Релігієзнавство Лекція 1. Предмет і структура релігієзнавства. План.

1. Предмет і структура релігієзнавства. Дослідницькі методи в релігієзнавстві

2. Класифікація релігій

3. Структура сучасних релігій

4. Основні підходи до вивчення релігії

5. Релігійність та її вияви в сучасному світі. Типи релігійних і нерелігійних людей

1. Поняття релігія вживається на позначення віри, особливого погля­ду на світ, сукупності певних обрядово-культових дій, які випливають з переконання в існуванні того чи іншого різновиду надприродних сил. Цим словом також позначають об'єднання вірян у певну органі­зацію.

Релігієзнавство — комплексна сфера людських знань про релігію.

Предмет релігієзнавства — релігія в усій різноманітної форм її вияву (шляхи виникнення релігії; особливості релігійних уявлень про світ і людину; специфічні межі релігійної етики й моралі; функції релігії у культурі та її відношення до інших компонентів культури; класифікація і типологія релігій в історії світової цивілізації тощо). До компетенції релігієзнавства належить також встановлення місця релігії у системі «світ — суспільство — людина»: адже релігія є одночасно картиною світу, авторитетним традиційним соціальним інститутом та історичною формою світогляду.

На початку XXI ст. у предметі релігієзнавства на перший план виходить вивчення не стільки зовнішніх виявів релігійності, скільки внутрішнього релігійного досвіду. Більшого значення дослідники по­чали надавати вивченню взаємодії релігії з культурою.

Як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство виникає у другій половині XIX ст. Перші релігієзнавчі кафедри було відкрито наприкінці 70-х років XIX ст. у Голландії і Франції, а незабаром — в інших європейських країнах і США. Пер­ший конгрес релігієзнавців відбувся у Стокгольмі 1897 р., а перший конгрес істориків релігії — 1900 р. у Парижі. У 1950 р. на сьомому ' конгресі було засновано Міжнародну асоціацію істориків релігії, яка і донині залишається найбільш авторитетною у світі організацією релігієзнавців. .

Традиційно у структурі релігієзнавства виділялися лише чотири його відгалуження:

• філософія релігії;

• соціологія релігії;

• психологія релігії;

• історія релігії.

У XX ст. до них додалися ще два:

• феноменологія релігії;

• географія релігії.

В останні десятиріччя XX ст. процес спеціалізації релігієзнавства тривав. З'явилися нові його сфери, зокрема:

• політологія релігії;

• етнологія релігії.

Політологія релігії вивчає особливості процесу взаємодії релігій­ного і політичного чинників розвитку суспільства, які, наприклад, можуть поставати у формах поєднання релігійної і політичної влади у різних співвідношеннях (скажімо, єгипетські жерці, які брали участь в управлінні державою).

Етнологія релігії простежує взаємозв'язок і взаємодію релігії та народу (етносу): джерела і походження цих двох феноменів, вплив релігії на формування народу і навпаки — механізми, за допомогою яких етнос формує свою релігію, зміни, які той чи інший народ вносить у чужі релігії, засвоюючи їх і сприймаючи як свої власні.

До розв'язання своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонаукових і спеціальнонаукових методів досліджен­ня. Серед цих методів універсальними є два:

— метод історизму. Він означає, що явище досліджується, по-перше, у тих умовах, в яких воно існує, по-друге, ураховується не тільки наявний стан досліджуваного явища, а й процес його виникнення, по­переднього розвитку і тенденції функціонування загалом;

— метод об'єктивізму. Явище відтворюється у його внутрішній суті, незалежно і від побутових уявлень про нього, і від теоретико-методологічних уподобань самого дослідника.

Кожен із розділів релігієзнавчого, знання застосовує власну сис­тему спеціальнонаукових методів дослідження. Наприклад, у пси­хології релігії можливий метод спостереження, а у соціології ре­лігії — опитування.

Повноцінні результати дослідження будь-якої релігієзнавчої про­блеми досягаються тільки за умови комплексного методологічного підходу до її висвітлення.

2. Оскільки протягом людської історії існували тисячі релігій, виникає потреба їх упорядкування — типологізації..

Поділ релігій на мертвію живі (сучасні) спирається на історію.

Мертві релігії — це ті, що колись існували, але згодом зникли. Деякі з них залишили по собі пам'ять у вигляді руїн святинь, гробни­ць, інших пам'яток, іноді у формі релігійної літератури, легенд, міфів то, що.

Живі релігії— це релігії, що існують нині, впливають на свідомість і поведінку певних груп людей, утому числі й нові релігійні рухи, що з'явилися в останні десятиліття.

Подїл на природні релігії і релігії одкровення спирається на гене­тичний принцип (принцип походження).

Під природними релігіями маються на увазі ті з них, щб виникли стихійно на конкретному суспільно-історичному підґрунті у процесі розвитку первісних вірувань та культів.

Зовсім інший характер мають релігії,одкровення. Вони пов'язані 'з особою засновника і фактом надприродного одкровення («осяян-' ня»). Коли говорять про. засновників релігії, не мають на увазі, що окрема людина буквально заснувала ту або іншу релігію. Уважають, що вона зіграла визначальну роль у консолідації вже існуючих у певній групі вірувань і культів. Серед релігій одкровення найвідоміші — це зороастризм, буддизм, християнство, іслам.

Інші критерії для класифікації релігій:

— кількість вірних та їх питома вага в загальній чисельності на­селення (статистичний);

— ареал поширення (картографічний);

— форми поширення: існують дискретні релігії, тобто розкидані по всьому сваті (іудаїзм, кришнаїзм), і континуальні, тобто поширені компактно по країнах і континентах (християнство, іслам);

— правовий статус (релігії, що підтримуються державою; релігії, що не підтримуються державою; релігії, до яких держава ставиться нейтрально);

— державний статус (релігії, що мають статус державних; релігії, статус яких не закріплений державними документами; релігії національних меншин);

— рівень організації (жорстко централізовані, нежорстко цент­ралізовані, децентралізовані релігії).

Релігії також можуть бути;

— політеїстичними (великий пантеон богів) і монотеїстичними (єдинобожжя);

— урбаністичними (міськими) і рустикальними (сільськими). Найпоширеніша і загальновизнана схема, що охоплює розвиток релігій з найдавніших часів до сьогодення, побудована на географіч­ному й етнографічному принципах:

1) ранні (родоплемінні, первісні) форми релігії (фетишизм, тоте­мізм, анімізм, магія, шаманізм тощо);

2) етнічні регіональні (національно-державні) релігії, поши­рені у межах певної держави або у певних народів (іудаїзм, індуїзм, зороастризм тощо);

3) світові релігії (буддизм, християнство, іслам);

4) нові релігійні рухи (нетрадиційні релігії).

Якщо релігія функціонує в межах одного роду або племені, позна­чена примітивізмом віровчення і культу, відсутністю релігійної органі­зації та особливого прошарку служителів культу — це рання (первісна) релігія. Ранні релігії були поширені у первісному суспільстві. У вкрай незначних масштабах вони збереглися і в сучасному світі.

Більш поширеними є релігії етнічні та регіональні (національно-де­ржавні), пов'язані з існуванням якої-небудь нації чи держави. Ступінь зрілості віровчення, культу, розвиненість релігійної організації відоб­ражає рівень розвитку того суспільства, в якому релігія існує.

Світові релігії не обмежуються ні етнічними групами, ні терито­рією. Послідовники світових релігій спираються на віру в єдиного Бога. .,

Нові релігійні рухи, що з'явились у великій кількості останнім ча­сом, дуже часто генетично-походять від котроїсь із традиційних релігій або їхньої суміші, але вже не пов'язують себе з першоджерелами, пре­тендуючи на власну унікальність й універсальність.

3. Кожна релігія має два аспекти: зовнішній — як вона уявляється сторонньому спостерігачеві, і внутрішній, який відкривається віряни-ну, що живе згідно з її духовними й моральним приписами.

Із зовнішнього боку релігія є:

— у суспільно-практичному відношенні — організацією з певною структурою управління (Церква), правилами життя своїх послідовни­ків, культом;

— у філософському плані — світоглядом, який включає в себе систему конкретних положень (істин). До істин релігії належить пе­редусім визнання Бога. Утілення ідеї Бога у різних релігіях — дуже різноманітні за фермою, змістом і ступенем ясності.

Із внутрішнього боку релігія — це особливе духовне життя, що-відкриває людині надприродний світ.

Існують і інші точки зору на структуру релігії. Згідно з однією з них, до зовнішньої структури релігії належать:

— релігійні уявлення (спільний для вірян комплекс ідей і образів, пов'язаних із вірою в надприродне); .

— релігійні дії (обряди, ритуали і звичаї, за допомогою яких віряни спілкуються з надприродним);

— релігійні вияви (зовнішні вияви емоційно-психологічних станів, " викликані вірою у надприродне);

— релігійні організації.

До внутрішньої структури релігії відносять:

— релігійну картину світу (погляди на навколишній світ, освітлені ідеєю надприродного);

— релігійну науку життя (моральні й соціальні правила поведінки вірянина).

У вітчизняному релігієзнавстві доволі поширеним є соціологічний напрям. Його представники створили більш загальну структуризацію релігії. Згідно з цією концепцією, у структурі релігії виділяють:

• релігійну свідомість;

• релігійну діяльність;

• релігійні відносини;

• релігійні організації.

Нарешті, згідно зі ще однією точкою зору, релігія скла­дається з чотирьох основних частин:

• віри;

• віровчення;

• релігійного культу;

• релігійної організації.

Віра — особливий психічний стан повного визнання і прийняття якого-небудь твердження чи настанови без достатніх обґрунтувань.

Віра буває релігійною і нерелігійною. Основна ознака релігійної віри — це тверде переконання людини в існуванні надприродного, тоді як нерелігійна віра (наприклад, віра в існування живих організмів на інших планетах) цієї ознаки позбавлена.

Основу віровчення становить систематизований виклад змісту віри у догматах. Догмати — це релігійні істини, що раз і назавжди визнані незмінними й не підлягають критиці. Але віровчення охоплює не тільки догмати, тобто безпосередньо релігійні істини, але й погляди на еко­номічний, політичний, суспільний устрій, моральні основи людського життя тощо, які на цих догматах базуються.

Віровчення найзначніших релігій міститься у священних книгах (Біблія для християн, Коран для мусульман). Святе Письмо за своєю суттю вважається Посланням, із яким Бог звернувся до людей, причому в істинність цього Послання залишається лише вірити.

Культ — система певних, детально встановлених індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з Богом. Обряди релігійного культу — це, наприклад, хресне знамення, поклони, кроплення святою водою, жертво-складання, запалювання свічок та ін. Найпоширенішим з обрядів є молит­ва — індивідуальне або колективне словесне звернення вірянина до предмета своєї віри.

Релігійна організація — оформлене об'єднання вірян однієї релігії, яке частіше за все очолюють служителі культу. Церква є ви­щою формою релігійної організації. На рівні Церкви організоване зокрема традиційне для України православне християнство.

4. Узагалі існують два основні підходи до вивчення релігії: теологіч­ний (богословський) і світський (науково-філософський).

Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні роз­глядає релігію «зсередини» — як зустріч і повсякчасне переживання людиною присутності Бога у власному житті і в навколишньому світі. Це відчуття, вважають прихильники богословського (теологічного) під­ходу, дається людині через безпосереднє «бачення» Бога, сповнене тієї ж внутрішньої достовірності, що й відчуття її власного «Я».

Цей підхід у християнстві репрезентований теологією (вчення про Бога у католицькій і протестантській традиції) і богослов'ям (вчення про прославлення Бога у православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається).

Теологічні (богословські) дослідження у наш час неможливі без широкої загальнокультурної підготовки фахівців, без знання основ­них закономірностей природи, суспільства, людини. Теологічно-богословські дисципліни так чи інакше використовують методи досліджен­ня гуманітарних і природничих наук. Тож не випадково, що у 2002 р. в Україні богослов'я було визнано науково-навчальною дисципліною. Уже існує певний досвід її викладання.

Науково-філософський підхід вивчає релігію «ззовні» — як складову частину людської культури в її зв'язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, ака­демічним релігієзнавством.

Найсуттєвіші відрізнення теологічного і науково-філософсь­кого підходів до вивчення релігії:

1) сферою уваги філософії та науки є природний світ і людство, а сферою уваги теології та богослов'я — переважним чином божественне надприродне одкровення, в якому теологи й богослови сподіваються відшукати основоположні істини, не­обхідні для спасіння людської душі;

2) свій предмет філософія та наука вивчають, дотримуючись пра­вил емпіричної (дослідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов'я змушені, по-перше, визнавати багато положень, просто беручи їх на віру або покладаючись на авторитет священних текстів та спадщини «отців Церкви», по-друге, постійно апелювати до Бога як визначальної надприродної причини всіх явищ;

3) наукове релігієзнавство намагається виключити особисту реак­цію вченого на досліджуваний об'єкт. У теології (богослов'ї) ж навпа­ки — вчений не тільки не відсторонений від об'єкта, що ним вивчаєть­ся, а безпосередньо прилучений до нього своєю вірою;

А) наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а є нейтральним, відстороненим. Воно однаково ставиться до різних релігій, намагаючись зрозуміти їхню загальну при­роду. На відміну від цього, теологія (богослов'я) завжди є конфесій­ною, концентрує свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з позиції саме цієї віри.

Найсуттєвіші ознаки, що об'єднують теологічний та науково-філософський підходи:

1) філософія й наука, якщо подумати, також ґрунтуються на ві­рі — це віра у розум, раціональне начало, яке панує у навколишньому природному і соціальному світі. Теологія націлена на сприйняття Бо­га за допомогою розуму;

2) науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов'язані між собою історично: теологія (богослов'я) є іс­торично першою формою релігієзнавства.

5. Релігійність можна розглядати як вияв у конкретної людини певних релігійних почуттів.

Релігійних людей заведено називати вірянами. Однак велика гру­па вірян не є однорідною.

На ступінь значущості релігії для віруючих впливають:

— зовнішні чинники — соціокультурне оточення або історичний період/Приміром, зрозуміло, що релігійна активність середньовічного християнського населення Європи була вищою й одноріднішою, ніж у сучасних європейських християн;

— внутрішні чинники — особливості віровчення, культу, органі­зації конкретної релігії. Наприклад, в ісламі релігійна сфера тісно пов'язана із громадсько-політичною, і тому послідовники ісламу переважно демонструють значно більшу релігійну активність, ніж християни різних конфесій.

Загалом розрізняють:

• активних вірян. Вони вірять у всі догнати віровчення, належать до релігійної спільноти, регулярно виконують культові дії, поширюють релігійні погляди серед інших людей;

• пасивних вірян. Вони визнають основні постулати віровчення, культові дії виконують нерегулярно, їхнє членство у релігійних ор­ганізаціях є формальним, у поширенні своєї релігії активної участі не беруть;

• тих, хто вагається між вірою і безвір'ям. Вони можуть сум­ніватися в основних положеннях віровчення, зрідка виконують най­важливіші обряди; їхні зв'язки з релігійними організаціями є епізо­дичними;

•індиферентних, або не-вірян. У них нема релігійної віри, вони не відносять себе до жодного релігійного об'єднання, однак із повагою ставляться до релігії взагалі й до вірян. Можливі поодинокі випадки виконання релігійних обрядів з нерелігійних мотивів;

• атеїстів. Вони не вірять в існування надприродних сил і ніяк не пов'язані з релігійними практиками у своєму повсякденному житті.

В Україні наявна чітка тенденція зростання питомої ва­ги вірян серед дорослого населення (понад 18 років). Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе вірянами, було трохи більш як 40%, то у 2002 р, їх уже понад 60%.

Дослідники релігії нині кажуть про формування нової релігій­ної свідомості. Нова релігійна свідомість розглядається водночас і як протест проти кризових явищ у різних сферах життя західного суспільства, і як спроба пристосуватися до корінних змін у ньому в останню чверть XX ст.

Основні риси нової релігійної свідомості:

— еклектичність, змішування релігійних і навколорелігійних ідей (магія, астрологія, чаклунство). Наприклад, за даними соціологів, су­часній людині так само легко повірити у чаклунство або переселення душ, як і в потойбічне життя чи воскресіння мертвих;

— індивідуалізм — акцент не на колективній ритуальній практиці, а на особисгісному досвіді єднання з божественним началом;

— неінституційність, яка означає, що люди виявляють свою віру, не перебуваючи формально в тій або іншій релігійній спільноті;

— підвищена релігійна мобільність. Третина опитаних нещодавно американців зізналися, що змінювали у житті свою релігійну прина­лежність, до того ж подекуди (30%) — і не раз!

85% дорослого населення України пройшло обряд хрещення, тобто формально є християнами. Половина чи навіть більше невірян, індиферентних і переконаних атеїстів відвідують богослужіння у дні релігійних свят, матеріально підтримують Церкву.

З іншого боку, лише 20% вірян відвідують службу Божу раз на тиждень чи частіше, ще 20% — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більш як третина вірян знають лише одну молитву (ймовірно, «Отче наш»), іще третина — дві-три молитви.

Загалом опитування 2002 р. виявило лише 1,7% людей, яких за кількома критеріями можна віднести до «справжніх вірян». Пере­важно це одинокі жінки похилого віку, які мешкають у сільській місцевості.

Запропонована класифікація в цілому відбиває світоглядний плю­ралізм, властивий світовій цивілізації початку XXI ст.