43.Початок Другої світової війни. Окупація Червоною армією Західної України 1939-1941р.

17 вересня, коли головні сили польської армії було розбито, радянські війська перетнули польсько-радянський кордон у Західній Україні та Західній Білорусі. Перевага радянських частин була величезною. 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій і відвести війська до румунського кордону.

22 вересня радянські війська увійшли до Львова, територія Західної України опинилася під контролем Червоної армії. До радянського полону потрапило багато польських військовослужбовців, доля яких склалася трагічно, — 15 тис. польських офіцерів було розстріляно під Харковом і в Катинському лісі під Смоленськом 1940 р.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народник зборів. Вибори відбувалися за безальтернативним списком кандидатів і, власне, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР та Української РСР, які ухвалили закони про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

44 Акт відновлення Української Держави — проголошення 30 червня 1941 року в окупованому німецькими військами Львові відновлення Української держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтігаль».

Збори створили уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.

Акт відновлення Української Держави було проголошено в будинку «Просвіти» у Львові. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.

На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник УГКЦ Йосиф Сліпий.

Акт 30 червня 1941 р. засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України.

Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які повсюду творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5 тисяч осіб), Кіровоградщині (1100), а також в Донбасі і Криму.

45. Бандерівці об'єдналися в Організацію Українських Націоналістів (революціонерів), провівши у березні 1941 року великий збір. У його постанові було сказано:

1. ОУН бореться за Суверенну Соборну Українську Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу, незважаючи на всі територіально-політичні зміни, які виникли на терені Східної Європи.

2. Єдиним шляхом до досягнення наших цілей - Українська революція в московській імперії СРСР у парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом “Воля народам і людині”.

З такою програмою ОУН вступила в складну історичну епоху, коли розгорталася смертельна боротьба двох кривавих диктаторів Й. Сталіна і А. Гітлера за світове панування. Початок війни сприяв зростанню політичної активності українських національних сил і насамперед членів ОУН (самостійників-державників). Ще до приходу німців в багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. Водночас лідери ОУН розуміли, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицію. Тому було вирішено якнайшвидше проголосити утворення Української Держави, щоб поставити Гітлера перед доконаним фактом. Ідея створення українських військових загонів, які виконували б роль національної армії, обговорювалася українськими політичними силами протягом усього міжвоєнного періоду. ОУН більше, ніж будь-яка інша партія чи політичне об’єднання, приділяла увагу військовому вишколу своїх кадрів, розробці військових доктрин і концепцій. . В умовах окупаційного режиму ОУН розпочала роботу зі створення збройних сил. Однак німецька окупаційна адміністрація вдалася до жорстоких репресій проти українських самостійницьких течій і ліквідувала всі спроби легального творення військових структур. На підпільній першій Конференції ОУН у вересні 1941 року відхилено постанову про негайний перехід до загального збройного опору, але визначаються як найближчі завдання: 1) пропагандистська діяльність по підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір та складування зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи. Для здійснення цих завдань Військова Референтура Проводу ОУН створює Крайовий Військовий Штаб. Незабаром організовується сітка військових референтів при крайових, окружних, районних і повітових проводах ОУН. До кінця 1942 р. в ОУН переважала доктрина, згідно з якою необхідно було створювати регулярну армію. При цьому прояви партизанських дій засуджувалися як провокаційні. Наприкінці 1942 р. поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих проводів ОУН, яка переглянула існуючі концепції і висловилась за доцільність творення партизанських і регулярних структур під назвою військові відділи ОУН. Одночасно створено робочу групу у складі Василя Івахіва (псевдонім “Сонар”), Михайла Медвідя (псевдонім “Карпович”) і Луки Павлишина для вироблення військових статутів та інструкцій.

46. 5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Після його смерті розпочався новий період радянської історії. Гостро постало питання про сталінську спадщину. Наступники Сталіна розуміли, що продовження політики «закручування гайок», терору і репресій безперспективне і таїть у собі небезпеку могутніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком стали повстання в'язнів Воркути (1953) та інших концтаборів ГУЛАГу. Нове керівництво пішло на деяку лібералізацію суспільно-політичного життя. Почався період так званої «відлиги».

Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув'язненим на термін до п'яти років. На волю вийшли головно кримінальні елементи, оскільки політичні в'язні мали значно триваліші терміни ув'язнення. Це спровокувало вибух злочинності у країні.

Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з'їзд КПРС (лютий 1956р.). У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагнуло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соціалізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК — інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення режимом.

Переважна більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму, незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Натомість консервативні кола, а також чимало людей, запаморочених багаторічною більшовицькою пропагандою, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже.

47. Двадцятиліття після відставки М. Хрущова у 1964 р. до приходу до влади М. Горбачова у березні 1985 р. характеризувалося системним загостренням кризи радянської адміністративно-командної системи.

Післясталінська модель соціалізму не знищила коріння сталінізму. А тому її криза стала системною — охопила політико-ідеологічну, соціально-економічну, духовно-культурну сфери життя радянського суспільства.

Природною реакцією здорових сил у керівництві країни на наростаючу загрозу тотальної кризи стало обрання у квітні 1985 p., після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка, на цю посаду М. Горбачова. Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір всередині самої КПРС, з боку її старих ортодоксів марксизму-ленінізму, М. Горбачов узяв курс на демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Цей курс підтримав народ. Почали виникати різноманітні неформальні об'єднання, зокрема історико-просвітницька організація "Меморіал", Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, Студентське братство та ін., непідконтрольні КПРС. Восени 1987 р. в Києві виник Український культурологічний клуб (УКК), який гостро критикував існуючу систему, національну політику КПРС. Легалізувалася Українська греко-католицька церква, відродилася Українська автокефальна православна церква. Засновуються народні фронти та інші політичні сили. У вересні 1989 р. виникає перша масова політична організація, фактично опозиційна до Компартії України, — Народний рух за перебудову (Рух). 8 березня 1990 р. його лідери висунули вимогу до КП України повторити крок Компартії Литви — вийти зі складу КПРС.