2. Правила й помилки в доведенні, що стосуються тези:

1) теза має бути ясно й чітко сформульована. Будь-яка двозначність може спричинити ланцюг логічних помилок, що призведе до помилкового кінцевого результату;

2) теза має залишатися незмінною за змістом — це категорична вимога закону тотожності. Однак у практиці часто зустрічаються різні форми підміни тези:

• доведення через людину (перехід на особистості), тобто підміна вихідної тези особистісною характеристикою людини, яка має відношен­ня до тези;

• доведення через публіку, тобто звернення до почуттів аудиторії з метою викликати в них симпатію до змісту тези й змусити повірити в її істинність;

• розширене трактування, коли замість доведення істинності вису­нутої тези доводиться інше твердження — настільки широке, що з нього не випливає істинність висунутої раніш тези.

Правилай помилки в доведенні, що стосуються аргументів:

1) аргумент має бути істинним. Як логічну помилку варто розцінювати використання свідомо помилкових аргументів чи аргументів імовірних, істинність яких іще потребує доведення;

2) аргумент має бути достатньою підставою для тези. Порушення цього правила призводить до таких помилок:

• помилка недостатнього обґрунтування, коли аргумент не випли­ває з тези; -

• помилка підміни часткового загальним, відносного — абсолютним, коли аргумент, істинний лише у певних умовах, застосовується з будь-якого приводу. Наприклад, гасло боротьби з корупцією в сучасній Україні часто служить за аргумент на користь необхідності неодмінно посадити за ґрати того чи іншого високопоставленого чиновника попереднього режиму;

• помилка замкненого кола, коли істинність аргументів базується на припущенні про істинність тези, яку вони насправді покликані доводи­ти.

Правила й помилки, що стосуються демонстрації:

1) демонстрація має здійснюватися з чітким дотриманням правил тієї форми умовиводу, якої вона набуває. Якщо демонстрація являє собою категоричний силогізм, вона має будуватися за правилами категоричного силогізму; якщо індуктивний умовивід — за правилами індуктивного умовивду;

2) логічні помилки, що стосуються демонстрації, однотипні з помил­ками, яких зазвичай припускаються у процесі тих чи інших умовиводів. Якщо демонстрація являє собою категоричний силогізм, то й логічні по­милки в ній частіш за все відповідні, типові для категоричних силогізмів, — поспішне узагальнення.тощо.

Правила спростування тези:

1) тезу може бути спростовано шляхом доведення нової тези, яка їй, суперечить. Відповідно до закону виключеного третього, істинність нової тези автоматично означатиме помилковість старої;

2) тезу може бути спростовано шляхом виведення з неї висновків, які суперечать дійсносгі. Цей спосіб називається доведенням тези до абсурду.

Правила спростування аргументів:

1) аргументи можуть бути спростовані шляхом доведення їхньої по­милковості. Доведення помилковості аргументів розглядається як до­ведення помилковості вихідної тези в,цілому;

2) аргументи можуть бути спростовані¹ шляхом установлення їхньої недостатньої обґрунтованості. Автоматично в розряд «недостатньо об­ґрунтованих», тобто .лише ймовірних, потрапить і сама теза;

3) аргументи можуть бути-спростовані шляхом установлення їхньої недостатності для того, щоб тезу можна було визнати за істинну;

4) аргументи можна, спростувати шляхом сумніву у їхньому джерелі.

Правило спростування демрнстрації; демонстрація найчастіше спростовується шляхом виявлення навмисної або ненавмисної помилки в ході логічних міркувань.

Типові помилки, що їх припускаються під час аргументації (як дове­дення, так і спростування), підлягають класифікації. Вони поділяються на:

• софізми — логічні помилки, зроблені навмисне;

• паралогізми — ненавмисні помилки;

• парадокси — певною мірою обґрунтовані судження, але такі, що суперечать або здоровому глуздові, або загальнопоширеним думкам;

• антиномії — поєднання суперечливих за змістом висловлювань про предмет, які мають однаково переконливі логічні обґрунтування.

3. Важливим засобом з'ясування й розв'язання питань, що виклика­ють розбіжності, є суперечка. Значення суперечки особливо зростає в демократичних політичних режимах, де повсякчасні суперечки між різними політичними силами в боротьбі за владу, з одного боку, є способом вироблення суспільного консенсусу, рішення, прийнятно­го для більшості громадян, а з іншого — захищають суспільство від монополізації й узурпації влади.

Суперечка — це зіткнення думок чи позицій, підчас якого наводять аргументи на підтримку своїх переконань і критикують несумісні з ни­ми уявлення іншої сторони.

Мистецтво суперечки зветься еристикою.

Суперечка є частковим випадком аргументації, її найгострішою, найбільш напруженою формою. У суперечці далеко не завжди дотри­муються основних принципів та форм логічного мислення.

Виділяють такі основні види суперечки:

• дискусія — публічна суперечка з метою розв'язання певної проблеми чи зближення позицій учасників цієї суперечки;

• полеміка — публічна суперечка, що характеризується ненастан­ним протистоянням принципово різних точок зору;

• диспут — усна публічна суперечка щодо суспільно важливого питання із залученням великого кола фахівців та зацікавлених осіб;

• дебати — суперечка у формі обміну думками щодо тих чи інших теоретичних питань.

Основні умови ведення суперечки:

1) установити загальні постулати, прийнятні для всіх учасників суперечки;

2) із самого початку визначити об'єм і зміст уживаних понять і в перебігу суперечки не змінювати їх;

3) ніколи не забувати вихідної тези.

Під час суперечки можуть бути використані коректні й некоректні способи її ведення.

Коректні способи ведення суперечки відповідають законам ло­гіки й моралі.

Найчастіше використовуються такі з них:

• перейняти ініціативу на себе;

• тягар доведення або спростування покласти на супро-

тивника;

• намагатися взяти «останнє слово».

Некоректні способи ведення суперечки:

• «самозвеличення»: одна зі сторін може вдаватися до афішуван­ня власних здобутків, звань, титулів, посад тощо, маючи на увазі: «Невже ви наважуєтеся сперечатися зі мною?!»;

• «апеляція до зиску» («Кому це вигідно?»): замість логічного обґрунтування чи спростування тези сторона суперечки починає агіту­вати за його прийняття (або неприйняття) з огляду на його вигідність (невигідність) із якоїсь точки зору — моральної, політичної, ідеоло­гічної тощо;

• «апеляція до вірності»: замість доведення чи спростування тези люди апелюють до вірності традиціям, ідеям, партійним переконанням, особистої відданості тощо;

• «ярлик»: однозначна/бездоказова оцінка тверджень суперника. До «ярликів» удаються з метою дискредитації: «Ваша теза утопічна, хибна, грає на руку таким-то силам...»;

• «демагогія»: явне перебільшення чи перекручене трактування наслідків прийняття або неприйняття тези;

• «філософія»: прагнення говорити «мудрованою мовою», «наукоподібно» без необхідності застосовуючи терміни; таким чином сто­рона суперечки, не маючи насправді аргументів, силкується справити враження мудрості і глибокодумності;

• «багато значна недосказаність»: людина, відчуваючи брак аргументів, прибирає глибокодумного вигляду, який нібито говорить про те, що ця людина могла б навести ще аргументи, але не вважає за потрібне це робити;

• «слабка ланка»: з-посеред аргументів пропонента опонент оби­рає найслабший, спростовує його у різкій формі і подає справу так, нібито й решта доводів — хибні;

• «удавана неуважність»: людина умисне «забуває» ті доводи супротивника, проти яких не має відповідей;

• «симуляція нерозуміння»: не знаючи, як заперечити, людина прагне подати справу так, нібито не розуміє слів суперника.