3.2. Література епохи Відродження та її жанри.

Літерату́ра Відро́дження (література Ренесансу) — це період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок 16 століття в інших країнах Європи. Риси Відродження частково присутні і в літературах Сходу. Кінцем доби можна вважати 1616 рік — дату смерті Шекспіра і Сервантеса.

Першим назву «Відродження» або, французькою мовою, «Ренесанс» застосував у 16 столітті італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. (Додаток Р). Він прагнув підкреслити факт повернення образотворчого мистецтва тієї доби до античних взірців. Поступово назву «Відродження» поширили на всю культурно-історичну добу та її мистецтво.

Для літератури Відродження характерні вже вищевикладені гуманістичні ідеали. Ця епоха пов'язана з появою нових жанрів і з формуванням раннього реалізму, який так і названо, "реалізм Відродження" (або ренесансний), на відміну від більш пізніх етапів, просвітницького, критичного, соціалістичного.

Жанр утопії.

Утопія виникла за зразком "Держави" Платона і "Політії" Арістотеля. Автором першої утопії був англієць Томас Мор (1516). В Італії цей жанр представлений твором Томмазо Кампанелли "Місто Сонця" (1602, надруковано 1623). Не в усіх регіонах Європи, а тим більше світу, поширювались античні політологічні моделі. У більшості слов’янських країн інтерес до античності обмежувався лише естетичною сферою.

Факт появи утопії свідчить про певні зміни в парадигмі історичного часу порівняно з середньовічним християнством. "Золотий вік", перенесений з ідеальної сфери у сферу земну, втрачає в утопії суто християнський смисл і зображається в поняттях і реаліях земного життя. Це — ідеальна організація земного суспільства. Разом з тим "небесна" утопія, ставши земною, втрачає для віруючої людини свою ціннісну орієнтацію, в основі якої — подвиг віри, вільний моральний вибір, ідея доступності вічного щастя, а отже, й надія, віра і гармонія душі. Утопія орієнтує на виключно земні прагнення, земну активність.

Разом з тим "небесна" утопія, ставши земною, втрачає для віруючої людини свою ціннісну орієнтацію, в основі якої — подвиг віри, вільний моральний вибір, ідея доступності вічного щастя, а отже, й надія, віра і гармонія душі. Утопія орієнтує на виключно земні прагнення, земну активність.

Стихійний сенсуалізм.

У повсякденному житті та значною мірою у мистецтві, внаслідок емансипації від середньовічного аскетизму, поширювались тенденції стихійного сенсуалізму, який виражався у жадобі чуттєвих насолод і в їхній поетизації у мистецтві. Це прагнення до насолод нерідко межувало зі злочинністю та розпустою, і цим нагадувало часи пізньої Римської імперії. Джованні Боккаччо засудив розпусту духівництва у своєму "Декамероні" з позицій святості раннього християнства. Аморалізм і чуттєву емансипованість піддав критиці також і Франсуа Рабле у книзі "Гаргантюа і Пантагрюель", проте, зрештою, і сам не спромігся уникнути стихійного сенсуалізму, вдаючись до надмірно відвертих, фізіологічно-еротичних образів.

Розквіт мистецтва.

На відміну від протестантства, католицизм усіляко заохочував мистецтво. У добу Відродження почав складатися не знаний у середні віки культ мистецтва, взагалі інтелектуального життя, вільного заняття мистецтвами і науками про земне. Автор виступав уже не як представник певного поетичного цеху чи мистецької корпорації. Він намагався втілити у творі власну духовну неповторність, мистецьку індивідуальність. У мистецтві цінувалось авторське начало і новаторство.

Винайдення у 1455 році книгодрукування, що приписують німцю Йоганну Гутенбергу, сприяло поширенню літератури і науки світського змісту. У Європі зароджується книжна культура і традиції індивідуального читання.

Трагізм.

Доба Відродження — одна з найтрагічніших епох у житті європейської цивілізації. Вона була часом не тільки моральної розпусти, а й правової сваволі і анархії. Суспільне і приватне життя було сповнене трагізму, що впливало і на художню творчість. У середні віки герой добровільною смертю лише доводив вірність своєму васальному обов’язку, через що жанр трагедії тоді був неможливий. У добу Відродження персонаж обстоював через свою смерть власну духовну самодостатність. Смерть була мірилом внутрішньої самобутності індивіда. Такий пафос смерті в драмах Шекспіра. (Додаток Р).

Універсальність.

Вказані риси світовідчуття і художнього стилю мали у добу Відродження не вузько-філософський, соціально-кастовий чи поетично-цеховий, а універсальний характер, що робило літературу доби Відродження доступною для сприйняття практично усіма соціальними станами. Творчість Шекспіра показує, як в межах однієї п’єси поет мав можливість задовольнити смаки найрізноманітнішої публіки.

Починаючи з доби Відродження можна говорити про формування у Європі національних літератур, тому літературознавство, як правило, розглядає літературу цього періоду відповідно. Цьому сприяє й нерівномірний розвиток національних літератур, різні часові рамки доби Відродження у них. Загалом розрізняють три періоди:

• Раннє Відродження (14 століття);

• Високе Відродження (15—16 століття);

• Пізнє Відродження (кінець 16 — початок 17 століття).