45

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет економіки та управління

Кафедра управління розвитком туризму

Захищено на кафедрі

з оцінкою _________________

« » _________________20__

Підписи___________________

КУРСОВА РОБОТА

ТЕМА__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Студента __________________________________________________________

Курс, група_____________

Науковий керівник

вч. звання___________________

П.І.П. ______________________

до захисту допущений з оцінкою

___________________________

«___ »__________________20__

Черкаси 20_

Тема: Документування господарсько-претензійної діяльності

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1 Теоретичні основи складання господарсько-претензійної документації

1.1 Основні положення досудового врегулювання господарського спору…...5

1.2 Порядок складання і строки розгляду претензій…………………………..10

Розділ 2 Аналіз особливостей оформлення господарсько-претензійних документів

2.1 Основні види господарсько-претензійної документації………………….23

2.2 Структура господарсько-претензійних документів……………………….27

2.3 Аналіз господарсько-претензійної документації англомовних країн……36

Висновки…………………………………………………………………………42

Список використаної літератури………………………………………………..44

Вступ

Управління будь-яким об’єктом (галуззю, підприємством, підрозділом тощо) – це процес отримання, опрацювання і передачі інформації. Під інформацією розуміють відомості про навколишній світ і про процеси, які відбуваються в ньому, та їх сприйняття людиною або спеціальними приладами. З точки зору змісту або сфери діяльності, у якій використовується інформація, її умовно поділяють на управлінську, наукову, технічну, медичну тощо.

Управлінська інформація – це інформація, якою послуговуються заклади, організації, підприємства з метою управління відповідними об’єктами. Управлінська інформація повинна бути повною, оперативною, достовірною. Повноту інформації характеризує ії обсяг, який має бути необхідним і достатнім для прийняття управлінських рішень. Брак інформації призводить до прийняття хибних рішень або знижує їх обґрунтованість, надлишок інформації, наслідком якого є збільшення обсягу повідомлення без підвищення його інформативності, пов'язаний з додатковими витратами праці і часу робітників-управлінців. Інформація повинна бути оперативною, тобто такою, щоб за час її передачі й опрацювання стан об’єкта , до якого вона відноситься, не змінився. Достовірність інформації визначається ступенем відповідності її змісту об’єктивного стану речей та явищ. Зростання масштабів виробництва, науково-технічний прогрес, збільшення кількості господарчих одиниць і зв’язків між ними, вироблених товарів та швидкість змін економічної, технічної і соціальної ситуації приводять до зростання обсягів інформації, необхідної для ефективного управління об’єктами промисловості.

Більшість інформації, яка використовується в управлінні, фіксується. Це обов’язковий елемент управлінської діяльності, оскільки в сучасних умовах отримувати, зберігати і передавати інформацію можливо тільки за попередньої її фіксації.

Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних сферах людської діяльності. Вони є об’єктом дослідження різноманітних наукових дисциплін, тому поняття «документ» багатозначне і залежить від того, де і для чого він використовується.

Процеси формування ринку і ринкової інфраструктури, роздержавлення економіки розвиток вільного підприємництва пов’язані з виникненням та необхідністю вирішення складних правових проблем.

Претензією оформляють обгрунтування вимог однієї організації до іншої, які стосуються порушення договірних зобов'язань. Згідно з чинним законодавством письмові претензії - засіб досудового врегулювання розбіжностей на добровільних засадах. Письмові претензії не є обов'язковою стадією, що передує подачі позову в господарський суд.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об’єкт дослідження курсової роботи є діловодство.

Предметом дослідження – документування господарсько-претензійної діяльності.

Метою курсової роботи є дослідження оформлення господарьско-претензійної документації.

Головні методи дослідження – метод теоретичного аналізу й систематизації.

Розділ 1 Теоретичні основи складання господарсько-претензійної документації

1. Основні положення досудового врегулювання господарського спору

Однією з необхідних умов yспішного функціонування всіх елементів створюваного в Україні ринкового механізму є законність і дисципліна в діяльності суб’єктів господарювання. Відбувається докорінне реформування усіх економічних інститутів і відповідно до цього йде трансформація правосвідомості керівників підприємства різних форм власності усіх підприємців. Адже багато з них ще й досі не звільнилися від старих звичок, не навчилися дотримуватись господарської дисципліни. Нерідко зустрічаються підприємці які використовують найменшу можливість для зволікання з розрахунками, а якщо вдається то і зовсім не розраховуватись з партнером, затримують постачання продукції тощо.

Наслідком як умисної, так і вимушеної несплати боргів суб’єктами підприємницької діяльності є господарські зіткнення, конфлікти і суперечності між цими суб’єктами стосовно їх прав і обов’язків. Такі суперечки в господарських відносинах називаються претензійними спорами.

Правовим механізмом який дозволяє певною мірою налаштовувати суб’єктів діяльності на своєчасне й належне виконання зобов’язань є передбачена ГПК України можливість досудового врегулювання господарського спору, у випадках передбачених законом України, а також за домовленістю між суб’єктами спору, якщо це обумовлено договором.

Метою досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативного впливу на господарську діяльність з боку контрагентів. Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найбільш швидке відновлення порушених прав кредитора і в цьому полягає позитивний аспект досудового врегулювання спорів. Такий сценарій є позитивним і для добросовісного боржника, оскільки позбавляє його від додаткових витрат на судові видатки.

Завданнями досудового врегулювання господарських спорів є:

• відновлення порушених прав і захист законних інтересів організацій;

• виявлення причин та умов невиконання договірних зобов’язань;

• попередження порушень планової і договірної дисципліни, чинного законодавства;

• поліпшення економічних показників господарської діяльності організацій;

• відшкодування за рахунок винних збитків, заподіяних організації.

Досудове врегулювання господарських спорів є одним зі спірних положень сучасного українського господарського процесу. Дискусія про необхідність існування цього інституту триває давно, що вказує на неоднозначність і складність даного питання. Цілком природно, що сторони господарського конфлікту повинні самостійно вжити всіх можливих заходів для мирного розв’язання спору, що виник, і лише потім звертатися до суду. З іншого боку, існування подібного бар’єру є, по суті, обмеженням права на судовий захист. Але, незважаючи на існуючі в юридичній літературі дискусії з приводу доцільності існування інституту досудового врегулювання господарських спорів, і опоненти і прихильники цієї точки зору вказують на економію часу.

Існування в господарському процесуальному праві інституту досудового врегулювання окремих категорій спорів забезпечує:

• більш швидке відновлення порушених прав і законних інтересів суб’єктів господарювання;

• розвиток між підприємствами, організаціями відносин співробітництва при виконанні договірних зобов’язань;

• безпосереднє врегулювання господарських спорів у добровільному порядку;

• попередження появи необґрунтованих і безспірних справ у господарських судах;

• дотримання господарських інтересів сторін;

• зниження невиробничих видатків, пов’язаних зі сплатою штрафних санкцій за не виконання договірних зобов’язань за рахунок застосування санкцій до контрагентів і стягнення з них цих збитків.

Відповідно до ст. 5 ГПК України сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою. Порядок досудового врегулювання спорів визначається Господарським процесуальним кодексом України, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин [1, 54].

У рішенні Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. по справі №1-2/2002 зазначено, що обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право на судовий захист. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правовогу захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх виконання правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб’єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути непередбачено цивільно-правовим договором, коли суб’єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту своїх прав. Досудове врегулювання спору можливе також за умови волевиявлення кожного з учасників правовідносин і за відсутності в договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, зазначає Конституційний Суд України, обрання певного засобу правового захисту є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання обмежує можливість реалізації права на судовий захист [2, 15].

Викладене вище необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Порядок досудового врегулювання спорів визначається ГПК України, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори:

• про визнання договорів недійсними;

• спори про визнання недійсним актів державних та інших органів, підприємств і організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій;

• спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями;

• спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ;

• спори про звернення стягнення на заставлене майно.

Відповідно до ч. І ст.6 ГПК України [1, 59] підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушені, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією. І лише після того, як контрагенту була пред’явлена претензія, яку він відхилив або не надав відповіді у строк, передбачений ст.7.11 ГПК України, уповноважена особа (належний виконавець) може звертатись до господарського суду з позовною заявою. Таким чином, сама можливість подальшого судового розгляду господарського спору і винесення законного рішення на користь уповноваженої особи (належного виконавця) з віднесенням на зобов’язану особу (неналежного виконавця) витрат по сплаті державного мита та інших судових витрат певним чином спонукає до належного виконання договірних зобов’язань. І такий порядок, на думку М. І. Тітова, можна вважати своєрідним інструментом саморегуляції господарчого обігу, виховання правосвідомості й дисциплінованості підприємців. Але деякі науковці та практики вважають, що порядок досудового врегулювання господарських спорів взагалі не потрібен, бо він діяв ефективно лише особливостям радянської господарської системи, а в нових умовах не може ефективно застосовуватись і втратив популярність серед суб’єктів господарювання[].

Але така думка викликає певний сумнів, оскільки наявність досудового врегулювання дозволяє оперативно відновити порушене право і відшкодувати збитки, спричинені невиконанням або неналежним виконанням господарських обов’язків без звернення до юрисдикційного органу.

Арбітражний процесуальний кодекс Російської федерації (ст.4) не передбачає обов’язкового прийняття сторонами заходів щодо врегулювання господарського спору до звернення в суд. Це надає право будь-якій зацікавленій особі без попереднього направлення претензії звернутися з позовною вимогою безпосередньо до арбітражного суду. Але разом із тим із загального правила ст.4 АПК РФ є окремі винятки. Досудовий (претензійний) порядок врегулювання спорів стосовно окремих категорій може бути передбачений федеральним законом, або необхідність його дотримання може виступати як одна з умов господарського договору. Федеральний закон від 05.05.1995р. «Про введення в дію Арбітражного процесуального кодексу Російської федерації» містить норму про те, що до прийняття відповідних федеральних законів діє претензійний порядок, передбачений транспортними статутами і Тимчасовим положенням про зв'язок[http://ntc.duma.gov.ru/bpa/my_ntcdoc.php?code=26408].

Інститут досудового врегулювання господарських спорів має право на існування як інструмент підтримання господарської дисциплінованості та відповідальності суб’єктів за свою діяльність, як можливість звільнити господарські суди від необхідності вирішення дрібних непорозумінь між контрагентами, але, як і чинне господарське законодавство, потребує подальшого вдосконалення.

Порядок досудового врегулювання господарських спорів визначено статтями 5-11 ГПК України, а також іншими актами, які передбачають спеціальний порядок досудового врегулювання господарських спорів: Статутом автомобільного транспорту України, Статутом залізниць України, Кодексом торгівельного мореплавства України, Повітряним кодексом України.

У юридичній літературі під досудовим врегулюванням господарських спорів розуміється також ведення суб’єктами господарювання усних переговорів, обмін кореспонденцією, пред’явлення претензій та проведення інших заходів, які мають на меті розв’язання спорів і суперечок, що виникають між ними, без передачі до господарського суду. Усе те, що стосується виключно пред’явлення претензії, її розгляду та відповіді на неї, називається претензійним порядком врегулювання спору.

Згідно зі змістом чинного законодавства судова влада не повинна втручатися у взаємовідносини сторін до того часу, поки останні не використають усі не заборонені чи передбачені законодавством засоби самостійного врегулювання конфлікту.