Організація наукових досліджень з іст,укр, сер, хіх_п,ххст

В XIX ст. в Україні починає розвиватись історична наука у всьому її розмаїтті шкіл і напрямків, які базувались на широкій документальній базі. Так, Д.М. Бантиш-Каменський (1788-1850 pp.) написав тритомну "Историю Малой России". Цей твір стоїть набагато вище всіх інших історичних праць того періоду хоча б тому, що в основу його покладені архівні матеріали, хоч і без докладного розбору та критики. Д.М.Бантиш-Каменський вважається також першим збирачем історичних документів.

Микола Маркевич в 1842-1843 pp. видав друком двотомну "Историю Малороссии" з тритомовим додатком історичних документів і приміток. Праця написана під впливом "Історії Русів". М.Маркевич (1804-1860 pp.) може називатися першим національним українським істориком, але він мало що зробив для прогресу вітчизняної історичної науки.

До історичних наук відносяться також етнографія, що вивчає побут і культуру народів, які населяли територію України; археологія, що вивчає історію по речових джерелах — знаряддях праці, домашньому начинню, прикрасах, а також поселеннях, могильниках, скарбах тощо. На таких матеріалах побудовані праці М.Максимовича, який започаткував народницький напрям в дослідженні історії.

Михайло Максимович (1804-1873 pp.), переважно історик літератури і філології, навіть природознавець, дав, як на той час, значну кількість дрібних статей і розвідок з української історіографії ( в основному княжого і козачого періоду). Деякі з його робіт ще й сьогодні не втратили свого значення з-за цікавого матеріалу та критичних здібностей автора. Не всі роботи М. Максимовича були вдалими через апріорність і необережність у висновках. До недоліків можна віднести також те, що велика кількість дрібних робіт М. Максимовича розкидана по багатьох періодичних виданнях, через що малодоступна широкому читачеві.

М. Максимович є батьком української археології, хоча його досліди на цій ниві не вийшли за межі перших наукових спроб.

Велику послугу українській історичній науці зробив Осип Бодянський (1808-1877 pp.), за фахом і інтересами — славіст. Він публікував в московських "Чтениях в обществе истории и древностей российских", де два строки був головним редактором, цілу низку нових джерел, хоч і без критичної обробки. О. Бодянський мав не багато оригінальних робіт, зате першим видав друком заходами П.Куліша "Літопис Самовидця" в 1846 р.

Розвинув народницький напрямок Микола Костомаров (1817-1885 pp.) в "Історії України в життєписах визначнійших діячів" тощо. Однак автор недооцінював ролі державних діячів в історії, що проявилось в таких його роботах, як "Богдан Хмельницький", "Мазепа та мазепинці".

М. Костомаров виходив з того, що історичний розвиток кожного народу визначається його духовними властивостями. Духовну природу українського народу, наприклад, визначало панування демократичних засад, вічового устрою в його суспільному житті, волелюбство та ін. Разом з тим цей демократизм і волелюбство, не стримані організуючим началом, приводили до негативних наслідків. Одним з них була поява в Україні в XV ст. козацтва. М. Костомаров дивився на козацтво як на анархічну, руїнницьку силу ("Черты народной южно-русской истории. —Исторические монографии и исследования, т.1).

Середина XIX ст. представлена працями М. Закревського "Описание Киева", А. Скальковського "Очерк Запорожья" про окремі регіони України. А. Скальковський вбачав в козацтві своєрідне військово-монастирське братство.

Відомий історик і етнограф А. О. Скальковський одним з перших опрацював архівні матеріали з історії Запорізької Січі. Він врятував від повного зникнення безцінні документи, а також свідчення колишніх запорожців. А. О. Скальковський є маститим істориком Запоріжжя і важнійшим істориком Новоросії.

Друга половина століття увійшла в історіографію під впливом В.Б.Антоновича (1834— 1909 pp.). Він створив Київську школу істориків, до якої належали майже всі відомі історики, які обійняли згодом кафедри в університетах України. В.Антонович досліджував історію козацтва, гайдамаччини, міст, шляхетства. Ідучи слідом за М. Костомаровим і трохи змінюючи його основні тези про особливості духовної природи народів, В. Антонович твердив, що кожен народ в своєму історичному розвиткові виконує певну, лише йому властиву

"керівну ідею". В історії українського народу ця ідея втілена в принципі вічового устрою — широкого демократизму, тобто визнання за кожною особою повної рівності в правах. Заснований на цих принципах ідеальний, на думку В.Антоновича, общинний устрій, якому невідомі класові суперечності, знайшов своє відображення в українському козацтві, в Запорізькій Січі. Однією з основних засад концепції В. Антоновича є твердження про те, що за доби феодалізму в українського народу не було власної державності. Він вважав, що в Україні вона не була й потрібна ("Виклади про козацькі часи на Україні"),

М. Грушевський свого часу, відзначаючи вплив кириломе-фодіївських ідей на В. Антоновича, писав: "„.Антонович недержавну роль українського народу вважав його іманентною прикметою".

В той час, коли навіть в Москві графу Уварову не дозволили відкрити кафедру археології, В.Антоновичу вдалося першому в Російській імперії поставити археологічні роботи на наукову основу.

Найвідомішим представником Київської школи і народницького напрямку є М.Грушевський (1866-1935 pp.), автор величезної кількості історичних праць, серед них — "Очерки истории украинского народа", "Ілюстрована історія України", а також перша багатотомна "Історія України-Русі", де вперше викладена систематична історія нашої батьківщини, починаючи з кам'яного віку. Суть народницького напрямку полягала у наданні переваг соціально-економічним питанням над національно-політичними, підпорядкування інтересів влади прагненням народу.

Рубіж XIX—XX століть був плідним для української історіографії, незважаючи на те, що Україна підлягала юрисдикції зразу декількох держав. Значна кількість істориків збагатила історичну науку своїми талановитими працями. Серед них А .О .Скальковський ("Історія Нової Січі, або останнього коша запорізького"), Д.І. Багалій (1857-1932 pp.) ("Історія Слобідської України"), О.Я. Єф именко ("История украинского народа"), Д.І. Яворницький {"Історія запорізьких козаків"), І.П. Крип'якевич ("Історія України", "Галицько-Волинське князівство", "Богдан Хмельницький") та інші.

Зокрема, Д. Яворницький (1855-1940 pp.), йдучи шляхом М. Костомарова і В.Антоновича, поставив перед собою завдання висвітлити історію Запорізької Січі з самого початку і до кінця її існування. Оперуючи джерелами, він прагнув привести читача до висновку, вже зробленого двома його попередниками. Висновок цей був сформульований Д. Яворницьким так: "Запорізька община доходила до повного ідеалу, невідомого ні в стародавньому, ні в середньому, ні в новому віках; пануюче тут начало рівності проходило всюди: під час загальних зборів.., при розподілі майна і приватному житті".

Всупереч народницькому напрямку, але в руслі концепції М. Грушевського почав утверджуватись державницький напрямок в історичних дослідженнях Д. Дорошенка ("Нарис історії України"); а також С. Томашівського, який у відповідності з державницькою ідеологією зробив синтез Княжої доби; публікаціях В. Липинського, який проаналізував Козацький період нашої історії.

БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Дмитро Миколайович (1788–1850) – російський державний діяч і історик. Народився у Москві в сім'ї управляючого архівом Колегії закордонних справ. Отримав блискучу домашню освіту. Виховувався в оточенні столичної аристократії. Працював спочатку в архіві Колегії закордонних справ, готувався стати дипломатом, але у 1816 р. на запрошення малоросійського губернатора М.Г.Рєпніна переїздить до Полтави і стає чиновником для особливих доручень, а з 1821 р. – правителем губернської канцелярії. Тут за прямим замовленням свого патрона створює і у 1822 р. видає 4-томну "Историю Малой России". Пізніше був губернатором тобольським (1825–1828) і віленським (1836–1838), а після цього займав не вельми обтяжливі посади в міністерстві внутрішніх справ, а пізніше – в міністерстві уділів. Перу Б.-К. належать також історичні твори: "Словарь достопамятных людей русской земли", "Биографии российских генералиссимусов и фельдмаршалов", історичний роман "Княжна Мария Меншикова".

Як історик знаходився в течії романтизму. Перебував під помітним впливом видатного російського історика М.М.Карамзіна з його прихильністю до белетризації і моралізаторства в дусі сентименталізму. Історичні діячі в зображенні Б.-К. – це не сліпі знаряддя божественної волі, а реальні, живі люди, особисті пристрасті та прагнення яких служать головними причинами історичних подій.

Б.-К. перше для висвітлення української історії широко залучив актові документи – дипломатичне листування, жалувані грамоти та маніфести, гетьманські універсали й тексти договірних статей. Крім цього, він залучив документи приватних архівів, картографічні, етнографічні та епіграфічні джерела, а також широке коло праць своїх попередників – козацьких літописців, російських істориків, західноєвропейських авторів.

У відповідності з тодішніми традиціями російської культури Б.-К. ставився до України як до "землі предків". Історія України в його зображенні нічим не відрізнялася від історії будь-якої з великоруських губерній. Він розглядав Україну як частину Росії, одвічне "российское достояние", що було насильно загарбане Литвою, а саме входження України до складу Російської держави трактував як повернення "блудного сина" під батьківську руку. Його "История Малой России" охоплює період від розселення слов'янських племен у Східній Європі до ліквідації царизмом автономії Лівобережної України наприкінці 18 ст. Щодо походження українського козацтва у першому виданні своєї праці дав цілком правильні пояснення. Однак під впливом Карамзіна перейшов на точку зору про кавказьке походження козацтва (від касогів чи черкесів). Постійно проводив чітку межу між запорожцями і т.зв. "малоросійськими" (реєстровими) козаками; про перших цілком у дусі свого оточення він відзивався негативно. Багато місця відвів Визвольній війні 1648–1654 рр. Б.-К. створив цілу галерею колоритних портретів українських гетьманів і старшин: тут і "честолюбивый и лукавый" Іван Виговський, і "малодушный" Юрій Хмельницький, і "мстительный и свирепый" Іван Брюховецький, і "храбрый, властолюбивый, но малодушный, неосновательный" Петро Дорошенко та їхні антиподи, які орієнтувалися на Росію: Мартин Пушкар, Яким Сомко, Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович. Основним критерієм в оцінці українських політичних діячів служила їх вірність Переяславській угоді. Розповідаючи про події 18 ст., Б.-К. зміщує акценти на проблеми політичного становища українських земель у складі Росії. Причиною обмеження влади лівобережних гетьманів Б.-К. вважає виключно "зради" гетьманів і старшин, а також численні зловживання старшини владою. З іншого боку, автор критично оцінює "кротких, но слабых" Івана Самойловича та Івана Скоропадського за їх надмірну поступливість царському уряду і протиставляє їм тих, які змогли поєднати абсолютну лояльність до уряду з піклуванням про збереження політичного самоврядування України (Д.Апостола, К.Розумовського, П.Полуботка).

Головною працею Д.М.Бантиш-Каменського була «Історія Малої Росії» в чотирьох томах, що вийшла вперше з друку у Москві в 1822 р. В 1830 р. вийшло друге видання в трьох частинах і в 1843 р. третє видання.

«Історія Малої Росії» охоплює собою період з найдавніших часів до скасування гетьманства в Україні. Перше видання її являє собою ніби чорнову роботу над вивченням історії України. Так, наприклад, стародавньому періоду Русі було присвячено лише кілька сторінок значної за обсягом праці.

Наступні перевидання були дещо поліпшені. Приведено в певну систему використання джерел, з'являється вперше в науковому обіході «Історія Русів», якої в часи першого видання автор не знав. Проте до цього нового джерела, як і до багатьох інших, Бантиш-Каменський залишався некритичним, а тому удар критики по «Історії Русів» неминуче зачіпав також «Історію Малої Росії». В другому виданні «Історії Малої Росії» вміщено дев'ять портретів, п'ять малюнків, двадцять шість зображень фарбами типів українців і українок в старовинному одязі, вміщено план битви під Берестечком, карту України XVII ст. за Бопланом, знімки підписів гетьманів і деяких інших козацьких старшин.

лише науковими поправками. Вони відобразили собою ідейну еволюцію автора до ще більшого вірнопідданства царизму, а також відмову від ідеї українського дворянського сепаратизму.

Автор «Історії Малої Росії» в методології історії близький до Карамзіна, а в окремих питаннях, скажемо, в поглядах на монархію, їх концепції тотожні. На зразок «Історії держави Російської» Карамзіна «Історія Малої Росії» Бантиш-Каменського є перш за все історією князів, полководців і церковних ієрархів України та історією зовнішньо­політичною. Це переважно оповідання про дії гетьманів, імена яких іноді взяті довільно з різних легендарних версій. Бантиш-Каменський не лише своєю методологією, а й де в чому методом дослідження уподібнювався і наслідував Карамзіну.

Щодо показу історії стародавньої Русі, аж до XV ст., він широко застосовує в своєму викладі матеріал, запозичений з «Історії держави Російської» Карамзіна, з частими посиланнями на неї і з такою самою художньою, часто захоплюючою тодішнього читача майстерністю викладу.

Мету свого твору Д.Бантиш-Каменський визначив у передмові до другого видання «Історії Малої Росії». Він хотів прищепити новому поколінню першої половини XIX ст., що в Малоросії в минулому процвітало «благочестя і любов до монархії».

Малоросія, на думку Бантиш-Каменського, заслуговує докладного історичного описання як «країна, вірна богові - у путах, царям - в час вторгнення неприятеля, вона прикрасила вік Петра І і Катерини багатьма достойними синами».

У викладі історії України від ХШ до 60-х років XVIII ст. Бантиш-Каменський відстоював і далі цілісну концепцію про тісні зв'язки Південної і Західної Русі з Північною Руссю більше, ніж будь-хто інший з істориків України XIX ст. Довготривале панування литовських князів в Україні й Білорусії Бантиш-Каменський вважає наслідком завоювання, а не мирного возз'єднання південноруських і західноруських земель з Литвою, як це робив Карамзін.

Важливе місце в праці Бантиш-Каменського займає питання про історію козацтва, Визвольної війни середини XVII ст. Воно є центральним у першій частині «Історії Малої Росії». При викладі цього питання Бантиш-Каменський спирався на велику кількість джерел з архівів іноземної колегії, Малоросійського приказу тощо.