1. Методи регулювання міжнародної торгівлі

Розвиток міжнародної торгівлі безпосередньо пов’язано з процесами лібералізації зовнішньоторговельної діяльності, з державною політикою щодо цієї сфери. Державна зовнішня політика може виходити з протекціонізму, вільної торгівлі, чи поєднання елементів першої та другої. У любому випадку, розвиток торгівлі регулюється як на національному, так і на міжнаціональному рівнях. Головним для держави є вибір між політикою протекціонізму та вільною торгівлею.

Вільна торгівля - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, яка розвивається на базі вільних ринкових сил попиту та пропозиції. Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від закордонної конкуренції шляхом використання різних інструментів торгової політики.

Методи регулювання міжнародної торгівлі поділяються на дві великі групи, це - тарифні методи та нетарифні.

Тарифні методи засновані на використанні митного тарифу. У складі методів цієї групи виділяють митні збори та тарифні квоти.

Мито - це обов’язковий внесок, який збирається органами митниці при імпорті чи експорті товарів і є умовою імпорту або експорту. Мито виконує три основні функції: фіскальну (використовується як стаття доходу держбюджету), протекціоністську (захист місцевих виробників), регуляторну (використовується для запобігання небажаного експорту товарів, ціни на які нижче світових).

Нетарифні методи поділяються на:

1. Кількісні. У їх складі виділяють:

1. Квотування - кількісний засіб обмеження експорту чи імпорту зазначеною кількістю товарів або зазначеною сумою за якійсь період часу (рік);

2. Ліцензування - це регулювання шляхом видачі державними органами дозволів на експорт або імпорт у визначеній кількості.

3. «Добровільні обмеження» - це кількісне обмеження експорту, яке засновано на зобов’язанні одного із партнерів по торгівлі обмежувати обсяги свого експорту у відповідності з міждержавними угодами.

2. Приховані методи (непрямі):

1. Державна закупівля - державні органи повинні купувати зазначені товари тільки у національних фірм, навіть якщо ці товари дорожчі за імпортні.

2. Вимога про необхідність включати місцеві компоненти. Це законодавча вимога про те, що товар який продається на внутрішньому ринку повинен включати частку, вироблену національними фірмами.

3. Технічні бар’єри. У цьому випадку національні технічні норми та правила побудовані таким чином, щоби перешкоджували ввозу товарів за різними технічними обмеженнями.

4. Податки та збори. Це прихований метод, який спрямовано на підвищення цін імпортних товарів та зниження, тим самим, його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку.

3. Фінансові методи:

1. Субсидії - це грошові виплати, спрямовані на підтримку національних виробників та побічну дискримінацію імпорту.

2. Кредитування - фінансове стимулювання розвитку експорту.

3. Демпінг - це метод впровадження товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня, існуючого в цих країнах.

Існують також інші методи регулювання міжнародної торгівлі, до яких можна віднести торгові угоди, угоди про мореплавання, використання різних режимів у зовнішній торгівлі двох чи більше країн. Серед цих режимів слід визначити два:

режим найбільшого сприяння;

надання торгівельним партнерам національного режиму.

Таким чином, державна політика у сфері зовнішньої торгівлі завжди виходить з основного вибору між свободою торгівлі та протекціонізмом. Для реалізації засобів захисту внутрішнього виробника можуть використовуватися різні методи, від тарифних до економічних та політичних.