Висновки до I Розділу

В лінгвістичних дослідженнях паралельно вживаються терміни «культура мови» і «культура мовлення». Між мовою та мовленням існує діалектичний зв'язок. У зв’язку з цим мова розглядається як система знаків із закодованими у ній результатами пізнання дійсності, а мовлення як реалізація мови-коду, яка таким чином перетворюється а вкт комунікації. Під мовленням ми розуміємо реалізацію мовних можливостей, функціонування засобів різних мовних рівнів.

Культура мови передбачає вироблення єтичних норм міжнаціонального та внутрішньо національно спілкування, які характеризують загальну культуру людини.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на мову та на її культуру. Комунікативним якостям мови присвячена значна література у світовій та вітчизняній лінгвістиці.

 РОЗДІЛ. МОДЕЛЬНО-РЕПРЕЗЕНТАТИВНА СТРУКТУРА КУЛЬТУРИ МОВИ

Одним із центральних понять культури мови є норма. Дослідженню поняття «мовна норма» присвячено праці багатьох російських і українських мовознавців: О. Ахманової, Ю. Бєльчикова, В. Веселитського, Б. Головіна, К. Горбачевича, М. Ільяша, В. Іцковича, В. Костомарова, С. Ожегова, Л. Скворцова, М. Жовтобрюха, М. Пилинського, В. Русанівського, О. Синявського та ін. З 20-х років ХХ ст. обговорення питань нормалізації української мови супроводжувалося появою перекладних термінологічних словників, практичних курсів української мови, посібників з культури мови, серед них праці О. Курило, М. Сулими, С. Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові літературних норм української мови було присвячено збірник «Культура української мови» (1931). Загальнолітературна норма утверджувалася в працях І.Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літературної мови, обґрунтовував специфіку синтаксичної, лексичної, равописної норми тощо. Кодифікації літературних норм у 30 – 0 р. ХХ. сприяло видання праці «Норми української літературноїмови» О. Синявського (1931). Унормування українськоїлітературної мови в післявоєнний період ґрунтується наприйнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї(1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормативних словників СУМ.

1. Норми сучасної української літературної мови, специфіка їх реалізації

Українська мова - нормована. Центральним поняттям культури мовлення є мовна норма. Дотримання чи порушення мовних норм слугує найважливішим критерієм оцінки висловлювань[24,3].

У Словнику С.Ожегова норма витлумачується як «сукупність найбільш придатних <...> для обслуговування суспільства засобів мови, яка складається як результат добору мовних елементів (лексичних, вимовних, морфологічних, синтаксичних) з числа тих, що співіснують у мові, виникають як нові або беруться з пасивного запасу минулого ». Подібної позиції дотримуються й українські мовознавці. Так, у «Словнику лінгвістичних термінів» Д. Ганича та І. Олійника читаємо, що мовні норми – це «закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (у галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль». Отже, мовна норма – це сукупність прийнятих у мовленнєвій практиці народу правил добору і вживання мовних одиниць, тобто формулювання «сукупності правил, що забезпечує регулярне відтворення у мовленні зразкового варіанта мови ».

Сформовані норми мови охоплюють усі рівні мовної системи і тому називаються структурно-мовними. Б. Головін пропонує розрізняти такі типи норм: вимови, наголошування, словотворення, морфологічні, синтаксичні, лексичні й стилістичні . Норми літературної мови диференціюються, на його думку, за ступенем «міцності» в різних рівнях мови і варіюються залежно від умов спілкування. Жорсткість правил панує у вимові, наголошуванні, морфології, орфографії і пунктуації. У лексиці помітніше, ніж у граматиці, схрещуються суворі приписи норми й рекомендації доцільності. Учена Н. Бабич зазначає, що головними ознаками норми є відповідність системі мови, стабільність, обов’язковість. Засвоєння норм, які не порушують систему певної мови, утруднюється наразі вживанням двох і більше мов у практиці спілкування: небезпеку появи інтерферентних явищ, «суржику» повинні враховувати всі, хто причетний до вироблення навичок літературно- нормативного мовлення. Літературна норма – це певна штучність (на відміну від норм розмовно-просторічних, діалектних, що відзначаються невимушеністю входження в мовну свідомість людини), яка хоч і постає як результат систематизації певного явища, засвідчуваного всіма системами національної мови, протестосовно деяких з цих систем є суперечливою. Саме тому «засвоєння норм літературної мови буде полегшуватися за умови поступового розмивання, нівеляції територіальних чи й соціальних діалектів внаслідок поширення літературного мовлення, насамперед усної його норми». М. Пентилюк стверджує, що мовною нормою виступає будь-яке мовне явище – звук, сполучення звуків, морфема, значення слова чи фразеологізму, форма слова, словосполучення і речення, – що сприймається як зразок. На основі цього вона виокремлює такі норми української літературної мови: орфоепічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні[19, 15–16].

«Як би ми не розглядали питання культури мови — у при­кладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'яз­ках з мисленням і психологічними факторами, — усі вони неми­нуче обертаються навколо поняття норми... У якому б аспекті ми не розглядали норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характе­ром: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Су­спільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж су­спільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'я­зана саме із суспільно-комунікативною функцією мови» [19,9].

Норми літературної мови відбиті у словниках, фіксуються у вигляді усталених правил у довідниках, посібниках, підручниках. Вони є обов’язковим еталоном правильності літературної мови для всіх, хто володіє і користується мовою, особливо для навчальних закладів, радіо, телебачення, театру, видавництв тощо. Норма і правило – це взаємопов’язані поняття, але це не одне й те ж. Поняття норма ширше за поняття правило[13,24].

«Мовці, які володіють вільно тією чи іншою мовою, – слушно зауважує М. Пилинський, – впорядковують своє мовлення не за правилами, а за реальною нормою як зразком (що й лежить в основі так званого чуття мови, властивого всім мовцям без винятку)». Правила можуть і не відбивати літературних норм, нерідко навіть суперечити їм (наприклад, правила правопису літери Щ й вимови 2-х звуків – [ш] і [ч] (за орфоепічною нормою); правопис ненаголошених Е, И й вимова їх [Е ], [И ] в ненаголошених складах). Правила не можуть охопити всі норми – доказом цього є численні винятки з правил, які подають словники, правопис (дзвінкі приголосні в кінці слова й складу не оглушуються, але винятки легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю, дігтяр; винятки спрощених груп приголосних: кістлявий, пестливий, хвастливий, шістнадцять, контрастній; після Р у кінці слова й складу м’який знак ніколи не пишеться, але виняток Горький). Правила змінюються частіше, ніж норми. Головними ознаками літературної норми є відповідність системі мови, стабільність, обов’язковість. Норми бувають єдино можливими або мають варіанти.

Наприклад, у вірші М. Старицького «До України» читаємо: «Як я люблю твої сумні могили, Укрaїно! Як я, люблю тебе!» Наголос на другому складі в слові Укрaїна, може здивувати, адже тепер ми говоримо Україна, наголошуючи третій склад. У цьому випадку ми маємо варіанти, з яких один вважається прийнятим, нормативним, а інший ні. Якщо варіант норми передає додаткові відтінки значення або емоційності, то він стане нормою літературної мови: позиційною, контекстуальною або функціонально-стилістичною[13,25].

Норма – це зразок, яким необхідно користуватись. Зразок виявляється в певних варіантах територіального чи індивідуального (авторського) мовлення, які зумовлені рухливістю мови, динамізмом її розвитку.

Основні тенденції змін норми, за визначенням М. Пилинського, такі: 1) норми переходять з одного функціонального стилю до іншого у зв’язку із суспільними причинами (незважаючи на їх розподіленість за основними стилями) – розширюється спільний фонд норм у зв’язку з розширенням суспільних функці літературної мови; 2) відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема в галузі слововживання, вимови, словозміни тощо; 3) норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це спостерігалося в час формування нової української літературної мови на народній основі; 4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного походження (у словниках подаються позначки діалектне, застаріле, вузьковживане, рідко та ін.). Нормованість є необхідною якістю літературного мовлення, без якого вона не змогла б виконати свою функцію як знаряддя розвитку суспільства, як засіб спілкування. Нормативність літе- ратурної мови – це природний її стан, а норма – це усвідомле- на реальність мови в її розвитку, закономірності, відображення в узагальненому обов’язковому правилі. Норма лише тоді є нормою, коли відображає об’єктивні закони розвитку мови.

Дослідники вважають, що нормативним є мовлення: 1) що відповідає системі мови, не суперечить її законам; 2) у якому варіант норми володіє новими семантико- стилістичними можливостями, увиразнює, уточнює контекст; 3) у якому не допущено стильового (і стилістичного) дисонансу; 4) в якому доречно обґрунтовані застосовані норми з іншого стилю; 5) в якому не допускається змішування норм двох мов (суржик). У мовленні норми передбачають конкретний вибір і вживання тих чи інших мовних одиниць залежно від ситуації, цілей і завдань спілкування. Мовні норми найчастіше пов’язані зі стилістичним забарвленням мовленнєвих одиниць.

Літературні норми складалися поступово, вони – явище історично змінне. Мовна практика забезпечує творення і розвиток норм.

Літературні норми характеризуються двоякістю: 1) для них властива стабільність, незмінність. 2) мовлення, а за ним і мова, розвиваються змінюються, міняються поступово і норми. Встановлено, що причинами змін у мовних нормах найчастіше є зміни в житті суспільства, вплив внутрішніх законів мови, вплив розмовної мови, діалектних особливостей. У межах сучасної літературної мови норма зазнає певних змін, проте зберігає єдність і стійкість – відмінювання 60, 80, написання Святе Письмо.

Норми визначають межі вживання варіантів загально-народної мови і діляться на літературні – нелітературні, правильні – неправильні, регламентують функціонування слів, фразеологізмів, форм і конструкцій в літературній мові на відміну від діалектів. Основою культури мовлення є літературна мова. Джерелами її норм є жива розмовна мова, місцеві говори, просторіччя, професійні жаргони, інші мови. Дотримання літературних норм у спілкуванні є визначальною ознакою високого рівня культури мовлення кожної людини.

Мовна норма – поняття ширше, ніж літературна норма, але вужче, ніж мовна система. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови, взаємодією української мови з іншими мовами, що виявляються в поширенні інтерферентних явищ на всіх рівнях мовної системи, взаємодією усних і писемних стилів, впливом книжної мови і розмовної на формування мовної норми. Наприклад, нормами літературного мовлення вважаються: біле – білеє; весь – всенький, морозу – Мороза, а в мовленні вживаються залежно від мети і ситуації мовлення. Норми співвідносяться із стилями мовлення і визначаються в межах кожного стилю[13,27].

Мовна норма звичайно співвідноситься з рівнями мовної структури, але не ототожнюється з ними. Розрізняють орфографічні (правописні), орфоепічні, словотвірні, лексичні, граматичні (морфологічні та синтаксичні), фразеологічні, стилістичні норми. Для прикладу розглянемо норми наголошування.

Важливе значення для правильності усного мовлення має правильне наголошування слів, тобто дотримання акцентуаційних норм. Виділення в мовленні певного складу за допомогою фонетичних засобів називають наголосом. Акцентуаційним зразком сучасної української літературної мови є мова акторів національних театрів та кіно, дикторів радіо й телебачення. Джерелами спотворення акцентуаційних норм є необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову, неуважність до власного мовлення, незнання основних норм наголошування. Українській мові властивий словесний динамічний, або силовий, наголос, коли наголошений склад виділяють більшою силою голосу. Словесним наголосом називають виділення в слові одного зі складів посиленням голосу, а також збільшенням тривалості й зміною тону звучання.

Для української мови характерний вільний, рухомий наголос, не фіксований на жодному складі. В одних словах він падає на перший склад, в інших – на другий, третій: вечір, політ, покоління. Крім того, наголос в українській мові може переходити з одного складу на інший, наприклад: земля – землі, кричати – кричите.

За допомогою наголосу часто розрізняють лексичне значення та граматичні форми слів: орган – орган, на березі –на березі, сестри – сестри, мука – мука, дорога – дорога тощо. В українській мові є також слова з подвійним наголосом, наприклад: алфавіт, весняний, договір,помилка, закінчити тощо.

Правильність наголошування слів – обов’язкова ознака культури мовлення особистості. Неправильне наголошування складів слів у мовному потоці, як і неправильна вимова їх, позбавляє виразності та краси звучання мови, характеризує низьку культуру людини. Акцентуаційні особливості української мови різноманітні і складні. Знання особливостей наголосу для читця таке важливе, як і знання правил вимови голосних і приголосних.

Причиною неправильного наголошення слів у досить значної кулькості мовців «є насамперед, некритичне ставлення до власної мови і мови інших. Багато помилок у наголошенні виникає під впливом місцевої говірки або російської мови, де те саме слово може мати інший наголос».