6.Три головних питання філософії по Канту. Їх зв'язок з питанням про співвідношення свідомості і буття і зі структурою філософії.

Філософське вчення Канта.

Імануїл Кант(1724-1804)-родоначальник німецької класичної філософії. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди.1-закінується 60-роками 18ст.В цей час Кант займався переважно природними проблемами,серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі,відкидав ідею першопоштовху,тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70рр.починається другий,так званий критичний період,коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм,і агностицизм,і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистогоразума”/1781/, “Критика практического разума”/1789/

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання. Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.Головне за Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної системи.Перш ніж пізнавати світ,потрібно пізнати своє пізнання,втановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в собі”,а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини. ”Речі в собі”стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та апріорним формам мислення/якість,кількість,причинність,реальність/,тобто таким формам, які мають позадосвітне походження. Наступна сходинка пізнання-це розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого ново-го,сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з.”антиноміях”чистого розуму.Кант вважає,що таких антиномій чотири,але вирішити їх неможли-во,оскільки кожну з тез,що складають антитомії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки даілектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну,незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив/закон,повеління/,що існує в свідомості людей,і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

В книзі німецького філософа Канта „Критика чистого розуму” він ставить три знамениті запитання: „що я можу знати”, „що я повинен робити?”, „на що я можу сподіватися?”. Ці три питання, по Канту, поєднуються і знаходяться в останньому, четвертому питанні: Що таке людина? Ні на одне з цих питань немає остаточної і вичерпної відповіді. Люди кожної нової епохи дають свої відповіді, наново осмислюючи своє власне положення у світі. Виходячи із сказаного, слід відповісти на ключове для антропологічних досліджень питання: яке місце людини у світі?Перша відповідь була характерна для періоду античності - це відповідь космоцентрична. Вона означавє, що Космос - світовий лад - це живе тілесне ціле, а людина - мікрокосм, маленька модель єдиного одухотвореного всесвіту.Друга відповідь - теоцентрична. Він типовий для середньовіччя. У витоків історії стоїть єдиний Бог-творець, що створив світ ні з чого. Людина створена за образом і подобою божою, він, як і творець, наділений свободою волі. Проте людина гріховна, оскільки чинив опір волі творця. Бог - промыслитель і суддя усіх людських справ.Третя відповідь - антропоцентрична. Він панує у філософії з початку Нового часу і по сьогоднішній день. Антропоцентризм виходить з того, що ми нічого толком не знаємо у світі, окрім самих себе, і на весь світ дивимося тільки через призму власне людських потреб і інтересів. Антропоцентризм прославляє людину, але він багатий суб'єктивізмом, практичною і пізнавальною самозамкнутостью.Питання про природу людини - також один з центральних у філософській антропології - це питання про його емпіричну (природному) відмінність від усіх інших живих істот, а питання про його суть - це питання про ті його глибинні якості, які визначають його специфіку і зовні проявляються в рисах, властивих "природі".

Зв'язок цих питань з структурою філософії полягає в тому, що такі структурні елементи філософії, як онтологія( вчення про першооснову буття, відповідає на пит. „що таке світ і яке місце людини у світі?”), гносеологія(вчення про пізнання відповідає на пит.”що я можу знати, що таке пізнання, що я можу пізнати?”) та антропологія ( вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині природи та культури) ставить перед собою основне питання „Хто така людина”, „Яке місце займає людина?”)

Для того щоб дати відповідь на всі ці запитання повинен відбуватися процес усвідомлення цих питань(обдумування), а потім ці думки матеріалізуються у наших діях, вчинках і процесах.„Що я можу знати?” - самосвідомість, Аксіологія, „що я повинен робити?” - усвідомлення всесвітом самого себе, дисципліна Праксеологія(наука про ефективність людської діяльності), „на що я можу сподіватися?” - буття, Гносеологія та логіка.