2. Типові мовленнєві помилки

Культура мовлення вимагає від мовця знання та дотримання норм літературної мови. Але в процесі спілкування люди допускають помилки. Для правильного спілкування, попередження і виправлення помилок потрібно пам’ятати, що кожна помилка – це порушення якоїсь мовної норми. Оскільки існують норми вимови, слововживання, граматичні, стилістичні, орфографічні і пунктуаційні, той помилки відповідаюь цим нормам. Нацчастіше зустрічаються фактичні помилки: « Кобзар» Т. Шевченка видано у 1845 році; герой роману «Кайдашева сімя» Чіпка.».

Чичало змістових помилок пов’язано із побудовою тексту: безсистемність викладу, смислові розриви у викладанні змісту, невдалий початок і кінець висловлювання, незавершеність, необґрунтованість виражених думок та тверджень, відсутність зв’язку та ін.

Лексичні, фразеологічні та стилістичні помилки прийнято називати мовленнєвими.

Лексичні помилки виявляються в перекрученні слів, вживанні їх у невластивому значенні : німецькій армії дали нещільного удару; у вживанні зайвих слів(плеоназм) та нагромадженні спільнокореневих(тавтологія): довгий і тривалий день; у неправильному слововживанні: люди починають сіяти урожай.

До мовленнєвих помилок також відносять порушення у вживанні фразеологізмів( перекручення і змішування, уживання вне властивому значенні: приймати(правильно брати) участь (дивіться детальніші приклади в додатках).

Стилістичні недоліки теж належать до мовлення. Найпоширеніші з них такі: неправильне вживання слів з переносним значенням, недоцільне вживання діалектизмів, штампів, емоційно забарвлених слів.

Граматичними помилками вважаються порушення граматичних норм – творення частин мови, відмінювання і дієвідмінювання, побудови словосполучень і речень. Розрізняють морфологічні та синтаксичні помилки.

Морфологічні помилки – неправильно утворені слова: усміхаюча жінка, перед смертельні слова, неправильні форми або змішування форм слів: більш докладніше (детальніші приклади наведені в додатках).

Запобагання мовним і мовленнєвим помилкам та їх усунення спирається на досконале знання норм літературної мови. Інші види помилок( орфоепічні, орфографічні, пунктуаційні) пов’язані з порушенням правил вимови і написаня слів, інтонуванн речень і розстановки розділових знаків.

Правильність мовлення — одна з його суттєвих ознак. Це, з одного боку, повна відповідність мов­лення нормам літературної мови, а з другого — одна з основ мовленнєвої культури. Правильність мовлення має суто лінгвістичне під­ґрунтя і встановлюється на основі зв’язку мовлення із системою мови. Правильність – одна з найголовніших комунікативних ознак мовлення.

Ознакою культури мовлення є граматична правильність.Вона забезпечується знаннями граматики (морфології і синтаксису). У мовній практиці часто трапляються порушення граматичних норм. Сюди входять дотримання правил змінювання слів та їх утворення, побудови словосполучень і речень.

Морфологічна правильність

1. У сучасній українській літературній мові деякі іменники мають паралельні форми роду – чоловічого і жіночого: зала – зал; клавіш – клавіша; санаторій – санаторія; птах – птаха; сусід – сусіда. Форми чоловічого роду є літературними, форми жіночого – розмовними, хоча з певною стилістичною метою зрідка користуються ними й письменники. Наприклад: У залі, повній сяйва і тепла (В. Сосюра). Не одна кричала птаха: «Пожалій гніздо моє!» (Д. Білоус).

2. Кожній змінюваній частині мови – іменникові, прикметникові, числівникові, займенникові, дієслову – властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід дотримуватися (Див. дод. №1).

3. У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення -ові, – еві (-єві) та -у, – ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменникиє назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: дирек-торові, деканові, бригадирові, товаришеві, Андрієві. Закінчення

-у, -ю вживаються переважно для урізноманітнення форм, коли таких іменників кілька, наприклад: товаришеві Карпенку Олегові Івановичу, студентові-математику.

4. Сучасній українській мові не властива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий ( сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників вищого ступеня порівняння в українській мові є вживання їх у контексті з прийменни-ками від, за, ніж: Волга довша від Дніпра (за Дніпро, ніж Дніпро). Багато помилок трапляється у формах непрямих відмінків числівників. Почати хоча б з того, як читається таблиця множення: дважди два, трижди три, п’ятю сім, шістю ві-сім, сім у сім. А треба: два помножити (помножено) на два чи два на два, п’ять на п’ять… Ще більше помилок у складених числівниках: Урожай зібрали на двісті п’ятдесят шести гектарах, а правильно: на двохстах п’ятдесяти (п’ятдесятьох) шести (шістьох) гектарах. У складених порядкових числів-ників змінюється тільки останнє слово: Ця подія відбулася у тисяча дев’ятсот двадцятому році (не у тисячу).

5. При дробових числівниках іменник має форму родового відмінка однини: дві цілих і п’ять десятих метра, одна третя кілограма (а не метри, кілограмів).

6. Користуючись займенниками, слід ураховувати те, щоб кожен із них точно вказував на потрібне слово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту висловлювання.

Синтаксична правильність

1. Пильної уваги вимагають особливості поєднання слів у словосполучення, що виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв’язки між словоформами.

2. Уважним треба бути при використанні фразеологічних словосполучень української мови: день у день.

3. Необхідно звертати увагу на словосполучення, побудовані на основі зв’язку керування, бо тут не завжди правильно добираються відмінкові форми іменників ( займенників) і прийменники: Кожен був сповнений гордості (а не гордістю), ми не повинні проходити повз ті недоліки (а не повз тих недоліків), для творів О. Гончара властива ( чи притаманна) різн манітна тематика (а не для творів О. Гончара характерна різноманітна тематика) (Див. дод. №1).

4. У мовленні переважають прості, неускладнені речення. Проте користуватися тільки такими конструкціями не можна, бо вони порушують плавність, смислову і ритмічну єдність, роблять мовлення примітивним. Поряд із простими й короткими реченнями потрібно користуватися і простими ускладненими та складними.

5. Зворотний порядок пов’язується з семантико-стилістичними особливостями мовлення і характеризується інтонаційним виділенням певного члена речення. Такий порядок слів широко використовується в художньому стилі, в усній народній творчості, у розмовному мовленні як образний експресивно-стилістичний засіб. Наприклад: Виточу, вигострю зброю іскристу (Леся Українка).

6. Дієприслівник передає додаткову дію по відношенню до основної, вираженої дієсловом-присудком, і стосується од-ного і того ж предмета. Наприклад: Прочитавши це слово, ми уявили людину з ніжним поглядом (а не Прочитавши це слово, в нашому уявленні постає людина з ніжним поглядом). Повернувшись у село, він турбувався, як ідуть справи у школі (а не Коли він повернувся у село, його хвилює…).

7. Дієприкметникові звороти виступають як синоніми до підрядних означальних. Речення з дієприкметниковим зворотом характеризується більшою синтаксично-інтонаційною цілісністю, ніж складнопідрядне. Порівняйте: Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант, надісланий з резерву (О. Гончар) і Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант, якого надіслали з резерву.

8. Досить поширені в нашій мові речення, ускладнені однорідними членами. Користуючись такими структурами, не можна поєднувати в одному однорідному ряді логічно да-лекі або несумісні поняття. Наприклад: Вступ і тема твору Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»; Були побудовані нові школи, лікарні і приміщення для худоби.

9. Характерними для української мови є односкладні безособові речення з головним членом, вираженим дієслівною формою на -но, - то. Безособові речення з таким головним членом можуть бути синонімічними до двоскладних, у яких присудок виражений дієприкметником. Порівняйте: У Києві організовано школу мистецтв і У Києві організована школа мистецтв.

10. Користуючись складними реченнями, необхідно дотримуватися чіткості і правильності в їх побудові, не допускати вживання великої кількості сурядних і підрядних частин в одному реченні. У мовленні варто вживати й безсполучникові складні речення, що допомагають стисліше і чіткіше сформулювати думку, урізноманітнити висловлення, посилитийого виразність і емоційність. Наприклад: Дав слово – зроби. Зобов’язалися – виконаємо.

Лексична правильність

Лексична правильність мовлення визначається сталістю лексичних мовленнєвих навичок. Однак багатство словника ще не є ознакою високої мовної культури. Потрібно навчитися точно, доцільно вживати слова залежно від ситуації мовлення (розмова по телефону, прийом відвідувачів, нарада тощо). Часто в усному мовленні ми послуговуємося так званими перифразами – описовими синонімами до певних слів: Кобзар – Т. Г. Шевченко, лицарі волі – запорізькі козаки, Київ – місто каштанів тощо. Важливим засобом лексичного багатства людини є синоніми. Проте ніщо так не псує мови службової особи, як невміння в потрібний момент знайти найточніший і найдоречніший відповідник серед багатьох слів-синонімів. Для цього треба не тільки знати усе гніздо слів – синонімічний ряд, але й їх смислові й стилістичні відтінки, тобто що означає кожне із слів синонімів і в якій ситуації його можна вживати (Див. дод. №3).

Найбільше можливостей для вираження точності мовлення мають багатозначні слова, терміни, синоніми, омоніми, пароніми. Досить важко будувати висловлювання, використовуючи іншомовні, застарілі, професійні слова. Відомо, що у мові багатозначних слів більше, ніж однозначних. Тому основним способом передачі значення слова є контекст (словосполучення, речення, текст) (Див. дод. №3).

Також точність мовлення тісно пов’язана з вживання термінів, їх використання вимагає особливої уваги. Ще важливим аспектом є умеле використання паронімів в мовленні (Див. дод. №3).

Таким чином точність мовлення вимагає повної відповідності слів реальній дійсності.