Лекція 4. Світові релігії План.

1. Еволюція ісламу. Основні течії в ісламі

2. Віровчення і культ ісламу

1. Іслам — наймолодша зі світових релігій. Вона виникла на початку VII ст. у кочових і напівкочових народів семітської мовної сім'ї, що жили на території Аравійського півострова.

Початком становлення ісламу вважається 610 р., коли молодому купцеві з Мекки Мухаммаду (570-610) почали з'являтися видіння про єдиного Бога — Аллаха. Мухаммад у своїх пророцтвах виклав основні положення віровчення нової релігії, визначив основні культові обряди, створив релігійну організацію мусульман. У рік смерті Пророка нова релігія поширилася на територію всього Аравійського півострова. До IX ст. мусульмани приєднали до сфери свого впливу Північну Аф­рику, Середню Азію, Закавказзя, південь Європейського континенту. У IX—XIII ст. арабська культура досягла найвищого розквіту, а іслам­ська цивілізація стала лідером тогочасного світу. Надалі ісламський світ утратив єдність, почалися громадянські війни, вплив ісламу не­ухильно скорочувався під тиском європейського християнства.

У XX ст. питома вага мусульман щодо загального населення планети зросла з 12-13% до 17-19%, причому прогнозується подальше збіль­шення — до 20-25% на 2025 р., тоді як, для порівняння, питома вага християн останні сто років коливається у межах 33-35%.

У багатьох країнах арабського світу спостерігається посилення фундаменталістської орієнтації, яка пропагує повернення до «справ­жніх цінностей» часів основоположника релігії. Уважається, що со­ціальною базою ісламського фундаменталізму стає «нижчий серед­ній клас» — учителі, дрібні торговці й ремісники, чиновники, яким модернізація за західними зразками загрожує зниженням соціального статусу і погіршенням матеріального становища.

В ісламі існують різні напрями. Головною причиною розбіжностей у них є суперечка про принципи співіснування релігійної і світської влади.

Послідовники шиїзму вважали, що главою мусуль­ман — імамом — може стати тільки кревний родич Мухам­мада, бо саме на нього може зійти божественна благодать, яка осяяла засновника ісламу. Найвідоміше шиїтське свято — Ашура, жалобна декада (десятиденка), присвячена пам'яті шиїтських мучеників. Головні святині шиїтів перебувають в Іраку і пов'язані із вшануванням родича пророка халіфа Алі, якого вважають останнім «праведним» головою всіх мусульман. Це міста Куфа, де Алі було вбито, розташований непо­далік Неджеф, де його поховано, Кербела, центр вищої духовної освіти, місце останнього притулку імама Хусейна, онука пророка Мухаммада.

Сунізм — ортодоксальний напрям в ісламі. Згідно з уявленнями сунітів, Суна, поряд з Кораном, є одним з джерел мусульманського віровчення і права. На думку сунітів, світського і духовного гла­ву — халіфа-імама — повинні обирати члени громади, і спадковість тут ваги не мас.

Суфізм — містична течія, представники якої закликали цілком відмовитися від усього земного і повністю присвятити себе Богові. Суфії створили власні братства, що нагадують ордени християнського чернецтва. По всьому ісламському світі братства суфіїв побудували спеціальні будинки для мандрівних суфіїв — дервішів.

З часом у суфізмі склалася й містична традиція, було розроблено власну мову, вироблено особливі обряди і вправи, що сторонньому спостерігачеві нагадували танець. Виконання цих вправ у поєднанні з багаторазовим повторенням молитовних формул, спеціально дібра­ним музичним супроводом, уживанням тонізуючих напоїв, на думку суфіїв, мас привести до зречення від земного світу і наближення до божественної реальності.

В ісламському світі шиїти й інші близькі до них течії становлять меншість (менш як чверть від загальної кількості мусульман), але еони дуже активні і значно впливають на мусульманський рух не тільки на Сході. Шиїзм поширений в Ірані й Іраку, Лівані, Ємені, Бахрейні, Азербайджані.

2. Основні положення ісламського віровчення викладено у Свя­щенній книзі — Корані (араб. аль-Куран — «читання»). Своєрідним коментарем до Корану є Суна (араб, «звичай», «приклад»). Суна— це збірка священних переказів (хадисів) про життя, чудеса та повчання пророка Мухаммеда.

Віровчення Ісламу ґрунтується на таких основних положеннях:

1) віра в Аллаха. Аллах (араб. аль-Ілах — «божество») — Бог єди­ний, вічний, мудрий і всемогутній, всемилостивий Творець усього сущо­го, верховний суддя, чудово обізнаний з усім, що відбувається у світі;

2) віра у надвічність Корану, списки якого нібито споконвіку існу­вали на небесах, перш ніж янголи довели їх до пророка Мухаммада;

3) віра у пророка Мухаммада, що доніс до правовірних слово й волю Аллаха. Згідно з ученням ісламу, були й інші пророки, але пророцтво Мухаммада найпізніше за часом і відтак найавторитетніше;

4) віра у загробну віддяку. Ця віра ґрунтується на трьох догма­тах:

— про безсмертя людської душі;

— про існування пекла і раю;

— про неминучість останнього — Судного — дня світу, коли всі дістануть віддяку за свої вчинки.

Характерною рисою мусульманського вчення про загробну віддя­ку є уявлення про матеріальний характер воскресіння і загробного життя;

5) віра у божественне провидіння. Ця віра випливає з віри у винят­ковість і всемогутність Аллаха, завдяки якому всі людські справи ще до створення світу були занесені в особливі скрижалі. Віра у божественне провидіння являє собою зворотний бік віри у загробну віддяку.

Існують 5 основних «стовпів» Ісламу — найважливіших обря­дово-культових дій:

1) проголошення першого і найважливішого положення віри, тобто короткого викладу основних догматів релігії, — аш-шахади, що говорить: «Немає жодного божества, крім Аллаха, а Мухам­мад — посланець Аллаха»;

2) ритуальна молитва (араб, ас-салят, перс, намаз) — обов'язкова п'ятикратна молитва. Власне молитва являє собою кілька повторюваних циклів — ракатів (араб, «ставати навколішки») — певної послідовності благочестивих поз і рухів з одночасним проголошенням відповідних священних формул. Під час молитви пра­вовірні нічого не просять в Аллаха, однак вступають із Ним у тісний духовний зв'язок;

3) піст, що розуміється як утримання від їжі, пиття, статевої близь­кості. Триває мусульманський піст цілий місяць, дев'ятий за місячним календарем (30 діб) — рамадан (перс, тюрк, рамазан);

4) милостиня — обов'язковий щорічний податок, розмір якого ся­гає у середньому 2,5% від прибутку або майна;

5) паломництво — відвідування «святих місць», у першу чергу Мек­ки, де треба кілька разів обійти навколо старовинної святині — Кааби. Уважається, що таку прощу має здійснити кожен повнолітній мусуль­манин, якщо тільки має фізичну і матеріальну змогу.

До п'яти стовпів ісламу іноді додають шостий: «священну вій­ну» — джихад.

Правовірні мусульмани мають дотримуватися також і інших, менш значних розпоряджень і заборон, а саме:

• суворо заборонено виготовляти зображення Бога, а також зоб­ражувати живих істот взагалі;

• заборонено споживати свинину, м'ясо падлини, пити кров тва­рин;

• заборона вживати алкогольні напої;

• заборона грати в азартні ігри.

Найважливішими обрядами в ісламі слід вважати обрізання і жертвоскладання. Обряд жертвоскладання є невіддільною части­ною ісламських свят, таких як:

• курбан-байрам — день жертвоскладань, що знаменує собою закінчення паломництва;

• ураза-байрам — свято завершення посту.

П'ятниця мас таке саме релігійне значення для мусульман, як субота для іудеїв і неділя для християн.

Важливою частиною релігійно-культової системи ісламу є шаріат. Шаріат — зведення норм моралі, права, культових розпоряджень, що регламентують усе громадське й особисте життя мусульман.

Релігійна організація ісламу помітно менш централізована, ніж церковна організація у християнстві. Основу релігійної організації мусульман становить громада вірян — умма, керівником якої є імам, причому керівником не тільки духовним, а й політичним.

Лекція 5. Язичництво давніх слов'ян

Під язичництвом розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували у різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій).

Основу язичницьких вірувань давніх слов'ян становили різноманіт­ні природні культи.

Культ води. Воду слов'яни вважали першоматерією світу: вона і зрошує, і очищує. Ще у Середні віки зберігався звичай водних ордалій. Водні ордалії— випробування, які полягали утому, що людину, підоз­рювану в чаклунстві, кидали у воду, спостерігаючи, потоне вона чи ні. Якщо вона не потопала, її винуватили в чаклунстві й могли спалити, а якщо потопала — громада визнавала, що людина була невинна, але повернути її до життя, звичайно, було вже годі.

Найпоширеніший прояв культу води — це віра у водяників і ру­салок (русалки були звані ще вілами).

Культ дерев. Предметом культу ставали як окремі породи дерев (в лісостеповій зоні найчастіше дуб — найпомітніше за розмірами і часто найстаріше за віком дерево), так і цілі гаї. Там, у священних гаях, під загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахів, полювати на тварин, навіть рубати дерева. У лісах найчастіше й розта­шовувалися культові споруди слов'ян-язичників, проводилися окремі обрядово-ритуальні дії. Давні слов'яни вірили у те, що у лісах живуть лісовики (полісуни), а у полі — польовики.

Культ злих сил. До злих сил, безумовно ворожих людині, — упи­рів і навій — слов'яни відносили іноплемінних мерців, душі ворогів і недоброзичливців, людей, яких за щось покарали сили природи. Слов'яни намагалися всіляко захиститися від злих сил. Боротьба з ними становила частину їхнього життя і залишила яскравий слід у декоративно-ужитковому мистецтві.

Культ предків. Головна ідея культу предків — ідея безперервного зв'язку померлих зі своїм родовим колективом. Найвідоміший ритуал культу предків — радуниці. Двічі на рік, восени й навесні, весь родо­вий колектив відвідував могили своїх померлих, залишаючи їм їжу.

Як один із проявів культу предків, безперечно, можна розглядати віру у домовика.

Давнослов'янський пантеон. Головний бог давньослов'янського пантеону Перун подібний до античного Зевса: це бог грози і блискав­ки. Атрибутом Перуна був дуб.

Стрибог, Дажбог і Хорс — найпопулярніші в народі небесні боги. Наприклад, Дажбог — бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, яке сонячне світло несе із собою людям.

Мокош відома як богиня родючості, врожаю, богиня землі, що дарує життя злакам і рослинам.

Велес (Волос) традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі і ремісництва, музики та співу, що споріднює його з давньог­рецьким Аполлоном (адже всім відомо, що пастухи — добрі співаки й музики). »

Язичницькі святилища — капища були обгороджені валом із частоколом, а в середині стояла дерев'яна статуя бога, розміщувався жертовник, де палав жертовний вогонь. Головним обрядом громадсь­ких богослужінь можна вважати жертвоскладання у вигляді заклання жертовної тварини, яке здійснювали старійшини родів, жерці-волхви або князі, що виконували певні жрецькі функції.

За кілька століть до хрещення Русі серед поховальних ритуалів у слов'ян переважали обряди кремації. Вони полягали у тому, що не­біжчика спалювали разом з речами і їжею. Час від часу язичницькі поховання являли собою поєднання кремації та інгумації (закопуван­ня у землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом.

Річний цикл язичницьких свят було побудовано за сонячно-гос­подарським принципом. Найзначнішим святом давніх слов'ян було, поза всяким сумнівом, свято Купала, якому передував Зелений, або Русальний тиждень.

На сьогодні в більшості дослідників немає сумнівів, що період з IX до середини XIII ст. на Русі можна вважати періодом двовірства, тобто одночасного існування давніх язичницьких та християнських вірувань і культів на всій території країни й у всіх верствах населення.

Лекція 6. Особливості сучасної релігійної ситуації в Україні

План.