Лекція 15. Філософія культури План.

1. Філософія культури

2. Основні теорії історико-культурного процесу

1. У найзагальнішому розумінні культура — це сукупний результат продуктивної діяльності людей. У вузькому розумінні культура — це" певні цінності та норми поведінки людини в соціальному і природному оточенні.

Поняття «культура» вживається для:

— характеристики історичних епох (антична культура);

— позначення здобутку спільнот, народностей і націй (культура майя);

— визначення специфічних сфер діяльності й життя взагалі (куль­тура праці, політична культура, художня культура).

Культура включає-в себе предметні результати діяльності лю­дей(машини, будівлі, витвгори мистецтва, норми моралі і права та ін.), а також людські сили і здібності, що реалізуються в діяльності (знання, вміння, навички, рівень інтелекту, моральний та естетичний розвиток, світогляд, способи і форми спілкування людей).

Культуру поділяють на матеріальну і духовну.

До матеріальної культури відносять сукупність матеріальних благ, а також різноманітних засобів їх виробництва.

Духовна культура складається із сукупності знань, які здобуло людство.

Духовна культура існує у двох формах:

• духовні якості людини і їх зовнішнє втілення;

• духовні цінності, які існують відносно самостійно, незалежно від окремої людини (у вигляді наукових теорій, творів мистецтва, норм права тощо).

До структурних елементів духовної культури відносять такі ком­поненти:

1) інтелектуальні (наука, освіта);

2) естетичні (мистецтво і література);

3) етичні (Мораль);

4) соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика);

5) релігійні.

Матеріальні й духовні елементи культури нерозривно пов'язані між собою. Зміст духовної культури прихований,

він не може бути цілком і повністю розкритий (поняття істини, честі, мужності, геніальності, самопожертви тощо), але її продукти можуть бути втілені в матеріальній формі (наприклад, мистецький витвір). Матеріальна і духовна культура є двома аспектами цілісного яви­ща — самореалізації людини.

Ролі і взаємозв'язок матеріальної і духовної культур:

• матеріальна культура є фундаментом, базою життя суспільства, вона відіграє основну роль;

• духовна культура пробуджує в людині особистість, відіграє го­ловну роль: вона підносить людину до найвищої мети.

Що стосується культурного рівня особистості, то він не збігається із рівнем грамотності чи освіченості. Культура не вручається разом з дипломом. Коріння культури йде вглиб віків. Людина є суб'єктом культури, її творцем. Людина сама формує себе в процесі своєї діяль­ності.

Деякі мислителі протиставляли природу і культуру (лат. naturaet cultura): природа — жива стихія, те, що дається нам без жодних зусиль з нашого боку, а культура — штучне явище, яке людина мусить створи­ти власною працею, щоб виокремитися з природи, довести своє духовне начало. Шляхом «окультурення» природи відбувається компенсація фізіологічної непристосованості (порівняно з представниками рос­линного і тваринного світів) людини до навколишнього середовища. Природним стихіями людина протиставляє вже приборкані сили при­роди, вже знані закономірності природних процесів.

Отже, культура є специфічним способом існування людини у при­роді. Але сьогодні філософи схильні підкреслювати вже не відрізнення культури від природи, а їхній взаємозв'язок. Якщо раніше побутувала настанова на «підкорення» природи, «оволодіння» нею, то сьогодні більше говорять про єдність-людини з природою. Таким чином, уважається, що справжня культура не нівелює природу, а навпаки, є за­садою гармонійної взаємодії людини і природи.

2. Лінійно-прогресивний напрям (Ґ. Геґель, К. Ясперс) спи­рається на переконання, що різні держави, народи і культури вписані в річище єдиного всесвітньо-історичного процесу, який перебуває на шля­ху до остаточного утвердження суспільства свободи, справедливості, рівності й загального матеріального добробуту. Усі ці держави, народи і культури проходять через ряд однакових стадій;

Німецький філософ першої половини XIX ст. Ґеорі Геґель вважав, що всесвітня історія є духовним процесом — процесом усвідомлення свободи. У східних народів вільна одна людина —(правитель, деспот); у греків і рим­лян вільні деякі (громадяни); у сучасних йому європейських суспільствах вільними є всі люди: людина вільна вже тому, що вона — людина. (Хоча, скажімо, в Росії на той час іще не скасували кріпосного права.)

Інший німець — філософ екзистенціального спрямування XX ст. Карл Ясперс — висунув теорію «осьового часу». Згідно з нею, в історії є клю­чові пункти, що дають імпульс для зародження культур, а пізніші часи тільки пожинають їх плоди. За приклад такого ключового пункту може слу­жити середина І тисячоліття до н. е.: на цей час припадає життя і діяль­ність Зороастра, Будди, Лао-Цзи, Конфуція, Піфагора тощо. На думку Ясперса, між 800-200 рр. до н. е. історія людства набуває духовної єдності, а з XVI—XVIII ст. — також і матеріальної.

Циклічний напрям (0. Шпенґлер, А. Тойнбі) розглядає історико-культурний процес як чергу унікальних і неповторних культур і цивілізацій, кожна з яких проходить повний цикл періодів існування — від «народ­ження» до «смерті». Витоки цього підходу перебувають у міфологічній свідомості, яка в кругообігу природних явищ бачила зразок для процесів суспільного життя і шкодувала за «золотим віком».

Німецький філософ Освальд Шпенґлер (основна праця — «Присмерк Європи») стверджував, що історія розвивається так само, як і природа: кожна культура має свою «весну», своє «літо», «осінь» і «зиму». На його погляд усесвітня історія — це історія восьми культур, шість із яких — неєвропейські. Наближаючись до своєї «зими», кожна культура переходить у стан цивіліза­ції: спостерігається зовнішній матеріальний блиск, споживання у суспільстві переважає над творчістю, духовні джерела вичерпуються. «Присмерк Європи» побачив світу 1918 році. На думку Шпенґлера,європейська культура на той час давно вже вступила у свою “зиму” і стала цивілізацією.

Англійський історик Арнольд Тойнбі (основна праця — 12-томне «Осягнення історії») — нарахував в останньому томі у світовій історії 21 цивілізацію. Головним критерієм А. Тойнбі вважав релігійний. Розвиток цивілізації він бачив як «відпо­відь» на певний — зовнішній або внутрішній — «виклик». Занадто спри­ятливі умови (Полінезія), на його думку, гальмують розвиток так само, як і вкрай несприятливі (Далека Північ).

У новітніх теоріях, які можна визначити як цивілізаційно-хвильові, не­має загальноприйнятої схеми історії все-світнього масштабу, однак сфор­мульовано такі принципи узагальнення історико-культурного матеріалу:

1) історія людства хоч і має певний напрям, однак нерівномірно охоп­лює різні народи, культури і держави, а тому являє собою чергу «злетів» і «падінь» різних народів, культур і держав у різні епохи і в різних гео­графічних місцевостях;

2) на кожному з витків цього процесу зберігається деяка спадкоєм­ність, попередній виток не зникає в «нікуди», він продовжує жити і в новій епосі — у вигляді техніки й технологій, культури і світогляду людей;

3) не існує єдиного ритму всесвітньо-історичного процесу — він ут­ворюється з ланцюжка «критичних точок», які постають на шляху як окре­мих народів, так і цілих епох. У такі критичні моменти постають однаково ймовірні альтернативи подальшого шляху: або вперед, або назад. Причому вибір на користь конкретних шляхів часто має випадковий характер;

4) відрізнень у соціально-економічному й політичному устрої, духов­ному житті країн і народів більше, ніж спільних рис;

5) вирішальним чином на історичний розвиток впливає розвиток техніки й технологій;

6) на історико-культурний процес істотно впливають також природно-космічні ЧИННИКИ:

Приклад цивілізаційно-хвильової теорії — етнокосмологічна гіпотезо російського вченого та письменника Льва Гумільова, яка проголошує, що:

— всесвітня історія складається з послідовного або одночасного домі­нування в ній приблизно десяти окремих народів (етносів), що створюють власні могутні держави; \

— вибухоподібне зростання могутності того чи іншого етносу відбу­вається за рахунок впливу на нього космічної енергії;

— як носії космічної енергії постають особливі люди — пасіонарії, які ставлять досягнення великих цілей вище від інстинкту самозбереження і надихають інших людей;

— однак через певний проміжок часу (понад 1000 років) енергія ви­черпується, народ зникає з історичної арени.

Лекція 16. Специфічні риси сучасного етапу розвитку суспільства

Сучасний етап розвитку соціуму має назву прстіндустріального суспільства. Цей термін запропонував американський соціолог Д. Белл у 1973 році. Постіндустріальна економіка органічно пов'язана з інформаційним «глобальним» суспільством та постмодерною культу­рою другої половини XX ст.

Постіндустріальному суспільству передувало суспільство індуст­ріальне. Тривалий час за універсальну модель вважалися індустріальна ' економіка, що базувалася на розвиткові галузей важкої промисловості, національні держави та ліберально-демократичний устрій. Кризу індустріального суспільства наблизив розвиток інформаційних технологій.

Головні ознаки постіндустріальної економіки (неоекономіки):

— переорієнтація з виробництва товарів на сферу послуг;

— головним продуктом виробництва є інформація, знання;

— домінування наукомістких галузей;

— глобалізація соціального та інформаційного простору, формуван­ня так званого надвідкритого суспільства, яке важко контролювати.

Противники неоекономіки твердять, ніби вона спекулює на гос­подарчому ресурсі, накопиченому раніше, а прибутки отримуються не через удосконалення продукції, а через її рекламу, завдяки вмінню нав'язати її покупцям.

Ця риса є характерною і для культури постмодерну, яка відкидає можливість створення чогось принципово нового. Еклектика (комбіна­ції елементів різних стилів) та переосмислення старих сюжетів — ось ознаки постмодерного мистецтва.

У суспільно-політичній сфері відбувається, з одного боку, певна стагнація. Незважаючи на недоліки сучасної західної демократії та притаманної їй системи цінностей, спостерігається відсутність нових альтернативних ідеологій. Виходячи з цього, американський автор Ф. Фукуяма прогнозує, що подальший хід історії характеризуватиметься розповсюдженням ліберально-демократичної ідеології. Таким чином, підкреслює Фукуяма, історія у класичному розумінні — як заміна ста­рих форм якісно новими — добігла кінця. За таких умов нескінченне очікування суспільного прогресу стає абсурдним.

3 іншого боку, економічна глобалізація призводить до підриву основ державного суверенітету в їх традиційному розумінні. У сучасних умовах тотального панування світового рин­ку окремим державам важко повністю контролювати свої внутрішні й зовнішні справи. Як наслідок — активізуються процеси створення міжнародних політичних об'єднань, наприклад, Європейського Союзу, членам якого легше спільно відстоювати передусім економічні інтереси завдяки координації спільних зусиль.

Разом з тим — на противагу до західноєвропейського та амери­канського лібералізму та за відсутності нових конкурентноспроможних ідеологій — відновлюються націоналістичні та релігійні фундамента-лістичні проекти. Глобалістичні тенденції зустрічають суперника у вигляді небархаїзму — ідей середньовічного походження!

У культурній сфері домінують дві суперечливі тенденції. З одного боку, має місце процес культурної універсалізації, коли до 80% усіх культурно значущих продуктів у світі виробляються у США. З іншого боку, простежується помітна тенденція до мультикультуралізму, тоб­то до співіснування найрізноманітніших культурних моделей на всіх організаційних рівнях. Тому поряд із високотехнологічними зразка­ми західної культури у сучасному світі подекуди зустрічаються навіть первісні пережитки.

Як бачимо, сучасний етап розвитку суспільства важко визнати безпе­речно прогресивним уже з огляду на те, що й саме поняття прогресу нині стає дуже відносним. Науково-технічний розвиток, як і раніше, поліп­шує умови життя людини, але водночас ставить її перед небезпекою глобальних проблем — геополітичних, економічних, екологічних тощо. За часів «холодної війни» світ спостерігав боротьбу двох ідеологій: комунізму та лібералізму. Нині противники західного способу життя не мають сформованої ідеології, вони не згуртовані й ідейно аморфні. Громадяни західних країн з острахом дивляться на населення відсталих країн, побоюючись соціальних вибухів і диверсій. Таке приховане про­тистояння розвинених та відсталих країн — головна ознака і водночас глобальна небезпека сучасності. Цілком імовірно, що вектор подальшого розвитку залежить від творчої активносгі, рівня поінформованості та свідомого вибору людей.