Романтична візія історії та методологія україн,народників 19 ст.

НАРОДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В ІСТОРІОГРАФІЇ, народницька школа (течія) в історіографії — термін для позначення неформальної інституціоналізації укр. істориків 2-ї третини 19 — поч. 20 ст., які відводили народу/нації провідну роль у концептуальному представленні минувшини. Розрізняють романтично-народницьке історіописання (30-ті — 60—70-ті рр. 19 ст.) у ностальгічній, героїко-легендарній та етногр. формах з містично-реліг. і морально-етичною мотивацією творчості й позитивістсько-народницьку (80-ті рр. 19 — поч. 20 ст.) історіографію, яка спирається на різноманітні методологічні й теор. засади.

З романтичними інтерпретаціями до історичної науки ввійшов масовий, колективний герой — народ/нація з множинністю, ірраціональністю і містичністю способів дії та неосяжним розмаїттям форм її виявів. З його появою єдиний, всеохоплюючий і логічно впорядкований Космос минулого, представлений у просвітницько-раціональному світобаченні, воднораз поступився місцем романтичному Хаосові з безліччю епізодів і фрагментів. Заразом поява народу/нації в науково-істор. концепціях минувшини призвела до того, що істор. подія вилучається з логічного вмотивованого та зумовленого ланцюга раціоналістичних схем. Наразі ширяться уявлення про мозаїчність і розсіяність, розмитість наук. палітри світу історії. Індивідуалізація, локальна предметизація та національно-регіональна фрагментарність світу минувшини в романтичних інтерпретаціях сягають апогею. Та найголовніше — у полі романтичних систем світобачення опиняється істор. Людина з розмаїтими й унікальними проявами нац. і соціального буття, самобутніми, індивідуальними реакціями, яка остаточно руйнує логічні й універсальні схеми, тотально заперечує просвітницький потяг до абстрактних розумувань і уявлень. На часі постають дослідницькі зацікавлення унікальним і самобутнім фактографічним матеріалом, який розглядається в контексті різнорідних виявів нар./нац. духу. Мінливість, динамічність, суперечливість, конечність і нескінченість зробилися неодмінними характеристиками полівимірних істор. об’єктів, що функціонували в багатоплощинному середовищі, розглядалися з різних масштабів і ракурсів, зокрема з обсягу нац. та регіонально-провінційної проблематики.

Проте розмаїття світу історії, представлене в романтичних версіях минувшини, вимагало від історика більш різноманітного інструментарію, ніж за часів просвітницького раціоналізму. Тож дослідницькі канони вчених збагатилися за рахунок творчої уяви й споглядання, інтуїтивного проникнення та чуттєвого переживання, здатності до індивідуалізації істор. дійсності і сприйняття певного духовного стану конкретних осіб, спроможності до численних трансформацій різноманітних форм виразу ідей або колективних, масових образів із домінуючою увагою до просторово-часового колориту. 

На поч. 19 ст. виникають і нові університетські центри секуляризованої від схоластичних догматів науки та культури «німецького типу» — у Харкові, а пізніше вКиєві та ін. містах. Упродовж 1830—40-х рр. Харків став інтелектуальним осередком шеллінгіанства, під впливом якого сформувалися світосприйняття й погляди відомих укр. науковців, які належали до народницького напряму, зокрема М. Костомарова. Інституціоналізація народницького напряму в укр. історіографії частково відбувалася й за рос. посередництва, наприклад, за впливу відомих моск. інтелектуалів на М.Максимовича – філос. «вечори любомудрів» кн. В.Одоєвського, який разом із шеллінгіанцем В.Кюхельбекером видавав альманах «Мнемозина» (1824—25), лекції професора фізики та агробіолога М.Павлова й ін.

Важливу роль у формуванні народницького напряму відіграла хвиля етногр. дослідів і студій з вивчення укр. фольклору, міфології 2-ї пол. 1820-х — 1850-х рр., зокрема збірки «Малороссийские песни» (Москва, 1827), «Украинские народные песни» (Москва, 1834), «Сборник украинских песен» (Київ, 1849), укладені й видані М.Максимовичем, «Украинские народные предания» (Кн. 1. Москва, 1847) та «Записки о Южной Руси» (Т. 1—2. С.-Петербург, 1856—57), зібрані й опубліковані П.Кулішем, магістерська дисертація М.Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии» (Харків, 1843) і його студія «Славянская мифология» (Київ, 1847), літературно-фольклористичний збірник«Запорожская старина» (1833—38), який видавався за редакцією І.Срезневського, та ін. 

Важливий вплив у стано­влен­ні на­родниць­ко­го на­пря­му спра­ви­ли соціокульт. імпульси й інтелектуальні новації 2-ї пол. 19 ст., зокрема Відродження слов’ян. народів, революц. та національно-визвол. рухи в Зх. і Центр. Європі. Саме вони спричинилися до початку нового етапу укр. Відродження, пов’язаного з кирило-мефодіївськими братчиками на Наддніпрянщині та«Руською трійцею» в Галичині. Невипадково тодішній укр. рух порівнюють з «Молодою Європою» (1834), заснованою Дж.Мадзіні, а «Книгу буття українського народу», автором якої вважають М.Костомарова, — із «Книгами польського народу і польського паломництва» (1832) А.-Б.Міцкевича та «Книгою народу» (1838) франц. політ. діяча, проповідника християн. соціалізму, абата Ф.-Р. де Ламенне. Зокрема, у середовищі київ. молоді початку 1840-х рр., згодом серед кирило-мефодіївських братчиків ширяться ідеї укр. месіанізму,панславізму, федералізму й егалітаризму. Приміром, М.Костомаров обстоював ідею рівності людей, станів та етнонац. спільнот, нац. гармонії, що спиралася на трансцендентальні цінності християнства й морально-етичні відчування нар./нац. духу, актуалізовані постулати народоправства і федеративний спосіб організації сусп-ва, витоки якого він вбачав в удільно-вічовому укладі Київської Русі й демократ. традиціях козацтва.

Зокрема, уже в 1840-ві рр. кілька відомих кирило-мефодіївських братчиків (М.Костомаров, П.Куліш) мали солідні авторські проекти з написання укр. історії різного ступеня готовності. Вочевидь, погром Кирило-Мефодіївського товариства 1847 віддалив ці метаморфози в укр. історіографії на 10—15 років. Однак уже в 2-й пол. 19 ст. спостерігаємо тріумфальне поширення монографій М.Костомарова, творів П.Куліша та низки українознавчих публікацій у ж. «Основа» (1861—62) в рос. інтелектуальному просторі, зокрема вСанкт-Петербурзі. Напр., народжується відома формула «дві руські народності» в однойменній праці М.Костомарова (1861), в якій протиставлення малорусів та великорусів подано не тільки в сенсі громад. укладу і нар. психології, а й істор. побутування, попри його подвійну лояльність щодо Малоросії/України та Росії / Рос. імперії. 

На зламі 1860—70-х рр. в укр. історіографії шириться позитивізм, який тісно пов’язаний із культом науки, здебільшого в природознавчо-натуралістичному розумінні. Відтак відбувається сцієнтична переорієнтація та об’єктивізація істор. студій, зокрема піднесення їхнього фахового рівня, фактографічної достовірності й джерельного забезпечення (традиція документалізмуВ.Антоновича), а також дегероїзація та деміфологізація історії, поширення еволюційних й детерміністських тлумачень істор. руху, порівняльно-істор. статистичного, типологічного та ін. дослідницьких методів. Ці зміни спричинилися до трансформації змістовної сутності поняття «народ» у народницько-позитивістському історіописанні. Народники-романтики трактували цей термін у метафізичному й ідеалістичному розумінні, тобто спиралися на давню ідею тотального одухотворення сусп-ва і природи, врешті-решт усього макрокосмічного порядку. 

Максимович, один з найавторитетніших інтерпретаторів українського минулого, утверджував нові методологічні принципи і підходи до вивчення історії. Уже в передмові до свого першого етнографічного збірника, яку М.Грушевський назвав "маніфестом українського народознавства". Максимович задекларував потребу поставити в епіцентр історичних досліджень народну українську масу як продукт певних географічних, економічних і культурних умов.

На основі романтичного народолюбства, підкріпленого філософією шеллінгіанства і слов'янофільства, Максимович привніс у тогочасну українську науку кілька важливих ідей, сприйнятих і згодом деталізованих у своїх історичних працях Антоновичем. Сам народ Максимович розумів як одвічну категорію. Змінюються політичні, культурні, побутові форми, але народ стоїть вічно. Його еволюція дає тверду провідну лінію в усій змішаності зовнішніх форм і мусить служити головним об'єктом і вихідним пунктом всякого історичного дослідження. Пошуки проявів української самобутності і народної української стихії в староруській культурі та історії привели Максимовича до думки про суцільність української національно-культурної традиції. Виразом цього є збереження мови, що служить показником одвічності життя українського народу. Ідеї Максимовича, які в більшій мірі носять не лише науковий, але і національний контекст, не могли залишитись поза увагою Антоновича. Важливим положенням Максимовича, прилаштованим до схеми українського історичного процесу, стала концепція києвоцентризму і думка про нерозривність української минувшини. Скріплюючи теорію про безперервність українського життя, Максимович у своїх знаменитих '"філологічних листах", адресованих М.Погодіну у відповідь на його теорію великоруського заселення Придніпров'я в Київські часи супроти погодінеького "москвоцешризму" і ремінісценції історико-політичної доктрини "Москва -третій Рим", висунув теорію "києвоцентризму" і реанімував відому з часів Іова Борецького та І.Мазепи тезу "Київ-другий Єрусалим". Свої думки Максимович згодом розвинув в історичному есе "О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населений ее новопришлым народом", де констатував живий і органічний зв'язок українського життя до-татарської і після-татарської доби, суцільність традиції культурної і письменної спадщини, яке ясно вказує, що татарське лихоліття не зробило якогось розриву, не порушило основ українського народного життя.

Виступ проти погодінської, більш національно-політичної, ніж науково-історичної теорії, яка робила по суті деморалізуючии вплив на свідомість пересічного українського громадянина, розпочатий Максимовичем, знайшов своє логічне завершення в знаменитій праці Антоновича "Киев, его судьба и значение", яка чітко вказує на взаємозв'язок і органічне поєднання історичних поглядів двох видатних дослідників минулого України.

Дуже важливо також, що Максимович зрозумів сам і вказав своїм наступникам, насамперед Антоновичу, на роль Києва не лише як колишнього історичного центру, а й можливого осередку (особливо із заснуванням університету) подальшого українського культурного і національного життя. Цілий ряд плідних ідей Максимовича стосовно заснування наукових інституцій у Києві для дослідження української минувшини (ідея створення історико-наукового товариства, спроба видавати по суті історичний журнал "Киевлянин") стали дороговказом діяльності Антоновича.

Ще один з аспектів наукового впливу Максимовича на тогочасну українську історичну науку полягав у тому, що історичний романтизм не викривляв у нього реалістичного, документального аналізу явищ і подій, які він розглядав у своїх працях. Максимович, як і Антонович, природознавець за фаховою освітою, противник довільних теорій, не збудованих на фактах і не зведених логічно в єдину світоглядну моністичну доктрину. Таким чином, Максимович, нехай і в завуальованій формі, поставив проблему українського історичного синтезу.

У ракурсі цього завдання Максимович сформулював три важливі положення відносно національної української історії, які були в повному обсязі сприйняті Антоновичем і логічно доповнені в ряді його досліджень.

1) Народ, народна стихія є центром української історії. Прояви цієї стихії найбільш яскраво засвідчені в так звану "Київську добу" і знайшли вираз у літописах та героїко-історичного епосі. (Як відомо, Антонович спільним з Драгомановим виданням "Исторических песен малорусского народа" поглибив цю думку).

2) Українська мова є одвічна категорія, що веде свій початок від праслов'янської диференціації і відповідає окремішності українського етнічного типу, який знайшов своє завершення в козацькі часи. (Теза була розвинута Антоновичем у "Записці в справі обмежень української мови").

3) Українська історія складає суцільний процес і ніколи не переривалась. В епіцентрі українського історичного життя стоїть Київ, роль якого в культурно-національній еволюції українського народу неухильно зростає. (Ідея трансформована Антоновичем у програмній статті першого історичного журналу в Україні "Киевская старина" під назвою "Киев, его судьба и значение"). Але сформулювавши ці важливі положення, Максимович все-таки не зумів остаточно вирватися зі сфери романтичного мріяння, поєднати свої знання, ідеї і талант з громадською діяльністю. Для нього пізнання українського минулого так і залишилося працею для духовного відпочинку, відходу від сучасності, плекання мрії про повноту національного життя в минулому в той час; коли суворі політичні реалії не давали можливості навіть відверто висловити власну думку. Спадщина Максимовича розглядаэться виключно в контексті кінцевої мети української історіографії - створення національної концепції історії України. Але для первісної доби національного відродження, коли по суті доводилось збирати, за виразом Максимовича, "цеглини" для будівлі української історії, кожна вірна думка, науково обґрунтована теза були поступальним і важливим досягненням, особливо коли вони бралися на озброєння наступними поколіннями українських істориків

Київська школа істориків Володимира Антоновича — історіографічна школа при Київському університеті. Створена у 1880-ї роках з учнів і послідовників українського вченого Володимира Антоновича. Зокрема, до неї належали такі відомі історики, як Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Никандр Молчановський, Михайло Грушевський, Олександр Грушевський, М.Довнар-Запольський, В.Данилевич, І.Лінниченко, Дмитро Дорошенко, В.Базилевич, Наталія Полонська-Василенко, П.Смирнов, П.Іванов, Олександр Оглоблин та інші.

Як професор Київського університету Володимир Антонович протягом 1880—1890-х років провів значну роботу щодо заохочення талановитої молоді до дослідницької діяльності в галузі середньовічної історії України шляхом залучення її до участі в археографічних експедиціях, до праці в архівах, через добір за певним планом тем для конкурсних і дипломних робіт, магістерських і докторських дисертацій, рекомендації результатів їхніх наукових розробок до друку в провідних наукових виданнях — «Киевская старина», «Университетские известия» тощо. Завдяки цьому, протягом досить короткого часу вдалося здійснити низку монографічних досліджень з історії окремих регіонів та земель України й Білорусі, реалізовуючи на практиці ідею М. Костомарова про землю («область») як політичну одиницю. Саме тому київська школа спочатку характеризувалася як «обласна», хоча наукові інтереси її представників виходили далеко за межі історико-географічних досліджень. Зосереджуючись на широкому спектрі політичної і духовної історії та історії соціальних відносин, учні В.Антоновича виступили фундаторами власних шкіл, відкрили нові напрями дослідження українського минулого. Спільними для них були комплексність дослідження, ґрунтовність джерельної бази та наукового апарату розробок, глибоке проникнення в суть проблеми. Творчий доробок представників школи став неоціненним внеском у вітчизняну історіографію, даючи підстави вважати її першою національною школою досліджень історії України.

київська історична школа, представлена В. Антоновичем, М. Іванишевим, О. Лазаревським, В. Іконниковим, І. Каманіним та іншими дослідниками. Вона увійшла в історію як школа документалістики.

Говорячи про історичну школу В.Антоновича, зазначає І.Гирич, треба, очевидно, розрізняти два поняття: власне школу і напрям. Перше значно ширше і включає всіх учнів В.Антоновича без огляду на їх ідеолого-історіософські переконання і не обмежується лише істориками-обласниками (М.Дашкевич, П.Голубовський, І.Линниченко, А.Стороженко, М.Довнар-Запольський, І.Павловський та ін.). Друге —кількісно вужче і включає лише тих істориків, які поділяли і продовжували народницькі, у національно-державному ключі,

суспільно-політичні погляди вчителя, тобто, належали до істориків української історіографічної концепції (М. та О.Грушевські, Д.Багалій, І.Каманін, М.Вовк Карачевський, О.Левицький, Н.Молчановський, В.Щербина, Л.Добровольський, В.Ляскоринський, В.Домацький та ін.) 5

АНТОНОВИЧА ВОЛОДИМИРА КИЇВСЬКА ШКОЛА ІСТОРИКІВ

— історіографічна шк. при Київ. ун-ті. Ств. у 1880-х рр. з учнів і послідовників укр. вченого В.Антоновича. Зокрема, до неї належали такі відомі історики, як Д.Багалій,П.Голубовський, Н.Молчановський, М.Грушевський,О.Грушевський, М.Довнар-Запольський, В.Данилевич,І.Лінниченко, Д.Дорошенко, В.Базилевич, Н.Полонська-Василенко, П.Смирнов, П.Іванов, О.Оглоблин та ін. Як проф. Київ. ун-ту В.Антонович протягом 1880— 90-х рр. провів значну роботу щодо заохочення талановитої молоді до дослідницької діяльності в галузі середньовічної історії України шляхом залучення її до участі в археогр. експедиціях, до праці в архівах, через добір за певним планом тем для конкурсних і дипломних робіт, магістерських і докторських дис., рекомендації результатів їхніх наук. розробок до друку в провідних наук. вид. («Киевская старина», «Университетские известия») тощо. Завдяки цьому, протягом досить короткого часу вдалося здійснити низку монографічних досліджень з історії окремих регіонів та земель України й Білорусі, реалізовуючи на практиці ідею М.Костомарова про землю («область») як політ. одиницю. Саме тому київ. шк. спочатку характеризувалася як «обласна», хоча наук. інтереси її представників виходили далеко за межі історико-геогр. досліджень. Зосереджуючись на широкому спектрі політ. і духовної історії та історії соціальних відносин, учні В.Антоновича виступили фундаторами власних шкіл, відкрили нові напрями дослідження укр. минулого. Спільними для них були комплексність дослідження, ґрунтовність джерельної бази та наук. апарату розробок, глибоке проникнення в суть проблеми. Творчий доробок представників шк. став неоціненним внеском у вітчизн.ІСТОРИЗМ, даючи підстави вважати її першою нац. шк. досліджень історії України.