Т. Шевченко «Великий льох»
Рiд: Лiро-епос.
Жанр: Поема-містерія.
Тарас Шевченко часто звертається до історичної тематики у своїй творчості, не обмежуючись змалюванням певних історичних осіб чи постатей. Талановитий митець багато розмірковує над історичною долею України, зображене супроводжує роздумами, філософській глибині яких може позаздрити не один філософ від літератури. Мені дуже подобається те, що кожного разу Т. Шевченко використовує оригінальні художні засоби, що робить його твори цікавими і неповторними.
Поема-містерія «Великий льох» примітна вже своєю жанровою своєрідністю. Поема-містерія — досить рідкісний жанр літератури, який зародився та побутував у Середньовіччі, оповідаючи здебільшого про життя Ісуса Христа. Можливо, вибором цього жанру поет хотів показати, що доля України є і має бути святою для кожного українця? Чи те, що доля нашої Батьківщини сповнена таких самих безневинних страждань, яких зазнав месія за життя?
Особливою є і композиція твору. Він складається з трьох частин, у кожній з яких діє по три особи. Символіка чисел часто відіграє велику роль у літературі... У першій частині ми спостерігаємо за долями душ померлих, які нудяться світом, не знаходячи собі пристановища. Це душа дівчини, яка з повними відрами перейшла дорогу Богданові Хмельницькому, тим самим впевнивши гетьмана у правильності ідеї об'єднання з Росією, друга душа — душа дівчини, яка напувала коня московського князя, тоді як московське військо зруйнувало Батурин. Третя душа — душа немовляти, яке всміхнулося Катерині II. Ці душі не пускають до раю і не пустять доти, доки українці не здобудуть собі волю, не повстануть проти пригноблення, не відродять національну гідність. Можливо, таке покарання є перебільшенням? Але у часи, коли українська національна ідея була занедбана та забута, таке перебільшення виглядало досить повчально.
Друга частина «Великого льоху» — розмова трьох ворон (польської, української і московської), які обговорюють, хизуючись одна перед одною, хто більше горя приніс Україні.
Дуже промовистою та символічною є третя сцена поеми-містерії — поява лірників. Це сліпі немічні люди, вони символізують так само сліпе і немічне покоління, яке спить духовним сном, виявляючи пасивність у вирішальний для Батьківщини час.
У поемі-містерії автор зображує і дії москалів на Україні, які поводяться жорстоко та несправедливо, хазяйнуючи не на своїй землі.
Твір Тараса Шевченка «Великий льох» є художньо довершеним та глибоким і повчальним за змістом. Читаючи його, я впевнився в тому, що деякі різкі судження, що їх приховано висловлював Кобзар, були не націоналістичними (як трактувала їх радянська цензура, викидаючи «Великий льох» з тогочасних видань «Кобзаря»), а чи не найм'якішими щодо тих історичних та культурних подій, які Тарас Шевченко бачив на власні очі. Найстрашніше те, що навіть після здобуття Україною омріяної незалежності ми все ще не можемо вповні вирішити тих проблем, на які пророчо вказав нам Кобзар стільки років тому.
М. Хвильовий "я (Романтика)"
Рiд: епос.
Жанр твору: новела.
«Я (Романтика)» — це втілення тієї віри та розчарування, які пережив в житті сам письменник. Його герой бореться з самим собою, намагається вбити в собі людину, вбити добро в ім'я абстрактної ідеї, навіть якщо вона здається найбільшою цінністю. І призводить це не до торжества ідеалу, а до переродження людини на дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності.
Стильовi ознаки новели:
Розповiдь ведеться вiд першої особи.
Драматизм.
Внутрiшнi монологи героя.
Вiдсутнiсть безпосередньої авторської оцiнки.
Лаконiзм.
Виразнi художнi деталi.
Глибокий психологiзм.
Вiдмова вiд традицiйного описового реалiзму.
Часовi змiщення.
Iсторичнi асоцiацiї з метою поставити революцiю в контекст визначних подiй свiтової iсторiї.
Символiчний змiст образiв, деталей.
Iдея твору: вимрiяне майбутнє не може наблизити людина з роздвоєним «я», цiною злочину його не побудувати.
Особливостi композицiї:
- пролог (лiро-романтичний зачин), що вводить читача в складний психологiчний свiт (показана розмова матерi з сином напередоднi грози);
- три частини – три рiзнi фронтовi ситуацiї, три рiзнi душевнi стани.
Новела написана в експресивній стильовій манері, з різкими змінами оповідних площин, в ній жорстко драматизується сповідь - самовиправдання чекіста, який поклав на вівтар революції свою душу, почуття, сумніви. Проблематика роману досить складна і може бути інтерпретована у кількох ключах. Насамперед ми можемо говорити про проблему збереження людської індивідуальності, цілісності людської натури як необхідності взагалі існування людини. Геро. Новели «Я (Романтика)» переживає трагічну роздвоєність своєї натури, він не може остаточно самоідентифікуватися ні в ролі «главковерха чорного трибуналу», ні в ролі люблячого сина ласкавої і мудрої Марії. Тема роздвоєності людської особистості в літературі не нова. Але роздвоєність не може тривати вічно, героєві треба вибрати якусь одну частину своєї особистості. Але в будь-якому випадку це буде зрадою, тому що у суперечність вступають найсвятіші для ліричного героя почуття: синівська любов, синівський обов'язок перед матір'ю і революційний обов'язок главковерха, обов'язок служіння ідеям «загірної комуни». Злочином перед революцією є вже те, що герой переживає роздвоєність, щось приховує від своїх товаришів, не знищив у собі те друге своє, синівське «я», хоч би й ціною загибелі матері. Коли в натовпі черниць він побачив свою матір, його роздвоєність доходить якоїсь граничної межі, доводить його до божевілля: «Тоді я в млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилась вона на мене». Читач залишається у деяких сумнівах щодо того, чи вбив герой свою матір насправді, чи він здійснив це тільки у своїй свідомості.Але для внутрішньої логіки розвитку твору і для переживання героєм його ситуації це неважливо. У будь-якому випадку він внутрішньо виявився здатний на це, здійснивши свій вибір на користь революції, «загірної комуни», нездійсненної мрії. Тому оповідання закінчується такими словами: «Я зупинився серед мертвого степу— там, в далекій безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Отже, проблема внутрішнього роздвоєння особистості нібито розв'язана, однак залишається відчуття, що муки героя тепер тільки загостряться, а не притишаться.
У творі можна виділити ще одну важливу проблему: позбавлення людини свідомого вибору, тиск на неї обставин та інших людей. Так, головний герой твору перестає бути людиною, здатною самостійно й свідомо приймати рішення, оскільки він цілковито підкорений ідеї і знаходиться під тиском сильної особистості доктора Тагабата: «Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Недарма герой говорить, що «це сторож моєї душі», він боїться виявити перед Тагабатом свій страх, свої потаємні думки, переживання, х:воє почуття до матері. З іншого боку, герой інколи відсторонено вказує на когось, хто тисне на його свідомість, використовуючи такі безособові форми, як «дісталися», «наступали», «наказували»: «Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі!». Отже, звиродніння спричиняє не тільки фанатична віра в ідею, а й постійний зовнішній тиск якоїсь невизначеної сили, уособленої в образі доктора Тагабата. Ще одна досить важлива у творі проблема — повне звиродніння людини під тиском тотального підкорення особистості сліпій вірі. Результат цього звиродніння — дегенерат, вірний солдат революції: «За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». Отже, революція спирається на нелюдські пристрасті злочинців, що прагнуть вбивств. І далі це підтверджується таким спостереженням героя: «Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних». Дійснонемисляча сліпа людина, яка тупо виконує чужу волю, це не людина, а «дегенерат», позбавлений інтелекту.
Новела «Я (Романтика)» — одна з найтрагічніших новел письменника, твір, що не має собі аналогій у світовій літературі, твір, проблематика якого перебуває поза часом, бо торкається загальнолюдських трагедій особистості».