15. Правозастосування і його особливості в порівнянні з іншими формами реалізації права. Субєкти правозастосування та їхні особливості. Правозастосування як особлива форма реалізації права

Однією із найважливіших форм реалізації права є застосування права.

У юридичній літературі існує декілька визначень даного поняття, а саме:

1) це — особлива форма реалізації права, яка здійснюється державними та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності з конкретизації норми права;

2) це — владна діяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава, які видають індивідуальні акти на основі норм права;

3) це — форма реалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб'єктів.

Таким чином, застосування права — це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.

Застосування норм права має певні особливості:

— це діяльність, яка здійснюється відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. (Наприклад: органами законодавчої влади, прокуратури, суду, виконавчої влади, громадськими організаціями.);

— їй притаманний державно-владний характер (акти, що видаються у процесі правозастосування є юридичними, невиконання їх тягне застосування державного примусу);

— вона завжди має активний характер, спрямована на виникнення, зміну, припинення правовідносин;

— здійснюється в особливих процесуальних формах;

— завершується прийняттям правозастосовчих актів, де фіксуються індивідуально конкретні приписи.

За допомогою правозастосовчої діяльності здійснюється два завдання: організація виконання приписів правових норм; забезпечення реакції з боку державних органів за порушення приписів норм права.

Для характеристики правозастосовчої діяльності використовується поняття юридична справа.

Отже, трьом основним способам правового регулювання (дозволи, заборони, зобов'язання) відповідають три різновиди правових норм (уповноважуючі, забороняючі, зобов'язуючі) і три форми реалізації права (дотримання, виконання, використання). Особливістю вказаних форм реалізації є необхідність здійснення учасниками правовідносин приписів правової норми, тобто реалізація їх суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків.

Однак у деяких випадках у процесі реалізації правових норм виникає необхідність у спеціальному суб'єкті правореалізації. Цим суб'єктом є владний орган держави, без діяльності якого повна реалізація правового припису є неможливою. Необхідність владного органу як суб'єкта правореалізації виникає у випадках, коли:

— правовий припис починає діяти з урахуванням певних обставин, що вимагають спеціального встановлення чи контролю (видача паспорта, призначення пенсії);

— є спір про право чи обов'язок (розподіл спільного майна між подружжям);

— не виконуються обов'язки чи є перешкоди у здійсненні права, що встановлює необхідність вдаватись до примусових заходів (стягнення штрафу як засіб застосування адміністративного покарання);

— виникає необхідність офіційно закріпити певні дії чи перевірити їх законність (нотаріальне посвідчення);

— для виникнення правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності чи відсутності конкретних фактів (визнання батьківства).

Всі вказані випадки передбачають необхідність особливої форми реалізації права — правозастосування.

Процес правозастосування визначається як діяльність, що реалізується у певній послідовності дій, які отримали назву стадії правозастосування.

Розрізняють три стадії правозастосовчої діяльності:

1. Встановлення фактичних обставин справи.

2. Підбір та аналіз правових норм як юридичної основи справи.

3. Вирішення юридичної справи та оформлення прийнятого рішення.

Фактичні обставини справи визначаються як життєві факти та явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Встановлення фактичних обставин здійснюється у процесі діяльності правозастосовчого органу шляхом використання доказів.

Докази визначаються як певні встановлені дані про фактичні обставини справи, що потребують спеціальної форми закріплення (як правило, це протокол).

Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, та документів, що складаються правозастосовчими органами, утворюється юридична справа як сукупність певним чином оформлених та розміщених документів.

Встановлення фактичних обставин здійснюється шляхом процесу доказування, що визначається як логічно послідовна діяльність з зібрання, дослідження та оцінки певних документів.

Особливість доказування пов'язується із такими категоріями як презумпція та тягар доказування.

Презумпція є припущення про наявність чи відсутність певних фактів. Вагоме значення у процесі доказування у кримінальних та адміністративних справах має презумпція невинуватості, тобто припущення про невинність будь-якої особи, навіть у тому випадку, коли про її винність свідчить багато фактів, особа визнається невинною до тих пір, доки її вина не буде доведена у передбаченому законом порядку та встановлена актом правозастосування.

Тягар доказування — це обов'язок обґрунтування доказів, що покладається на певного суб'єкта. У цивільних справах цей обов'язок розподіляється порівну, тобто позивач доводить факт невиконання чи порушення зобов'язань. У кримінальних справах тягар доказування належить звинувачувачеві, який має довести вину підозрюваного.

При встановленні фактичних обставин справи суттєве значення належить преюдиції, тобто юридичному встановленню наявності чи відсутності, чи істинності певних фактів. Так, якщо суд вже встановив певні факти, перевірив їх та оцінив у певному порядку, то вони визнаються преюдиційними, тобто такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними і не потребують нової перевірки.

Вибір та аналіз юридичної норми характерний для другої стадії правозастосування та визначає необхідність встановлення юридичної основи справи. Підбір норми права передбачає необхідність критичного осмислення змісту норми у двох аспектах:

— визначення правомірності закону, мети його дії, а у випадку застосування підзаконного правового акта його відповідність закону;

— визначення змісту норми шляхом аналізу її словесного викладу в офіційному документі.

Вказана стадія правозастосування, як правило, здійснюється у три етапи:

— підбір відповідної правової норми;

— перевірка аутентичності тексту норми офіційному її викладу, а також аналіз норми з точки зору її дії в часі, просторі та за колом осіб;

— аналіз норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.

Правозастосовчий орган у процесі підбору норми права повинен відповісти на наступні питання:

— Чи діяла правова норма на момент виникнення фактичних обставин справи?

— Чи діє ця норма на момент розгляду юридичної справи?

— Чи діє вказана норма на території, де справа розглядається?

— Чи поширюється дія норми на суб'єктів, що пов'язані з цією справою?

— Чи відповідає зміст норми тексту її офіційного видання?

Завершується ця стадія правовідносин кваліфікацією, тобто юридичною оцінкою сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до певних юридичних норм.

Третя стадія правозастосовчої діяльності передбачає вирішення справи.

Вирішення справи — це діяльність, у процесі якої конкретні факти підводяться під дію відповідної норми права. При цьому суд чи інший правозастосовчий орган відповідно до своїх державно-владних повноважень поширює загальні правила, що містяться у нормативно-правовому акті, на конкретні життєві обставини. Результатом вирішення юридичної справи є індивідуальне державно-владне веління, тобто припис, що має форму певного юридичного документа.

Державно-владне рішення, що є результатом правозастосування, виконує подвійну функцію:

1. Констатацію, тобто визнання певних фактів, встановлення їх правомірного чи протиправного характеру, а також визнання належності права певній особі.

2. Покладання на винного суб'єкта обов'язку чи певного виду юридичної відповідальності.

Застосування норм права як специфічна форма його реалізації

Правозастосування за своїм обсягом є найоб’ємнішою лан­кою в юридичному процесі, яка спрямована на індивідуальне ре­гулювання суспільних відносин.

Застосування права — це правова форма діяльності уповно­важених на те органів держави і посадових осіб по реалізації приписів норм матеріального права відносно конкретних жит­тєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування права, як особлива форма його реалізації, на відміну від дотримання, виконання і використання має певні ха­рактерні риси.

Передусім це управлінська за своєю природою діяльність ор­ганів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конк­ретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а ма­ють адресатом конкретних суб’єктів.

У передбачених законодавством випадках застосування права є необхідною умовою реалізації правових норм, внаслідок чого відбувається упорядкування суспільних відносин. Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб’єктами, наділеними держав­но-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, Прези­дент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які за­довольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб’єкти займа­ють активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб’єктами правозастосування, проте право може застосовуватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про скоєне правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється вказаними суб’єк­тами в «чужому інтересі», в порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством.

Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що скла­дається з послідовних стадій.

Завершується Правозастосовна діяльність винесенням інди­відуального юридичного рішення у формі акта застосування нор­ми права, обов’язковість виконання якого забезпечується приму­совою силою держави (вироком, рішенням суду, розпоряджен­ням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні правозастосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, наказ господарського суду вона може не направити на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право отримати борг за допомогою правозастосовчого органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов’язковості і примусовості вико­нання правозастосовнних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситу­аціях суб’єктивні права і юридичні обов’язки не можуть виникну­ти і реалізуватися без державного втручання, що і являє собою правозастосовну діяльність. Це відбувається:

коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки в конкретних осіб можуть виникати тільки після винесення інди­відуально владного рішення державного органу (наприклад, пен­сію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального за­кладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення ор­гану місцевого самоврядування тощо);

коли є спір про право і сторони не можуть дійти згоди щодо рішення про зміст своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’яз­ків (наприклад, при розділі майна судовими органами, госпо­дарських суперечок між юридичними особами в господарському суді тощо. Обсяг таких прав і обов’язків визначається судовими рішеннями);

коли скоєно правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за скоєний злочин);

коли необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом реалізації права. Воно може за­вершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасуван­ня державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, завершує реалізацію усіх прав і обов’язків, пов’язаних з функціонуванням цієї особи. Але так буває не завжди. Застосування права може також підключатися на певно­му етапі до «природних» засобів реалізації — дотримання, вико­нання, використання. Наприклад, винесенням вироку, судового рішення завершується Правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, Правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний харак­тер у загальному механізмі правореалізації.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні інди­відуальних відносин пов’язується з наявністю відповідних дер­жавних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що виконує держава. По суті, правозастосування направлене на досягнення проміжної, а не кінцевої мети правореалізації і ком­пенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів само­регуляції.

В окремих випадках правозастосування повинно бути обо­в’язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, по­новлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об’єктів нерухомості тощо. Такі функції іма-нентно притаманні будь-якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозастосовного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може навіть обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у відносинах між особою (юридичною, фізичною) і державними органами (іноді державни­ми підприємствами, державними акціонерними компаніями). Зо­крема, прикладами може бути наявність розпорядження Прем’єр-міністра України, що зобов’язує усіх суб’єктів підприємницької діяльності погоджувати контракти на ввіз певних лікарських за­собів з окремою державною акціонерною компанією, а також обов’язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії.

Якщо держава нав’язує громадянському суспільству опікунські функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового регулювання можна не діждатися. Роль державно-владного втру­чання полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів, форми правозастосування при звуженні кола суб’єктів цієї діяльності і розширенні їхньої відповідальності.

Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відносинах для держав соціально-демократичної орієнтації по­винні поступово звужуватися.

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.

Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і на­родження, видання наказу про зарахування на навчання, видача свідоцтва про право власності на приватизований об’єкт і т. ін.). Її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є час­тиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення по­передження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що Їх скоїли.

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних І органів та деяких недержавних інститутів, що спрямована на

Іохорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Здійснюється вона органами прокура-I тури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою ‘ безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки зло­чину; нагляд за додержанням законів; контрольна закупка то­варів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Здійснюється вона тільки загальними і спеціалізованими судами