3.3. Розвиток театрального мистецтва.

Ренесансний театр почав свій шлях значно пізніше, ніж література й образотворче мистецтво. Середньовічні театральні жанри — містерії і фарси, залишалися основними до самого кінця XV століття. Лише в середині XVI століття в Італії виникає перший професійний європейський театр епохи Відродження — комедія «дель арте», комедія масок. Спектаклі цього театру представляли акторські імпровізації на основі дуже короткого, схематичного сценарію, з вставними музичними і танцювальними номерами. Із спектакля у спектакль переходили маски-типи: слуги — Брігелла, Арлекін, Коломбіна, безглуздий і жадібний купець Панталоне, фанфарон і боягуз Капітан, говорун і тупиця Лікар. Постановки нового театру, які розгорталися на дерев'яних сценах, на площах міст, остаточно витіснили релігійні містерії. З'являються постійні театри, типу «Глобуса» в Лондоні, приватні антрепризи. Провідними театральними жанрами були драма і трагедія, які відповідали масштабу епохи.

Якщо біля джерел культури Відродження стоїть могутня фігура геніального Данте, то завершує епоху не менш велична фігура геніального В. Шекспіра (1564—1616). Творчість Шекспіра почалася створенням серії історичних драм («Річард II», «Генріх IV», «Король Джон», інш.), в яких він відмовляється від парадності, схематизму в трактуванні історії, потім були написані його комедії — «Багато шуму з нічого», «Дванадцята ніч», характерна особливість яких — доброта, людяність, повна відсутність сатири. Шекспір створює знамениті трагедії: «Гамлет», «Ромео і Джульєтта», «Отелло», «Макбет», «Король Лір», «Антоній і Клеопатра». У кожній з них життя головних героїв обривається, однак головна драма — не в фізичній смерті. Шекспір розмірковує про те, що приводить до такого фіналу: крах життєвих ідеалів, зіткнення з жорстокістю світу, зрада власним принципам чи помилковість цих принципів. При тому, що його п'єси створювалися для конкретної трупи театру «Глобус», коли враховувалися навіть особистісні риси акторів, їх кількість, Шекспір піднявся до загальнолюдських узагальнень, охопив безліч життєвих психологічних колізій. Часова дистанція тільки збільшує популярність драматургії Шекспіра.

3.4. Музична культура епохи Відродження.

Музика епохи Відродження або музика Ренесансу — період у розвитку європейської музики приблизно між 1400 (1430) і 1600 роками. Як і в культурі взагалі, ренесанс в музиці характеризується відновленням інтересу до античної культури, прагненням відобразити багатоманіття світу і, разом з тим, ідеями гармонії і благозвуччя. Музиці Відродження виявилися цілком чужі грубі і різкі звуки. Закони гармонії склали її головну суть.

Головний становище як і займала духовна музика, яка лунає під час церковного богослужіння. У період Відродження вона зберегла основні теми середньовічної музики: хвалу Господу і Творцю світу, святість і чистоту релігійного почуття. Головна мета такий музики, як із її теоретиків, - «тішити Бога».

Основу музичної культури становили меси, мотети, гімни і псалми.

Месса — музичний твір, яке є збори частин католицької літургії латинського обряду, тексти якої покладено із музикою для одноголосного чи багатоголосого співу, у супроводі музичних інструментів чи ні, для музичного супроводу урочистого богослужіння в Римо-католицькій церкві і протестантських церквах високого напрями, наприклад, у Церкві Швеції.

Меси, які становлять музичну цінність, також виконуються поза богослужіння на концертах, більше багато меси пізнішого часу спеціально створювалися або виспівати в концертному залі, або за випадку будь-якого торжества.

Церковна меса, що сягала традиційним мелодій григоріанського хоралу, найяскравіше висловлювала суть музичної культури. Як і Середньовіччі, меса складалася з п'яти частин, але нині вона стала більш величної і масштабної. Світ не здавався людині настільки малим іобозримим. Звичайна життя з її земними радощами вже перестала вважатися гріховним.

Мотет — вокальне багатоголосне твір поліфонічного складу, одне із центральних жанрів музикою західноєвропейського Середньовіччя й Відродження.

Гімн — урочиста пісня, що вихваляє і яка славила когось чи (спочатку — божество).

У період Відродження було покладено початок професійному композиторському творчості. Яскравим представником цієї нової віяння безсумнівно є Палестрина (1525-1594). Його доробок становить безліч творів духовної і світським музики: 93 меси, 326 гімнів імотетов. Він є автором двох томів світських мадригалів на свої слова Петрарки. Тривалий короткий час він працював керівником хору в соборі Святого Петра у Римі. Створену ним церковну музику відрізняють чистота й підвищення почуттів. Світська музика композитора проникнута незвичайній одухотвореністю і гармонією. Завершується епоха Відродження виникненням нових музичних жанрів: сольній пісні, ораторії і опери. Коли раніше центром музичної культури був храм, то з цього часу музика зазвучала в оперному театрі.

У італійському місті Флоренція наприкінці XVIв. почали збиратися талановиті поети, актори, вчені країни та музиканти. І саме їм судилося зробити справжній переворот у театральній і музичному мистецтві. Відновлюючи постановки творів давньогрецьких драматургів, вони почали складати власну музику, відповідну, за їхніми уявленнями, характеру античної драми.