2. Проблема доведення буття Божого.

У середні віки було сформульовано шість основних доведень Бут­тя Божого: перше належало теологові- Ансельму Кентерберійському (XII ст.), решта — Фомі Аквінському.

Онтологічне доведення Ансельма Кентерберійського: Бог існує, оскільки'в нашій душі існує поняття про Бога як про абсолютну істоту, тож це поняття мусило звідкись узятися.

Німецький філософ Імануїл Кант багатьма віками пізніше спросту­вав це доведення, дотепно зазначивши: скільки б ми не уявляли сотню талерів у гаманці, наші грошові запаси анітрохи не збільшаться.

Доведення Фоми Аквінського:

• усе, що рухається, зрушується чимось іншим, такий ряд неможливо продовжувати до нескінченності, отже, першорушієм є Бог;

• неможливо, щоб щось було причиною самого себе, тож пер­шопричиною є Бог;

• випадкове завжди залежить від необхідного, неодмінного, яке має, у свою чергу, свою неодмінність; перша неодмінність — це Бог;

• міри якостей, що йдуть одна за одною і мають місце в усьому, що існує, мусять передбачати і найвищу міру досконалості, якою є Бог;

• усе, що існує (навіть і те, що на перший погляд здається випад­ковим, некорисним) має свій сенс, мету і користь; отже, є істота, яка спрямовує всі природні речі до мети; цією істотою і є Бог.

Сучасна наука спростовує ці доводи, стверджуючи, що причини всіх природних явищ треба шукати не зовні, а в них самих.

У сучасній мові слово «схоласт» стало ототожнюватися з безплід­ними, беззмістовними спекуляціями, формальним знанням, відірваним від життя.

3. Відродження (фр. Ренесанс) охоплює ХІУ-ХУІ ст., хоча перші ознаки нового історичного періоду почали проявлятися в деяких містах Північної Італії наприкінці XII—XIII ст, (Проторенесанс).

Орієнтація на прироДно-тілесне бачення світу, увага до людського тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійснос­ті виявилися співзвучними з античними.цінностями, через це епоха й дістала назву Відродження (мається на увазі: відродження антич­ної гармонії. .

У філософському аспекті доба Ренесансу поділяється на:

— гуманістичний період (ХІУ-середина XV ст.), позначений підви­щеною увагою до людини та розробкою на цьому підґрунті нового світобачення — антропоцентричного, чи то пак гуманістичного. Найвидатніші діячі цього періоду — Данте А볥єрі, Джузеппе Петрарка, Лоренцо да Валла;

— неоплртонічний період (середина ХУ-ХУІ ст.), характерний намаганнями відродити вчення давньогрецького мислителя Платона. Цей період позначений містицизмом; уславлені діячі — Микола Ку­занський, Піко дела Мірандола, Теофраст Парацельс;

— натурфілософський період (кінець XVI ст.), що характеризувався зміщенням центру філософської уваги до натурфілософії (філософії природи). Найвідоміші вчені й мислителі Цього часу — Микола Копер­нік, Ґалілео Ґалілей, Джордано Бруно.

У натурфілософії епохи Відродження утверджується принцип пан­теїзму; відповідно до якого Бог не перебуває над світом, а розчинений у самому світі. Упровадження цього принципу сприяло поверненню філософської думки від розгляду абстрактних теологічних питань, якими так захоплювалася схоластика (чи може Бог створити камінь, більший за Нього Самого?), до виведення закономірностей функціо­нування природи.

Микола Кузанський пропонував досліджувати світ, спираючись на теорію «вченого невідання»: людина повинна пізнавати світ розумом, але при цьому мати на увазі, що до кінця йото пізнати неможливо. Кузанський порівнював світ (Божественну природу) з колом, а людське пізнання — з багатокутником: скільки б не множилися грані багатокутника, йому не вдасться ототожнитися з колом. Таким чином, ідея відносності, обмеженості знання спонукає розум людини до ненастанного руху вперед.

Найбільшим досягненням натурфілософської думки епохи Відрод­ження було створення геліоцентричної картини світу. Ця честь нале­жить польському астрономові Миколі Коперніку (1473-1543). Отже, згідно з відкриттями М. Коперніка: ^;

• у центрі Сонячної системи перебуває не Земля, як уважали з часів античності (геоцентрична система Арістотеля-Птолемея), а Сонце. Земля — лише одна з планет, які обертаються навколо Сонця;

• Земля має форму кулі та обертається навколо власної осі. Свою систему М. Копернік виклав у трактаті «Про обертання не­бесних тіл».

Італійський вчений Ґалілео Ґалілей (1564-1642) винайшов те­лескоп і завдяки цьому дослідним шляхом довів правильність теорії М. Коперніка. Ґ. Ґалілей зробив багато астрономічних відкриттів (го­ри на Місяці, супутники Юпітера), які підтверджували єдність земних та небесних явищ, ставили під сумнів релігійне вчення про абсолют­ність і «обраність» Землі як умістища Божого світу.

До вершини філософської думки Ренесансу належить пантеїстична філософія природи Джордано Бруно (1548-1600). Його найеідоміша робота — «Про нескінченність Космосу у світах». На думку Дж. Бруно, космос є структурою, що складається із дискретних частин, атомів. Він не має ані меж, ані центру, а кількість світів у ньому — нескінченна. Поза космосом немає нічого, він є усім Буттям, вічним, рівним Богові. Наслідком концепції фізичної єдності Всесвіту у Бруно стає гіпотеза про можливість існування життя на інших планетах. Дж. Бруно при­пускав, що мешканці інших світів можуть бути не схожими на землян, Якщо в їхніх системах переважає якийсь інший елемент (наприклад, вогонь).

4. Суспільну проблематику розробляли такі діячі Відродження, як Л. да Валла, Т. Кампанелла, Т. Мор, Н. Макіавеллі.

Основним принципом філософської думки епохи Відродження

був антропоцентризм (від грецького антропос — людина), сутність ' якого полягала в утвердженні певних поглядів:

1) людина Відродження більше не вважається пасивним «образом⁴ і подобою Божою», а постає як повноцінна/богорівна істота, причому з Богом її зрівнюють розум і свобода волі, які, на думку гуманістів, дозволяють людині перебирати нескінченну кількість можливостей для творчої самореалізації. Утім, свобода волі співіснує з Божественним Провидінням, яке й пропонує той арсенал альтернативних можливос­тей, між якими людина здійснює вибір;

2) метою життя людини проголошується титанізм — творча універ­сальність, володіння багатьма різновидами творчої діяльності. За чудо­ву ілюстрацію цього принципу може служити зокрема життя Леонардо да Вінчі, який був водночас художником, автором знаменитої картини «Джоконда»,.інженером, чий творчий геній передбачив багато відкрит­тів майбутнього (танк, парашут, гелікоптер), універсальним ученим.

Антропоцентричний світогляд сприяв розвитку гуманізму, послідов­ники якого визнавали за людиною як особистістю найвищу цінність, її право на свободу, всебічний розвиток творчих здібностей і щастя не в загробному світі, а вже у земному житті.

Гуманісти цього періоду становили дуже нечисленну творчу еліту, до якої входили представники різних соціальних груп. Вони звеличу­вали людину як творця світу культури, визнаючи, що творча діяльність наближає її до Бога. Гуманісти гостро критикували схоластичну філосо­фію, наполягали на необхідності виходу за межі «схоластичної науки», прагнули не до формального, а до життєвого, гуманістичного знання. Багато гуманістів залишили після себе роботи з історії та літератури.

Гуманісти дійшли висновку, що для реалізації гуманіс­тичного ідеалу необхідними є суспільні перетворення.

Саме в період Відродження розвивається літературний жанр утопії (спочатку це була назва роману англійського гуманіста Томаса Мора). Ідеальне суспільство, на думку останнього, має бути побудоване на таких принципах:

— в економічній сфері — відмови від приватної власності, запро­вадження загальної трудової повинності і централізованого розподілу виробленої продукції;

— у політичній сфері — дембкратичних засад виборності всіх посадових осіб; -

— у соціальній сфері — шляхом заміни станового устрою, що виз­начав цінність людини за її походженням, на таку ієрархію, де б місце людини визначалося мірою її освіченості та суспільної значущості виконуваних обов'язків;

— у сфері культури — створення загальнообов'язкової системи освіти та виховання, державної підтримки розвитку наук.

Цей соціально-політичний ідеал містить як ті елементи, що згодом були реалізовані і нині успішно функціонують у багатьох сучасних краї­нах, так і ті, які наразі не витримали перевірки часом. Однак очевидно, що суспільний устрій, який пропонували утопії епохи Відродження, був набагато досконалішим за той устрій, який реально існував у ті часи в державах Західної Європи.

Італійський політичний діяч Н. Макіавеллі (1469-1527) у своїй праці «Державець» розглянув шляхи реалізації утопічного суспільно­го ідеалу. Макіавеллі вважав, що для цього треба виокремити особли­ву сферу людської діяльності — політику. Політику, на його думку, визначає не Бог і не мораль, а закони життя та психологія людини (інтерес, прагнення до збагачення тощо). Це саме Макіавеллі запро­понував політикам принцип «мета виправдовує засоби».

5. Пошук оптимальних методів пізнання є головною проблемою філософії Нового часу. Учені прагнули до такого знання, яке 6 дозволило побудувати цілісну картину світу, щоб надалі мати змогу перетворювати цей світ, ставити його на службу людині.

Чи може існувати таке знання, що завжди, всюди і для всіх було 6 однаково достовірним? У розв'язанні цього завдання мислителі Нового часу поділилися на емпіриків і раціоналістів.

Емпірики (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм) стверджували. Що в основі людського пізнання лежить людський досвід, який ґрунтується на даних органів чуття.

Принципи емпіризму розробив англійський філософ і-державний діяч Френсіс Бекон (1561-1626), автор трактату «Новий Органон». Саме Беконові належить вислів «Знання — сила», який згодом став символом науки. Бекон мріяв про «велике відродження наук»; для досягнення цієї мети слід було пройти два етапи: критичний і позитивний.

Спершу, на думку філософа, треба усунути перешкоди на шляху до істини. Ф. Бекон називає їх ідолами або примарами, маючи на увазі наші хибні уявлен­ня і той спотворений, неадекватний образ світу, який з їхньої вини виникає в нашій свідомості. Подібних ідолів учений розрізняє чотири типи:

— ідоли роду — хибні уявлення про світ, властиві всьому родові людському і пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуттів, тобто з фізіо­логією людини як біологічної істоти;

— ідоли печери — хибні уявлення, пов'язані із суб'єктивністю сприйняття світу (суб'єктивність властива кожній людині, і це накладає відбиток на всі її судження);

— ідоли ринку (або площі), які породжуються спілкуванням людей, унаслі­док чого відбувається перекручення інформації, неправильно вживаються сло­ва, одні люди накидають свої помилкові уявлення іншим;

— ідоли театру, про які можна сказати, що вони породжуються сліпою ві­рою людей в авторитети, старовинні традиції, надмірною довірою до філо­софських уявлень учорашнього дня. Наслідком цього можуть бути хибні зако­ни, помилкові правила, які заважають людям опановувати істинне знання.

Ідоли роду і печери належать до природних властивостей індивіда, їх викорі­нення можливе на шляху самовиховання і самоосвіти. Боротьба з ідолами ринку й театру мусить здійснюватися шляхом перетворення суспільної свідомості.

Якщо критичний етап оновлення науки полягає для Ф. Бекона в очищення цього класу, та неповну індукцію, яка реалізується, коли загальний висновок щодо властивостей усього класу предметів робиться на підставі спостереження за обмеженою кількістю.прикладів.

Важливе місце у філософській системі Бекона посідає критика схоластики. Аби відірвати філософію від безплідних богословських суперечок, філософ роз­вивав теорію двоїстої істини: предметом теології, згідно з цією теорією, є Бог, а предметом філософії — природа та її закони.

Інший англійський філософ-емпірик і громадський діяч Джон Локк (1632-1704) мав на меті всебічно обґрунтувати постулат про те, що джерелом усього людського знання є досвід. Він уславився своєю теорією первинних і вторинних якостей речей. Локк категорично заперечував теорію «вроджених ідей», попу­лярну серед філософів-раціоналістів: на його думку, розум — це чиста дошка (tabula rasa), на якій пише досвід. Ніяких вроджених людському розумові ідей, стверджував Локк, не існує: приміром, ідея Бога, з якою так носилися схоласти, не знана ані дітям, ані дурням, ані дикунам.

Усі ідеї (знання) приходять до мозку від органів чуття (така позиція діста­ла назву сенсуалізму). Органи чуття відбивають ознаки предметів. Частину цих ознак Локк називає первинними (вони об'єктивні: йдеться про форму, об'єм то­що), інші — вторинними (наприклад, колір, звук, смак; на думку Локка, ці вто­ринні ознаки є суб'єктивними, вони формуються не внаслідок безпосереднього зіткнення чуттів із навколишнім світом, а внаслідок сприйняття цього світу люд­ською свідомістю; іншими словами, вони штучно зміксовані розумом).

Шотландський філософ, історик, економіст Девід Юм (1711-1776) дотриму­вався скептичної позиції щодо можливостей наукового пізнання. Юм розробив теорію асоціації ідей. Учений вважав, що ідеї утворюються в розумі шляхом асоціації наявного явища з минулим досвідом. Якби не було досвіду, не мог­ло б бути й асоціацій, отже, нічого вродженого людській свідомості тут немає. Одним з типів асоціацій Юм проголошує асоціації за причиновістю, і це вчення стало найбільшим досягненням шотландського філософа. Отже, ідею причини та дії Юм вважає лише стійкою звичкою нашої свідомості, яка виробилася в внаслідок того, що за явищем А зазвичай іде явище В. Унаслідок такого стійкого сполучення двох явищ у часі в людей виникає очікування, що гак завжди буде і в майбутньому. Тим самим люди припускаються логічної помилки: адже «щось сталося після чогось» іще не означає «щось сталося внаслідок чогось». Наре­шті це узгляднення переростає у віру, тобто у стійку схильність нашого розуму вважати, що багатократна поява В після А і являє собою причиновий зв'язок. Наприклад, тільки подивившись на більярдний шар, ми можемо передбачити можливий напрям і наслідки його руху. Авжеж те, що можливі іноді суттєві зміни пізнавальної ситуації тут не беруться до уваги. Тому, прикінцевий результат, за Юмом, виходить не достовірним, а лише ймовірним, Таке заперечливе ставлення до можливостей об'єктивного наукового пізнання відоме в історії філософії під назвою скептицизму.