11. Україна наприкінці хvii – на початку хviii ст.

• Гетьманування І. Мазепи. Україна під час Північної війни.

• Наступ царизму на автономію України.

• Особливості соціально-економічного становища Правобережної України.

Історія України на рубежі ХVII – ХVIII ст. пов’язана з особистістю Івана Мазепи. Він народився у 1639 р. на Правобережжі в українській дворянській родині, отримав освіту – спочатку в Києво-Могилянській колегії, а після в ієзуїтської колегії у Варшаві. Потім він служив при дворі польського короля в якості придворного. У 1669 р. перейшев на службу до гетьмана Правобережної України Дорошенка, а потім до гетьмана Лівобережної України – Самойловича, де зайняв пост генерального осавула. Після того, як у 1687 р. Самойлович був знятий з посади, Мазепа, якого підтримали россійські вельможи, становиться гетьманом (1687-1708 рр.). В цьому ж році він підписує Коломацькі статті, які ще більше обмежували автономію Гетьманщини й закріплювали пільги за старшиною. Мазепа, як його попередники, укріплював положення старшини, роздав їй більше 1000 земельних ділянок. Завдяки щирим дарам царів й неустанному піклуванню про власне благо, він став власником навколо 20 маєтків, тоб то одним з заможнійших людей у Європі. По всій Гетьманщині їм було побудовано багато храмів у витіюватому стилі (мазепінське бароко). На його ж кошти були збудовані нові корпуса Київської академії, а колькість її студентів досягла 2 тыс. В той же час, він восстановлювавпроти себе рядових козаків гетьманщины та запорожців. У 1692 р. проти нього піднялося повстання. Коли на россійський престол вступає молодий Петро I, Мазепа надає енергійну допомогу юному царю в поході на Азов, який був взятий у 1696 рг. Досвічений гетьман постійно снабжав юного Петра політичними мудрими порадами. Меж ними виникає близька дружба.

З кінця XVII ст. посилюється суперництво держав північного сходу Європи, що призвело до Північної війни (1700 – 1721рр.). Війна мала важливі наслідки для майбутнього співвідношення сил на континенті:

замість могутньої на той час Швеції вирішальною силою на сході Європи стає Московська держава, що в ці ж роки стала називатися Росією. Це позначилося в трохи віддаленому майбутньому на долі України. Вона втратила залишки своєї автономії і перетворилася на провінцію Російської імперії.

Для боротьби зі Швецією зусиллями її противників склалась широка коаліція держав у складі Росії, Данії, Саксонії та Польщі, але молодий шведський король Карл XII завдав їм поразки поодинці. 19 листопада 1700 р. шведська армія розгромила московське військо царя Петра І під Нарвою.

Гетьман І. Мазепа та його уряд ставили своїм завданням зберегти в Україні традиційний козацький устрій, запобігти подальшому втручанню Москви у внутрішні справи Гетьманщини, використати сприятливі умови для з’єднання з останньою частиною українських земель, що перебували під владою інших держав. Це була політика, що дісталася у спадщину від попередніх гетьманів – Б Хмель ницького, П. Дорошенка, І. Самойловича. Виходячи з цих завдань, уряд І. Мазепи негативно поставився до союзу Москви з Польщею, вбачаючи в цьому загрозу своїм прагненням приєднати Правобережну Україну, більша частина якої перебувала під польським управлінням, до Гетьманщини.

Україна, внаслідок її становища, визначеного договорами з Московською державою, та геополітичних обставин на сході Європи, змушена була взяти участь в Північній війні. З самого початку війни українські полки – Полтавський, Чернігівський, Ніжинський та інші - були задіяні у військових діях. Козаки пустошили прикордонні шведські землі, відбили шведський напад на Гдов, зупинили наступ загону Шліппенбаха. У 1701 р. українське військо діяло ще більш активно. Одна його частина спільно з московськими загонами під командуванням князя Репіна допомагала полякам і саксонцям під Ригою. Головні ж сили козацької армії на чолі з гетьманом І. Мазепою перебували у Білорусії. З-під Могилева Мазепа відрядив у район військових дій 17-тисячний корпус на чолі з полковником Д. Апостолом. 29 грудня 1701 р. московсько-українське військо під командуванням Б. Шереметьєва розбило загін Шліппенбаха під Ерестфером.

Мазепа отримав користь від козацького повстання, яке виникло на Правобережжі у 1702 р. На чолі повстання стояли полковник Семен Палій та його найближчи однодумці Самусь, Захар Іскра, АндрІй Абазін, повсталі різгромили польські війська на Київщині, в Подолії та на Волині. Були взяті такі значні міста-фортеці, як Біла Церква, Ушиця, Могілев, Бердичив та ін . У 1704 р. повстання почало розпалюватися з новою силою. Козацьке самоврядування було введено в декількох районах Поділля та Брацлавщини. Повсталим Правоберіжжя допомогали запорожці, козацтво Лівоберіжжя, мешканці Молдови, Білорусі, Валахії. Військо Палія нараховивало 12 тыс.

У цей час запеклий ворог царя Петра шведський король Карл ХII вторгнувся у Польщу. Скориствшись цим, Мазепа перконує Петра надати йому, гетьману, дозвіл на окупацію Правобережжя. Крім того Палій бул змальований перед Петром прибічником Швеції. Мазепа отримав згоду царя на арешт Палія та заслання його до Сибіру в липні 1704 р. Так гетьман позбавився від небажаного конкурента та об’єднав під своєю владою Лівобережну й Правобережну Україну. Одночасно гетьман­ські війська захопили основні опорні пункти повсталих, заарештували та покарали сотні селян й козаків.

Біля року Семен Палій знаходився у казематах Батуринської тюрми. У 1705 р. згідно з царським указом його заслали до Сибіру. Декілько років полковник провів у далекому Тоболь­ські. Його визволили, коли стало відомо про перехід Мазепи на бік Карла XII. Семен Палій приймав участь у Пол­тавській битві у складі руської армії в чині капітана.

Війна затяглася. На її продовження витрачалися величезні кошти. Багато тисяч українських козаків загинуло в боях, на будівництві фортець та нової столиці Російської імперії Петербурга. Це викликало незадоволення серед широких мас української людності. А цар Петро І вимагав нових жертв з боку України. У таких обставинах керівні кола гетьманської України вирішили встановити союзні відносини зі Швецією, розірвати зв’язки з Росією і домогтися повної незалежності своєї Батьківщини. Але подальший розвиток подій був несприятливим для України. 27 червня 1709 р. війська царя Петра І перемогли під Полтавою шведів.

Полтавська катастрофа мала тяжкі наслідки для України. Гетьман І. Мазепа і його найближче оточення з кількома тисячами козаків змушені були покинути рідну землю. За кордоном з’явилася перша українська еміграція, яку очолив один із провідних співробітників Мазепи генеральний писар П. Орлик.

Перебуваючи в еміграції, П. Орлик написав першу в історії українського народу Конституцію. За Конституцією передбачалося встановлення національного суверенітету України, визначення її кордонів, забезпечення демократичних прав людини. Вищим органом державної влади проголошувався козацький парламент (старшинська рада). Парламент повинен був збиратися тричі на рік. Конституція визначила фундаментальні принципи внутрішньої та зовнішньої політики майбутньої української суверенної держави. І хоча Конституція П. Орлика не була втілена в життя, вона стала унікальним історичним документом, цінною пам’яткою правової культури України.

Великі випробування випали на долю української людності.

Жорстокі тортури посипалися на всіх, хто був запідозрений у причетності до справи боротьби за незалежність України. Водночас уряд Петра І ігнорував традиції України, обмежував її автономію. За вказівкою царя при особі нового українського гетьмана, яким став І. Скоропадський, була створена посада міністра-резидента з метою стежити за розвитком подій в Україні. Цар став призначати полкову й сотенну старшину, нагороджував маєтками донощиків та інших ворогів української державності, сприяв поширенню кріпацтва. Для обмеження влади гетьмана у 1722 р. засновано Малоросійську Колегію з президентом-бригадиром, російським офіцером, яка перебирала на себе функції управління. В 1724 р. наказного гетьмана П. Полуботка та інших українських старшин, що домагалися в Петербурзі повноти автономних прав України, з наказу царя було ув’язнено в Петропавловській фортеці.

З відновленням гетьманства у 1727 р. і ліквідацією Малоросійської Колегії позиції царського уряду на Лівобережній Україні не похитнулися. Навпаки: місцеве управління дедалі більше перетворювалося на слухняне знаряддя царських урядовців і старшинської верхівки. „Решительные пункты” від 22 серпня 1728 р. застерігали новообраного гетьмана Данилу Апостола, аби той управляв Україною через Генеральну військову канцелярію, раду генеральної старшини і царського резидента. Водночас було утворено незалежний Генеральний суд із 6 осіб (по три особи від старшинського управління і від царського уряду), нову адміністрацію фінансових справ – канцелярію зборів (складалася із двох підскарбіїв – українського старшини і царського урядовця). З 16 червня 1727 р. Лівобережна Україна перейшла у відання Колегії закордонних справ. В той же час Д. Апостолу вдалося провести ревізію рангових земель, що припинило на деякий час процес розкрадання козацьких земель. Гетьману вдалося створити власний бюджет і власну скарбницю. Він отримав право самостійного вирішення прикордонних справ з Польщею, Кримським ханством та Османською Турцією. Час правління гетьмана Д. Апостола (1727 – 1734 рр.) війшов в історію під назвою „Золота осінь гетьманщини”.

Тенденція знищення залишків української державності з деякими відхиленнями продовжувалась і при наступниках Петра І. Врешті, 1764 р. гетьманство на Україні було скасовано, більшість селян перетворено у кріпосних рабів.

Не кращим було життя народу і на Правобережній Україні, що була під польським пануванням. Її людність весь час перебувала під загрозою татарських і турецьких спустошень, зазнавала утисків від польських магнатів. Останні майже не зважали на уряд, утримували на свій кошт свої військові загони, чинили суд і розправу над людьми.

Тяжким було соціальне становище закріпачених селян. Панщина доходила до чотирьох-п’яти днів на тиждень, з кожним поколінням удосконалювались різні форми повинностей. Широкого розповсюдження набули монополії винокуріння, помолу зерна, виробництва й продажу селітри і дьогтю. Значна частина міст і містечок стала власністю великих землевласників, свавілля яких стримувало розвиток торгівлі та ремесел.

Становище людності ставало ще нестерпнішим внаслідок національного гніту. Польські урядовці здійснювали політику колонізації краю, намагалися задушити українську культуру. Згідно з рішенням польського сейму 1696 року в судових та адміністративних установах запроваджувалась польська мова. Соціальний і національний гніт доповнювався релігійним. Все це викликало незадоволення широких верств населення, яке неодноразово виливалось в гайдамацькі повстання.

Таким чином, становище України значно погіршилося. Вона втратила залишки своєї автономії на території Гетьманщини. Її людність терпіла тяжкий національний, соціальний та економічний гніт з боку іноземних урядовців, панівних верств суспільства.