6. Давній період

У СВ вивчення ЛХТ здійснювалося на описовому рівні. Вчені надавали перевагу божественній ідеї над формою і змістом поезії, вважали за естетичне те, що наближує до Бога, висвітлювали проблеми свободи творчості. Формальна краса була оцінена як гріх, у ХТ світло – першопричина естетичної насолоди; наслідування античних поетик, поезія несе виховну роль, велике значення відведено епічній літературі, слово і розум – основа л-ри, а автор – його будівничий.

В ЕВ вчені орієнтувалися на Платона і говорили, що краса є виключно духовною. Данте свого часу обґрунтував необхідність писати рідною мовою, а не латиною, вивчав особливості віршової та прозової мови, цікавився теорією поетичних жанрів.

Головним у поезії бароко була химерність, поезія розцінювалася як незвичайна.

Класицизм орієнтував здебільшого на відкидання суб’єктивного. Видано ряд поетик, зорієнтованих на античність: розум переважає над почуттями, мис-во доповнює реальне життя; правило 3 єдностей, спроби реформувати літ.мову у бік силабо-тонічної системи, заклик наслідувати античність і Ренесанс.

7. Літературознавство нового часу, основні школи хіх – початку хх ст.

XIX століття виявилося надзвичайно плідним для розвитку європейської теорії літератури. У цей час інтенсивно розвиваються міжнаціональні зв'язки, поширюється культурний обмін, формується кілька наукових напрямів і шкіл, діяльність яких знаходить своїх прихильників і впродовж XX століття.

Міфологічна школа. Фундаторами її були німецькі фольклористи Якоб Ґрімм (1785—1863 pp.) і Вільгельм Ірімм (1786—1859 pp.). Найповніше вчення німецьких філологів відображено в книзі Я. Грімма «Німецька міфологія» (1835 p.). Виходячи з філософських поглядів Шел-лінґа, брати Ґрімм вважали, що в основі літературних творів лежать міфи, які є узагальненням уявлень людей про навколишній світ. Поряд з людьми існує ще чимало інших істот — відьом, русалок, домовиків, фавнів тощо. Цей факт брати Грімм значно перебільшували, вбачаючи в цьому єдине джерело для розвитку художньої уяви.

Біографічний метод. Зародження цього методу пов'язане з діяльністю французького літературознавця Шарля-Оґюстена Сент-Бева (1804—1869 pp.), який твердив, що в кожному літературному творі обов'язково має віддзеркалюватися авторська особистість. Ця особистість є своєрідним епіцентром, крізь який переломлюються основні проблеми доби. Найвідомішою працею Сент-Бева є «Літературно-критичні портрети» (1836—1839 pp.), що репрезентують постаті майже всіх відомих французьких письменників за кілька століть. Літературознавець у цій праці надавав великого значення як постаті реальної історичної особи, так і фактам її інтимного життя, фізіологічній схильності характеру, вихованню, колу читацьких інтересів. Послідовниками Сент-Бева були ґ. Брандес (Данія), Р. де Ґурмон (Франція), Ю. Айхенвальд (Росія). У вітчиз­няному літературознавстві біографічний метод використовували М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, I. Дорошенко, В. Смілянська. Значні заслуги в розробці біографічного методу належать А. Моруа, чия теоретична праця «Аспекти біографії» є однією з найвагоміших у XX столітті.

Культуρно-і сторична школа. Родоначальником цього напряму був Іпполіт Тен (1828—1893 pp.) — французький мистецтвознавець, історик. Головні його праці «Історія англійської літератури» (1863—1865 pp.) та «Філософія мистецтва» (1865—1869 pp.) написані на основі позитивістського підходу до осмислення явищ літератури. Фундатором позитивізму був французький філософ Оґюст Конт (1798—1857 pp.), який оголосив усю попередню філософію недосконалою. Людство, на його думку, повинне ставити перед собою лише такі проблеми, розв'язання яких має безумовний характер. Від мистецтва він вимагав вірності фактові. Позитивізм синтезував наукові знання в різних галузях на засадах соціології.

Одним із перших головні засади культурно-історичної школи на українському ґрунті застосував М. Костомаров («Обзор сочинений писанных на малороссийском языке», 1843 р.). У XX столітті методологію культурно-історичної школи активно використовували В. Л. Паррінгтон (США), Р. Менендес Підаль (Франція), П. Сакулін (СРСР).

Компаративізм. Це — порівняльний, або порівняльно-історичний, метод вивчення літературного процесу. Основоположником його був німецький орієнталіст Теодор Бенфей (1809—1881 pp.). Аналізуючи давньоіндійську літературу, він помітив, що мотиви багатьох байок, казок, притч, зібраних у «Панчатантрі», у дещо зміненому вигляді можна зустріти в літературі народів Європи. Міграція сюжетів від одного народу до іншого компаративістами стала розглядатися як фактор прогресу в літературі. При цьому ігнорувалася роль життя як вирішального фактора в процесі художньої творчості. Літературознавець у всьому шукав запозичень. Форма стала домінувати над змістом.

Певні досягнення в розвиткові української компаративістики минулого пов'язані з працями Михайла Драгоманова.

Інтуїтивізм. Це помітний напрям у сучасній європейській науці про літературу. Його витоки криються в ідеях харківського вченого О. Потебні, а родоначальником є Анрі Бергсон (1859—1941 pp.), який у дослідженнях «Пам'ять і матерія», «Творча еволюція», «Сміх» виклав свої погляди на творчий процес. Розум, на його думку, може служити людині лише в практичній діяльності, оскільки він здатний ідентифікувати окремі предмети з метою виявлення користі від їх подальшого використання. Естетичну ж функцію світу можна пізнати лише за допомогою інтуїції. Творча робота під силу тільки людині, яка не має жодного утилітарного інтересу. Саме такій особистості відкривається краса життя, яка є неповторною.

Структуралізм. Цей напрям літературознавчих досліджень виник у середині XX століття. Його засновником називають французького етнолога Клода Леві-Строса (нар. 1908 p.).

Структуралісти пропонують при аналізі художніх творів використовувати методологію семіотики, філософської науки, яка вивчає знаки та знакові системи. Вони розглядають літературні твори як іманентні, взяті поза життям структури. Найбільше уваги структуралісти приділяють аналізові поетики, але підходять до неї формально, без усякого зв'язку зі змістом. Чимало місця в них займають статистичні підрахунки. Деякі плідні результати були одержані у віршуванні

Екзистенціалізм. Це досить поширена в останні п'ять десятиліть течія у філософії та літературознавстві, яку називають головною формою сучасного філософського гуманізму. Данський філософ Серен К'єркеґор (18ΠΙ 855 pp.), полемізуючи з представниками раціоналістич­ного тлумачення істини, висунув концепцію особистісної (екзистенціальної) істини.

Ґрунтовну розробку екзистенціалізму пов'язують з іменами французьких мислителів Жана-Поля Сартра (1905— 1980 pp.), Альберта Камю (1913—1960 pp.).