26. Директорія унр

• Передумови створення Директорії та прихід її до влади.

• Внутрішня і зовнішня політика УНР.

• Криза влади Директорії.

• Поразка Директорії.

Політика Гетьмана П. Скоропадського не відбивала інтересів більшості українського населення, а його соціальна програма мало чим відрізнялася від політики білогвардійських урядів. Та незважаючи на це, лідери білого руху не визнали П. Скоропадського, вважали його сепаратистом. Гетьман розумів, що формальна самостійність Української держави зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Політична опозиція гетьманському режимові склалася вже майже через місяць після його приходу до влади у вигляді Національно-державного союзу, складеного демократичними політичними партіями та профспілками. В опозицію до гетьмана став і Всеукраїнський земський Союз на чолі з С. Петлюрою, який звинувачував його у реставрації старого ладу. У серпні 1918 р. на базі Національно-державного союзу виник Український Національний союз (УНС). Він проголосив, що виступатиме за відновлення в Україні законної влади, звітної перед парламентом. У вересні УНС очолив В. Винниченко, який вступив у контакт з керівниками радянської делегації, що перебувала у Києві і вела переговори з гетьманом. Керівники російської делегації, спілкуючись з В. Виниченком, обіцяли йому допомогу, якщо він розпочне повстання проти гетьману. В. Винниченко, у свою чергу, пообіцяв за це легалізувати діяльність більшовиків в Україні.

Коли стало очевидно, що Німеччина капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з УНС. На початку жовтня 1918 р. він вступив у переговори з УНС. Про це довідалися його міністри і примусили П. Скоропадського створити антибільшовицький фронт на засадах об’єднання України з білогвардійським рухом, за яким стояла Антанта. Скоропадський, намагаючись знайти вихід з складного становища, створив компромісний уряд на чолі з Ф. Лизогубом, до якого увійшли як прибічники білого руху, так і УНС. Останній компромісом не задовольнився і розпочав підготовку до повстання проти режиму. П. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада 1918 р. задекларував федеративну спілку з Росією - по суті відбулося відречення гетьмана від самостійності Української держави. За таких умов 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання УНС, в якому взяли участь представники соціалістичних партій, профспілок і українських січових стрільців. Так була утворена Директорія, яка стала верховним органом відродженої УНР. Головою було обрано В. Винниченка. До її складу увійшли С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Метою Директорії стала ліквідація гетьманату. Цього ж дня Директорія виїхала до Білої Церкви, де дислокувалися січові стрільці, бо саме вони мали стати збройним ядром повстання. Директорія уклала угоду з Великою солдатською радою німецьких окупаційних військ, що продовжували перебувати в Україні. Директорія повела січових стрільців на Київ. За 30 км. від столиці біля с. Мотовилівка військо Директорії розгромило збройні сиди гетьмана. Ця поразка вкінець деморалізувала армію П. Скоропадського. Вона втратила боєздатність тому, що політика Директорії була більш привабливою для селян, переодягнутих у солдатські шинелі, ніж політика гетьманату. На хвилі повстанського руху сили Директорії швидко зростали, вона поширила свою владу на більшість української території. 14 грудня 1918 р. Директорія захопила Київ. П.Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини. 19 грудня 1918 р. на Софіївській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги. Лідери партії есерів М. Грушевський, В.Голубович, О. Жуковський та інші запропонували відновити Центральну раду. Але В. Винниченко і С. Петлюра не хотіли віддавати владу, посилаючись на складне міжнародне та внутрішнє становище.

Прийшовши до влади. Директорія почала здійснювати свою політику. Вона прийняла рішення про експропріацію державних, церковних і великих приватновласницьких земель, почала перерозподіляти їх між селянами. Оголосивши себе виразником інтересів робітників, селян і "трудової інтелігенції". Директорія сповістила про намір позбавити виборчих прав промислову і аграрну буржуазію. Це стало підставою для звинувачення її у більшовизації. Серед керівництва Директорії дійсно були серйозні розбіжності думок щодо розбудови української держави. Так, В.Винниченко відстоював радянський устрій влади при багатопартійній ситемі в незалежній Україні та угоду з більшовиками проти Антанти. С.Петлюра виступав за парламентську республіку та угоду з Антантою проти більшовиків.

Одночасно з боротьбою Директорії за владу, у Західній Україні на уламках Австро-Угорщини утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Вона була проголошена 13 листопада 1918 р. Але на ці землі зазіхала сусідня Польща; вона розпочала боротьбу проти ЗУНР. Для вигнання польських інтервентів, уряд ЗУНР приступив до організації регулярної Української галицької армії (УГА). У 1918 р. вона налічувала 100 тис. чоловік, мала на озброєнні кулемети, гармати і навіть 20 літаків. Проте Польща мала добру підтримку з боку Антанти і витіснила УГА з Західної України на Наддніпрянщину. Керівництво ЗУНР і УНР добре розуміло, що необхідно поєднати сили для збереження української державності. 22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві у присутності представників інших країн було проголошено об’єднання ЗУНР і Наддніпрянської Великої України, ЗУНР перейменовувалася у Західну область Української Народної Республіки. Єдиним державним гербом став тризуб. Ця подія увійшла в історію під назвою „Акт злуки”.

16 січня 1919 р. у Києві було скликане Державну нараду у складі членів Директорії і уряду, керівників політичних партій та представників січових стрільців. Мова йшла про пошуки нових шляхів розбудови УНР та збереження самостійності. Пропозицій було багато, серед них про заміну Директорії військовою диктатурою, інші радили відстоювати парламентський шлях розвитку, а були й такі, що вимагали негайно встановити в Україні радянську владу. Нарада не ухвалила жодного рішення, а лише підтвердила зростання кризи влади в УНР.

У подальшому ця криза ще більше поглибилася. Підтвердженням тому стала більшовизація Дніпровської дивізії, яка розташувалася під Києвом. Дивізія разом з селянами довколишніх сіл поставила перед Директорією вимогу передати владу Радам і націоналізувати великі підприємства. С. Петлюра відіслав проти бунтарів війська, які мали роззброїти Дніпровську дивізію. Та ті були розбиті, а частина з них навіть перейшла на бік повстанців. Українські ліві есери і незалежники приступили до утворення нової адміністрації, опозиційної до Директорії.

Наприкінці січня 1919 р. збільшовизувалися частини Задніпровської дивізії, які були розташовані на півдні України. Вона вийшла з підпорядкування Директорії і розпочала бойові дії проти білогвардійців та військ Антанти на фронті від Бессарабії до Перекопу. До них стали приєднуватися численні загони селян.

Про підтримку Рад оголосили загони, які перебували під командуванням Н. Махна в районі Гуляй Поля.

У С. Петлюри залишилося обмаль боєздатних сил: Запорізький корпус на чолі з отаманом П. Балбачаном та корпус січових стрільців під керівництвом Є. Коновальця.

23 січня 1919 р. у Києві зібрався Трудовий конгрес України. Хід роботи конгресу знову продемонстрував розбіжності між політичними партіями, посилив суперечки в них. Представники партії есерів на Конгресі розділилися на 3 течії: ліві – "боротьбісти" – прибічники Радянської влади; праві – прихильники демократичного соціалізму; центристи наполягали на передачі влади "трудовим Радам селянських та робітничих депутатів". Заслухавши представників уряду, Трудовий конгрес постановив доручити законодавчу владу і оборону України Директорії, до складу якої увійшов і представник ЗУНР Є. Петрушевич.

Тим часом ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася, Директорія звернулася за допомогою до командування військовими силами Антанти, яке перебувало в Одесі. Але під тиском російських білогвардійців воно відмовило Директорії і почало вимагати від неї з’єднати війська УНР з армією Денікіна.

Внаслідок цього В. Винниченко вийшов з Директорії, а функції голови взяв на себе С. Петлюра. Становище ще більше загострилося після того, як командування Антанти під тиском загонів атамана М. Григор’єва, який у березні 1919 р. розірвав стосунки з більшовиками, змушене було почати евакуацію своїх військ з чорноморських портів України. Ця подія поглибила кризу уряду Директорії.

Таким чином, скинувши владу гетьмана. Директорія сама опинилася у складному становищі. Вона недооцінила впливу більшовизму на українських робітників та селян, своєчасно не помітила більшовизації своїх військ. Посилювали кризу влади Директорії й внутрішні протиріччя, суперництво між керівництвом. Цей процес ще більше ускладнювався несприятливими міжнародними обставинами, ворожим ставленням деяких країн до ідеї державної незалежності України.

В умовах поразки Німеччини у першій світовій війні Радянська Росія 13 листопада 1918 р. заявила, що вважає Брестський мир анульованим. Для України ця заява означала, що Росія буде продовжувати свою неоколоніальну політику. І дійсно, вже 17 листопада більшовики створили Українську революційну військову раду, до якої увійшли: Й. Сталін, В. Антонов-Овсєєнко, В. Затонський, Г. Пятаков. 28 листопада 1918 р. більшовики проголосили Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. Пятаковим. Одним з перших декретів цього уряду був декрет про створення Української радянської армії. Російський уряд дозволив Антонову-Овсієнку для формування української армії відібрати кращі частини з резервної армії, що дислокувалася на Орловщині. Він ввів до свого війська два полки ВНК, загони угорських інтернаціоналістів, загони поволзьких татар, три полки прикордонної варти, які раніше охороняли кордон Росії з окупованою німцями Україною і три продовольчі полки. Як бачимо, українська радянська армія складалася не з українців, а більшовицький режим провокував національну ворожнечу.

1 грудня 1918 р. Тимчасовий уряд України проголосив свій маніфест, в якому заявив, що він очолює боротьбу українського народу проти П. Скоропадського. Уряд обіцяв після встановлення радянської влади в Україні скликати Всеукраїнський з’їзд Рад. Він проголошував націоналізацію промисловості і банків, повідомляв про передачу селянам поміщицьких земель з реманентом. Більшовики намагалися перехопити керівництво боротьбою проти гетьманату, хоч більшість України на той час була вже під контролем Директорії.

Тим часом війська Антонова-Овсєєнка почали вторгнення до України. Ситуація погіршувалася й тим, що деякі військові частини, підпорядковані Директорії, збільшовизувалися. Російське керівництво уважно стежило за подіями в Україні. Бажаючи посилити кризу, заступник Наркома іноземних справ РСФРР Л. Карахан оприлюднив циркуляр, в якому проголошувалося, що російський уряд більше не розглядає Україну як самостійну державу. Радянським установам пропонувалося вважати документи, видані українською владою, не дійсними.

У грудні 1918 р. Перша повстанська дивізія ( яка зрадила Директорію) розгорнула наступ на Чернігів і Київ. Друга - розпочала наступ на Харків. Біля станції Козача Лопань вона вщент розбила війська С. Петлюри 1 січня 1919 р проти Директорії повстали харківські робітники, вони захопили місто і утримували його до підходу 3 січня 1919р. радянських військ.

Розгорнули повстанську боротьбу проти Директорії партизанські загони на Катеринославщині. 27 грудня 1918 р. вони захопили губернський центр Правда, петлюрівці, одержавши підкріплення, вибили повстанців з міста, але партизани утримували контроль за лівобережною частиною Катеринославщини.

Стала змінюватися обстановка на користь радянських військ і в північних районах України. Причина була не стільки в масовому наступі Червоної армії, скільки в розпаді військ самої Директорії.

На початку січня 1919 р. уряд Директорії надіслав до Москви запит, чому російське військо без оголошення війни вторглося до України На це нарком іноземних справ Радянської Росії В. Чичерін відповів, що російських військ в Україні нема, а воєнні дії відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України, який є цілком незалежний. Лицемірство було вочевидь, та перемагає сильніший. 4 січня 1919 р. Л.Троцький, який очолював Реввійськраду Радянської Росії, підписав постанову про утворення на базі Української радянської армії Українського фронту під командуванням Антонова-Овсєєнка Перед фронтом було поставлено завдання розгорнути наступ проти військ Директорії на Лівобережній Україні, оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава За умов, що сталося в Україні, голова уряду Директорії В. Чехівський, спираючись на підтримку В. Винниченка, почав шукати вихід. Він посилає до Москви дипломатичну місію на чолі з С. Мазуренком, який заявив, що Директорія погоджується на радянську форму влади в Україні за умов пропорційного представництва в Радах селян і робітників, а також укладення економічного договору з РСФРР. Крім того, проголошувався нейтралітет України при активній обороні проти Денікіна, Антанти і Польщі. Натомість Радянська Росія повинна припинити наступ своїх військ в Україні і визнати незалежність УНР Але місія С. Мазуренка не мала успіху: по-перше, Москва враховувала падіння авторитету Директорії серед українського населення і не вважала її рівноправним партнером; по-друге, Раднарком хотів мати в Україні радянську владу тільки у формі диктатури пролетаріату. До того ж пропозиція Директорії надати рівні можливості селянам і робітникам при обранні Рад була спрямована на поразку більшовиків. Після провалу місії в Директорії стали набирати силу прибічники союзу з Антантою 16 січня 1919 р. Директорія офіційно оголосила себе в стані війни з Радянською Росією. Більшовицькі війська відповіли на це наступом на Полтаву, Катеринослав, Донбас.

Складна ситуація склалася і в районі Києва. Повстанські війська, які діяли проти Директорії, 12 січня 1919 р. зайняли Чернігів і наблизилися до Броварів, де була 40-тисячна петлюрівська армія. Хоч чисельність про більшовицьких повстанців була майже вчетверо меншою, вони сміливо пішли в наступ. Після трьох днів боїв С. Петлюра відступив. 5 лютого 1919р. повстанці увійшли до Києва. Це стало можливим не тільки тому, що більшовицькі війська були краще організовані, а й завдяки співчуттю і активній допомозі більшовикам з, боку місцевого населення.

27. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА ( ЗУНР )

• Становище в західноукраїнських землях після розпаду Австро-Угорщини.

• Проголошення ЗУНР.

• Боротьба з Польщею та Росією.

В умовах поразки Австро-Німецького блоку в 1-й світовій війні у Галичині почали вживати заходів, щоб захопити владу на випадок розвалу Австро-Угорщини. Наприкінці вересня у Львові було створено Український військовий комітет. Він почав формувати збройні загони.

На початку жовтня 1918 р. політичні сили Галичини почали готувати нову українську адміністрацію на випадок зміни влади. 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори політичних і громадських діячів Галичини і Буковини, на яких було обрано Українську Національну Раду. Вона проголосила, що Галичина, Лемківщіна, північно-західна Буковина та Закарпаття мають стати Українською державою. Національна Рада звернулась до національних меншин, які проживали на цій території, з пропозицією делегувати своїх представників до її складу. На зборах було вирішено розпочати роботу по підготовці на демократичних засадах Конституції майбутньої Української держави. На зборах обговорювалося ще одне дуже важливе питання, а саме: чи треба західноукраїнським землям об’єднатися з державою гетьмана П. Скоропадського. Було вирішено це питання відкласти, оскільки держави Антанти в умовах краху Четверного союзу надавали народам Австро-Угорщини право на самовизначення, а всю Росію (куди входила Наддніпрянська Україна) трактувала як єдиний народ. Ситуація на західноукраїнських землях ускладнювалася й тим, що на них претендувала Польща. 28 жовтня 1918 р. поляки утворили Ліквідаційну комісію, яка мала ліквідувати владу австрійських установ і створити польську адміністрацію.

У Лівові на той час діяло 3 польські військові організації. Самою впливовою з них була Польська організація військових (ПОВ) – місцевий осередок загальнонаціонального об’єднання, яке очолював Юзеф Пілсудський. ПОВ виступала за відновлення польської держави, складовою частиною якої вона вважала західноукраїнські землі.

Знаючи про це, Українська Національна Рада домоглася від австрійського уряду згоди на передачу влади саме українцям, а не полякам. На цій підставі військовий комітет, який спирався на українців в австрійських військах, в ніч на 1 листопада 1918 р. зайняв у Львові всі урядові будинки та стратегічні пункти. Поляки у відповідь на це розпочали збройну боротьбу. Українська Національна Рада звернулася за військовою допомогою до П.Скоропадського, але необхідної допомоги не було надано через суперечки між П. Скоропадським та лідером опозиції гетьманату В.Винниченком (останній хотів використати січових стрільців для збройного повстання проти гетьмана, а не віддавати їх Національній Раді, як пропонував П. Скоропадський. Тому 22 листопада українські солдати змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополю. За подіями в Галичині уважно стежили інші сусідні держави, а саме: Румунія та Угорщина. Румунські війська 6 – 12 листопада 1918 р. захопили Буковину, а угорські – Закарпаття.

Проте значна частина східної Галичини залишилася під контролем Української Національної Ради. За її ініціативою 13 листопада 1918 р. була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Головою Національної Ради було обрано Є. Петрушевича, а державний Секретаріат очолив К. Левицький.

Національна Рада гарантувала правоприємництво законодавства Австро-Угорщини, створювала жандармерію та збройні сили – Українську Галицьку армію (УГА). Рада виступала проти передачи землі селянам. Це зменшило соціальну базу уряду в умовах польської агресії. Робітники та селяни були розчаровані внутрішньою політикою Національної Ради. Соціальна напруга, що зростала, призвела до появи взимку 1918 – 1919 рр. рад робітничих та солдатських депутатів в багатьох містах та населених пунктах. З’явились комуністичні партійні групи вкрай лівого напрямку. У лютому 1919 р. на конференції у Станіславі була створена Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ), члени якої не визнавали утворення ЗУНР.

26 грудня 1919 р. у Драгобичі відбулася робоча конференція. Вона виразила недовіру Раді та закликала до встановлення радянської влади. Одночасно розпочався селянський рух під гаслами перерозподілу землі. У нічь на 14 квітня 1919 р. комуністи зробили спробу підняти у Драгобичі збройне повстання, однак воно було придушено урядовими військами.

Керівництво ЗУНР розуміло, що зберегти українську державність, в умовах боротьби з внутрішніми та зовнішніми ворогами, можливо лише об’єднавшись з УНР. Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР направив своїх представників до УНР, щоб знову підняти питання про возз’єднання. 1 грудня 1918 р., тобто за 2 тижні до побігу Скоропадського, у Фастові був підписаний попередній «Договір про злуку» (об’єднання) між ЗУНР та УНР.

3 січня 1919 р. Українська Національна Рада на засіданні у Станіславі затвердила попередній договір, опублікувала його та доручила уряду прийняти заходи щодо реалізації ідеї соборності української нації. Нарешті акт про об’єднання повинен бути проголошений у Києві. Для цього в столицю України направлялась делегація, яка складалась з представників Галичини, Буковини та Закарпаття. Урочиста церемонія злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софійській площі. Від західноукраїнській делегації виступили Л. Бачинський, Л. Цегельський. Після цього В. Винниченко оголосив Декларацію про об’єднання УНР та ЗУНР, яку повинні були затвердити Установчі збори. ЗУНР стала називатися західною областю УНР й залишалась при своїх власних законодавчих та адміністративно-виконавчих органах влади – Української Національної Раді й Державному секретаріаті.

Спроба возз’єднання українських земель була зречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР теж залишалося проблематичним. Через 2 тижні після церемонії злуки уряд Директорії вимушений був покинути Київ.

Крім того, уряд ЗУНР звернувся до світової громадськості з заявою про загарбницькі прагнення Польщі щодо українських земель. Про це був повідомлений особисто президент США Вільсон. Наприкінці лютого 1919 р. Антанта надіслала місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. На жаль, вона виявила повне нерозуміння у взаємовідносинах Галичини та Польщі. Було поставлено вимогу негайно припинити бойові дії та провести демаркаційну лінію між Польщею та Галичиною таким чином, що третина Галичини разом зі Львовом та Дрогобицьким нафтоносним районом відходила до Польщі. Звичайно, що уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжилася. Тоді, внаслідок скарги уряду ЗУНР 4 квітня 1919 р. було надіслано другу місію, яка запропонувала проект угоди, більш сприятливий для ЗУНР (за Галичиною залишався Дрогобицький повіт). Уряд ЗУНР прийняв цей проект.

У квітні 1919 р. до Польщі з Франції прибула добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби з більшовиками, але польский уряд використав її проти Галицької армії. 15 травня 1919 р. Польща розпочала наступ на Галичину. Українська галицька армія поступалася полякам чисельно і відступила. На початку червня 1919 р. в умовах воєнного часу президентові Є. Петрушевичу були надані надзвичайні права диктатора. Він зумів навести порядок у військах і припинив анархію. 9 червня 1919 р. частини УГА перейшли в наступ. УГА (25 тис.) діяла успішно, до неї стали приєднуватися селяни. За короткий час УГА збільшилася на 15 тисяч, але, незважаючи на це, Галичина могла розраховувати тільки на власні сили. Правда УНР надала допомогу ЗУНР (два загони та кілька батарей артилерії, значні кошти), проте цієї допомоги було недостатньо, а більшого вона надати не мала змоги, бо сама вела боротьбу за своє існування. Однак, успіх УГА не був тривалим. Польська армія відновила наступ (їй добре допомагала Франція). 16 – 18 липня 1919 р. УГА вимушена була перейти р. Збруч, щоб об’єднатися з військами УНР.

Таким чином, після розпаду Австро-Угорської імперії на західноукраїнських землях утворилася Західноукраїнська Народна Республіка. Але на її землі зазіхали сусідні держави. У боротьбі з ними ЗУНР не змогла вистояти і була ліквідована.