МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ Бориса ГРІНЧЕНКА

Гуманітарний інститут

Кафедра української мови

Лінгвістичний аспект культури мови

курсова робота

студентки ІІІ курсу групи ФУРб – 1-10 – 4о.д.

Поліщук Світлани Михайлівни

Науковий керівник:

Дика Наталія Михайлівна,

кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри української мови

Київ - 2013

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ І. КУЛЬТУРА МОВИ ЯК ПРОБЛЕМА ЛІНГВІСТИКИ

1. Розмежування базових понять (культури мови і

культури мовлення) 6

1.2. Структурні одиниці культури мови 10

Висновки до І Розділу 15

РОЗДІЛ ІІ. МОДЕЛЬНО-РЕПРЕЗЕНТАТИВНА СТРУКТУРА КУЛЬТУРИ МОВИ

2.1. Норми мови та специфіка їх реалізації у сучасній українській літературній мові 27

2.2. Типові мовленнєві помилки 24

Висновки до II Розділу 31

ВИСНОВКИ 32

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 34

ДОДАТКИ 37

ВСТУП

Акутальність теми. Мова, на сучасному етапі розвитку суспільства, є не лише засобом спілкування, а й природнім резервуаром інформації про світ. Мова – це засіб спілкування не тільки між людьми, що живуть в один час, а й між поколіннями. Російськи письменник Костянтин Паустовський писав: «Людина байдужа до рідної мови - дикун. Вона шкідлива своїм єством уже тому що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого і майбутнього народу». Саме тому потрібно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури народу, суспільної думки та праці. В нашому суспільстві гостро стоїть питання знецінення культури мови, безграмотність перестали сприймати як показник безкультурності. Та як зазначають мовознавці (В. Русанівський, В. Скуратівський), одним з суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення – поняття не тільки лінгвістичне, а й педагогічне, психологічне, естетичне та етичне. Таким чином, актуальність обраної теми зумовлюється сучасними тенденціями розвитку суспільства та необхідністю закцентувати увагу на мовній культурі людини, як особистості високоінтелектуальної.

Обєктом дослідження є сучасні українська літературна мова на всіх її рівнях.

Предметом дослідження є культура сучасної української літературної мови як лінгвістичної проблеми.

Мета курсової роботи – дослідити культуру мови як лінгвістичну проблему та сформулювати типові мовленнєві помилки. Проаналізувати основні підходи до розуміння понять мова і мовлення. Розкрити змістові характеристики якостей мовлення, які перебувають у тісному взаємозв’язку з мовними нормами.

Завдання роботи:

1. Розмежувати базові поняття (культура мови і культура мовлення);

2. Зясувати структурні одиниці культури мови;

3. Охарактеризувати типові мовленнєві помилки.

4. Сформулювати словник слів, які репрезентують мовні помилки.

Науково-теоретичною основою даної роботи є праці Н.Д. Бабича, Н.М. Дикої, М. І. Пентилюк.

Наукова новизна роботи полягає в сестиматизації результатів попередніх досліджень.

Практичне значення дослідження полягає в тому що матеріал даної роботи можуть використовувати вчителі вищих навчальних закладів, студенти та практиканти.

Розділ I. Культура мови як лінгвістична проблема

Терміни культура мови й культура мовлення стали широко вживатися у двадцяті роки, особливо в роки заснування та діяльності Науково-дослідного інституту мовної культури (1925-1933 рр.).

Проблемою культури мови опікуються такі відомі вчені та поцінувачі рідного слова, як Євгенія Чак («Складні випадки вживання слів»), Світлана Єрмоленко («Нариси з української словесності: стилістика та культура мови»), Олександр Пономарів («Культура слова: мовностилістичні поради»), Марія Пентилюк («Культура мови і стилістика»), Олександра Сербенська («Культура усного мовлення»), Надія Сологуб, Алла Коваль («Культура української мови»), Надія Бабич («Основи культури мовлення», «Практична стилістика і культура української мови»), а в глибокому минулому Олекса Синявський («Норми української літературної мови (1931)), Олена Курило, Іван Огієнко, а також Микола Лукаш, Григорій Кочур, Євген Попович – чудові перекладачі, бездоганні знавці української мови, виразники духу й генія цієї мови.

1. Розмежування базових понять (культура мови та культура мовлення)

Відмінності між поняттями культура мови й культура мовлення кореняться в сформованих наукових уявленнях про необхідність розмежовувати поняття мова і мовлення.

Мова і мовлення перебувають у діалектичному взаємозв’язку. У сучасній лінгвістиці мова розуміється як система знаків із закодованими в ній результатами пізнання людиною дійсності, а мовлення – як реалізація мови, що тільки через неї перетворюється в акт комунікації, як конкретне говоріння в звуковій чи графічній формах.

У дослідженнях Н. Бабич слушно зазначає, що мовлення забезпечується багатьма чинниками, які слід враховувати при формуванні комунікативних умінь і навичок[1,13-14].

Ганс-Георг Гадамер у книзі «Батьківщина і мова» писав: «Мова – це не те, що ми маємо у вигляді слів і що використовуємо на влісний розсуд. Мова – це процес, коли один дає, а інший бере, і саме в такому процесі вона вибудовується». Мова – це система довільно відтворюваних структурних знаків і правил їх комбінування, що історично склалися на задоволення потреб спілкування й вираження своїх знань.

Мовлення – це сукупність мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету, що випливає із загальної мети спілкування. Словник мови незрівнянно більший за словник індивідуального мовлення.

Розуміння тісного зв’язку мови й мовлення в українській лінгвістиці дає змогу паралельно вживати два термінологічних словосполучення – «культура мови» і «культура мовлення». М. Пилинський вважає, що таке протиставлення «не завжди є принципово необхідним для досліджень у галузі мови (мовлення)»[21, 65].

Важливими аргументами для цього висновку вчений висуває положення статті В. Виноградова, який зауважує, що в побутовому вжитку терміни «культура мови» і «культура мовлення» виступають абсолютними синонімами, але в наукових працях не можуть вважатися точно і чітко диференційованими.

Культура мови – це проблема, що так чи інакше наявна в будь-якій національній спільноті і буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, взагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, «народної», і потребує постійного дбайливого догляду, культивування[13,8]. Для української мови характерні не тільки культура літературної мови, але й наявність двох форм її існування – усної і писемної[20,23].

Багато провідних фахівців з питань культури мови оперують терміном «культура мови», розглядаючи культуру мови як «науку про якість користування мовою ».

Визначень лінгвістичного поняття «культура мови» є чимало. Культура мови – це дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. У «Короткому тлумачному словнику лінгвістичних термінів» за ред. С. Єрмоленко) подано таке визначення: «Культура мови (мовлення ) – це: 1) свідоме й критичне використання мовних засобів, володіння нормами усної та писемної літературної мови в різних сферах суспільної комунікації відповідно до мети й змісту висловлювання; 2) розділ мовознавства, а також навчальна практична дисципліна, що вивчає нормування й кодифікацію норм літературної мови, встановлює критерії нормативності й стабілізаційні процеси в літературній мові, пропагує зразки досконалої мови, а також поширює лінгвістичні знання серед носіїв мови».

Б. Головін констатує, що поняття «культура мови» має 2 семантичних аспекти: 1) культура мови – це сукупність і система комунікативних якостей мовлення ; 2) культура мови – це вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення. Вказані вище відношення «мова- мовлення» розкрив Б. Головін у праці «Основы теории речевой культуры»: це співвідношення пов’язане з правильністю, чистотою і багатством мовлення.».

М. Ілляш уважає, що культура мови – це: 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами й прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації; 2) упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення й задовольняють умови й мету спілкування; 3) самостійна лінгвістична дисципліна. У словнику лінгвістичних термінів О. Ахманової подано таке визначення культури мови: «Культура мови – це ступінь відповідності нормам вимови (орфоепії), слововживання та ін., установленим для даної мови; здатність наслідувати кращі зразки в своєму індивідуальному мовленні».

Головне завдання культури мови — виховання навичок літературного спілкування, засвоєння і стабільне використання літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику.

В психолого-педагогічній літературі набуває все більшого поширення термін «культура мовлення». Термін «культура мовлення» можна вживати лише тоді, коли йдеться про якийсь конкретний акт мовлення, або про особливості мовлення певної соціальної чи територіальної групи мовців, або про деякі функціонально-стилістичні і так звані ситуативні норми, що справді виявляють себе тільки на рівні мовлення. Але коли йдеться про окрему лінгвістичну дисципліну, то видається доцільним оперувати понятям «культура мови», а не «культура мовлення».

Надаючи перевагу термінологічному словосполученню «культура мовлення», О. Біляєв дотримується думки, що поняття «культура мови» і «культура мовлення» співвідносяться між собою так само, як мова і мовлення, тобто як загальне і конкретне. Назву лінгвістичної дисципліни культура мовлення підтримує Н. Бабич: «Сама мова не може бути правильною чи неправильною, багатою чи одноманітною, логічною чи нелогічною, точною чи неточною, асонансом чи дисонансом у якомусь стильовому вияві – ту чи іншу ознаку може мати мовлення, і насамперед індивідуальне…»[1,16].

Культура мови як соціолінгвістична, етнопсихолінгвістична дисципліна залежить від мовної політики, суспільних функцій мови, поширення престижу літературної мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації (мова преси, телебачення і радіо, театру). Діяльність наукової та письменницької громадськості в галузі культури мови активізувалася у 60–80 р. ХХ ст. 1963 р. у Києві відбулася республіканська конференція з питань культури мови.