Лекція 3. Світовий філософський процес. План.

1. Основні ідеї та принципи середньовічної філософії

2. Основні етапи розвитку середньовічної філософії

3. Бог і природа у філософській думці епохи Відродження (Микола Кузанський, М. Копернік, Ґ. Ґалілей, Дж. Бруно)

4. Людина і суспільство у філософській думці епохи Відродження

5. Емпіричний напрям у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм)

1. Середньовічна філософія виникла в епоху феодалізму (У-ХІУ ст.). її головною особливістю є те, що вона тісно пов'язана з релігією, адже основні засади християнського віровчення були водночас і базовими постулатами філософії. Залежність філософії від релігії добре відбило розхоже середньовічне уявлення про філософію як про «служницю теології». Справді, у середньовічній ієрархії знань найвищий щабель посідала теологія/тобто «наука про Бога» — систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчення; за нею йшла філософія, покликана доводами розуму пояснювати догмати віри і поши­рювати їх у доступному вигляді серед вірян. Найнижчий щабель у цій ієрархії посідали конкретні науки, «сім вільних мистецтв» (арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, астрономія, діалектика).

Основний принцип середньовічної філософії — принцип те-оцентризму, відповідно до якого центром і основою світу є Бог. На відміну від античних уявлень, Бог єдиний, він перебуває над світом (трансцендентний йому) і відкривається віруючому в акті містичного осяяння, а не раціонального пізнання.

У сфері онтології як загального вчення про буття, виходячи з при-, нципу теоцентризму, формувалася теорія креаціонізму — викладена у книзі Буття на перших сторінках Біблії. Згідно із засадами креаціоніз­му. Бог створив світ з нічого і понині в кожен момент часу підтримує його існування, розділяючи зі створеним світом Свій божественний атрибут — Буття.

Філософія західноєвропейського середньовіччя запозичила від античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсного» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (тваринного, земного). Земне розглядається як символ небесного, його недосконале відбиття.

Факт божественного походження природи означав, що й на неї по-ширюється властива її Творцеві абсолютна досконалість. Тож природа уявлялася як упорядкована єдність, де будь-яка, навіть найдрібніша частинка гармонійно співвідноситься з цілим (коти створені, щоб ло­вити мишей, а миші — щоб служити за їжу для колв).

У межах гносеології було висунуто теорію Одкровення, відповідно до якої всю можливу істину про світ Бог уже явив

у Своїх творіннях, а людям залишається тільки правильно витлумачити цю істину. За приклад типової для середньовічної філософії практи­ки трактування може правити загальноприйнята в теології й досі прак­тика тлумачення текстів Святого Письма не л'льки у буквальному, але й у переносних, символічних смислах (скажімо, цар Соломон і Суламі-та у «Пісні над Піснями» — не просто чоловік і жінка, а уособлення Господа і Церкви — Його Нареченої на землі).

Більшість середньовічних мислителів визнавала принцип гармонії розуму та віри, співіснування та взаємодоповнення тих істин, які можна осягнути розумом, і тих істин, у які можна тільки увірувати. Наприклад, учення про єдиного Бога у християнстві —- це істина розуму, оскіль­ки її теоретично можна сприйняти розумом, а істина про триєдність християнського Бога як Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа є істиною віри, бо раціонально пояснити їг неможливо.

Згідно із середньовічним ученням про людину, вона створена Богом за Його власним образом і подобою; людина — істота при­вілейована серед інших істот, вона — повелитель усього, що було створено до неї; над людиною стоїть тільки Бог. Людина зобов'язана жити за Його заповідями, зокрема за тими, що їх виклав Христос у Нагірній проповіді.

Людина складається з трьох начал — духу, душі і тіла. Дух є про­відником Божественного начала в людині, саме завдяки ньому людина набуває здатності контролювати свою тілесну природу, що розглядаєть­ся як «грішна». Головною метою і сенсом земного існування людини проголошується прагнення до порятунку своєї душі, підготовка її до Страшного Суду і воскресіння в ім'я подальшого безсмертя в Царстві Божому (сотеріологія).

Історію людського суспільства середньовічна філософія пояс­нювала теорією провіденціалізму, згідно з якою Бог наперед зумовив кінцеву долю світу, і світова історія розгортається відповідно до за­здалегідь розробленого божественного плану.

2. Середньовічна філософія почалася з так званої апологетики (І—III ст.), представники якої (Філон Александрійський, Оріґен, Тертул-ліан) виступали з обґрунтуванням християнства, яке на той час тільки-но утверджувалося, та його захистом від тісно пов'язаної з «язичниць­ким» політеїзмом античної філософії. Цей захист часто включав у себе пошук в античній інтелектуальній спадщині таких ідей, які можна було б пристосувати до нового — християнського — світогляду.

У добу патристики (II—VIII ст.) так звані «отці Церкви» — найав­торитетніші християнські мислителі — формували у своїх творах виз­начальні принципи середньовічної християнсько-філософської думки. Одним із найвидатніших мислителів цього періоду і найвідомішим з «отців Церкви» був Аврелій Авґустин (354-430).

Наступний період розвитку середньовічної релігійної філософії дістав назву схоластики. Основна ідея схоластики — раціональне обґрунтування релігійних догм логічними методами доведення.

Виділяють три-ключові етапи розвитку схоластики:

I етап (VIII—XII ст.) — рання схоластика, яка ще не розглядає науку, філософію і теологію як окремі автономні системи знань;

II етап (XIII ст.) — середня схоластика. Цей період характери­зується відокремленням науки і філософії від теології;

III етап (XIV ст.) — пізня схоластика.

Найвидатнішим представником схоластики, безсумнівно, є Фома Аквінський (1225-1274), який у величезних за обсягом працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» виступив як систематизатор те­оретичної думки не тільки свого часу, але й західноєвропейського середньовіччя в цілому.

Кілька слів про найважливіші проблеми, над розв'язанням яких билося не одне покоління середньовічних схоластів.

1. Проблема універсалів — співвідношення одиничного і загаль­ного, окремих речей і загальних понять про ці речі.

У спробах розв'язання цієї проблеми середньовічні мислителі поділилися на номіналістів та реалістів.

Номіналісти вважали,чцо насправді існують лише окремі предмети (стіл, кінь, дерево), а загальні поняття — це тільки назви, породжені людським мисленням.

Реалісти дотримувалися думки, що саме поняттям притаманна первинна реальність, і вони поширюють свої властивості на л речі, які позначають.