із покоління в покоління. З Київськими державними традиціями пов’язували свою державність провідні діячі козацької доби, а згодом - і сподвижники новітніх визвольних змагань.

Свого часу російська імперська історіографія вважала, що політична, військова, релігійна, культурна та інша слава Києва належить тільки Росії. А звідси виводилась "теорія" третього Риму. В радянській же історіографії домінувало упереджене твердження про Київську Русь як "колиску" трьох братніх народів – російського, українського і білоруського. Що, начебто, ці народи походять від єдиного кореня – давньоруської народності, від якої й утворилася Київська Русь. Але як свого часу М. Грушевський, так сьогодні і вітчизняні історики на підставі численних фактів спростовують ці твердження. Історія Київської Русі – це історія України. І спадкоємцем її традицій є саме український народ.

Таким чином, утворення Київської Русі стало логічним завершенням державотворчого процесу східних слов’ян. Київська Русь досягла високого рівня у розвитку економіки і культури. Вона по зайняла провідне місце серед європейських держав.

Основною причиною політичної роздрібненості Київської Русі була політично-адміністративна система згідно з якою київський князь наділяв своїх синів землями — "уділами". Удільні князі розгорнули між собою боротьбу, що зрештою призвело до розорення земель. Занепала торгівля з Візантією та іншими країнами. Поступово Київ втратив своє значення як адміністративний та політичний центр.

Важливим чинником політичної роздрібненості Київської Русі було натуральне господарство. В кожному удільному князівстві в основному вироблялося все необхідне для життя, тому вони й існували відокремлено. Посилювала таку відокремленість між князівствами відсутність розгалуженої системи комунікацій та шляхів сполучення. В XII столітті Київська Русь розпалася на 12 князівств (Великий Новгород, Полоцьк, Галичину, Волинь, Переяслав, Чернігів та ін.) Згодом і ці князівства поділилися, і загальна кількість стала ще більшою.

Феодальна роздрібненість стала закономірним етапом розвитку середньовічного суспільства, але цей процес мав не лише негативне, а й позитивне значення, оскільки роздрібненість сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. У підсумку цей процес призвів до втрати незалежності. Українські землі потрапили під владу сусідніх держав і не пережили процесу відродження державної централізації.

Феодальна роздрібненість країни підірвала могутність Київської держави. Зрозуміло, що цим фактором не могли не скористатися зовнішні вороги – половці, рицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини і особливо татаро-монголи.

Могутня військово-феодальна Монгольська держава утворилась на початку ХІП ст. У 1206 р. її очолив Хан Тимучин (Чінгісхан). Знищивши квітучі цивілізації Приамур’я, Китаю і Середньої Азії, вперше татаро-монголи з’явились на кордонах Київської Русі у 1223 р. Саме тоді вони розгромили половців, які змушені були запросити допомоги у руських князів. У похід виступили галицькі, волинські, київські та смоленські полки. Жорстока кровопролитна битва відбулася на р. Калці, що впадає в Азовське море (тепер Кальчик, притока Кальміуса). Об’єднане половецько-руське військо, незважаючи на численну перевагу, зазнало страшної поразки. Її зумовили відсутність єдиного командування, міцної дисципліни, неузгодженість дій під час бою, недооцінка сил ворога та його тактики. Лише князям Данилу та Мстиславу із незначними залишками війська вдалось врятуватись втечею. Степовики не пішли на Русь, а повернули в Азію.

У 1237 р. під проводом онука Чінгісхана Батия татаро-монгольські орди вдерлись на Русь. Протягом 1237 – 1238 рр. вони загарбали й розорили всю Північно-Східну Русь.

Так у 1239 року орди Батия зруйнували Переяславську землю й оволоділи Переяславом-Південним. Було захоплено й спалено Чернігів. За такої ситуації князь Данило відрядив до Києва свого воєводу Дмитра, який 1240 року очолив оборону міста від нападу головних татаро-монгольських сил. І все ж таки в грудні 1240 р. місто було взято штурмом. Папський посол де Плано Карпіні, перебуваючи у Києві у 1246 – 1247р.р. побачив там близько 200 будинків, що залишились від колись могутнього і красивого міста.

Протягом 1241 року. татаро-монгольські орди завоювали Галицьку і Волинські землі, розгромили Угорщину та Польщу. Спустошивши Хорватію, Трансільванію й Молдавію, частину Сербії та Болгарії, військо Батия у другій половині 1242-го р. повернулося до Поволжя. Там було засновано нову державу - Золоту Орду зі столицею в Сараї на Волзі. Орда включала в себе частину Середньої Азії, Казахстан, Поволжя, Крим, більшу частину Наддніпрянщини та всю Північно-Східну Русь