Розділ 2 Реалізація права на медичну допомогу

У даному розділі приділяється увага наступним питанням:

*Правова база та основа здійснення права на медичну допомогу

*Суб’єкти права на медичну допомогу, їхній вік , щодо самостійності прийняття рішення для медичних послуг. Медичні дозволи.

* Взаємозв’язок лікар-пацієнт, а точніше свобода вибору лікаря, як основний пункт щодо дійсної реалізації права на медичну допомогу.

*Висвітлюючи основні принципи здійснення права на медичну допомогу, а саме кваліфікована медична допомога, якісна медична допомога , доступність медичної допомоги та безоплатність медичної допомоги розкривається суть, зміст та надзвичайна важливість кожного із них для комплексного зв’язку та реального здійснення права на медичну допомогу. Аналізуючи положення безоплатності медичної допомоги виявляються безліч недоліків які потрібно дослідити і зробити висновки щодо реальності існування даного положення, та за безліччю обґрунтованих умов та обставин дійти до завершального етапу даного питання, чи потрібне українцям право на безоплатну медичну допомогу? Спростовуючи міфи дійти до реального бачення проблеми щодо високої ціни за власне здоров’я.

2.1 Здійснення права на медичну допомогу

Конституційними гарантіями реалізації права на медичну допомогу виступають: державне фінансування соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм; безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров'я, заборона скорочення таких закладів, державного забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя . Щоб краще розуміти, що означає поняття «право на медичну допомогу», розглянемо його, посилаючись на норми цивільного права України. Право на медичну допомогу мають усі без винятку фізичні особи. Згідно зі статтею 284 Цивільного кодексу України фізична особа, якій виповнилося 14 років і яка звернулася по медичну допомогу, має право на вибір лікаря й вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря. Надання медичної допомоги особі, яка досягла 14 років, здійснюється з її згоди. Однак це не означає, що у разі надання медичної допомоги особам у віці від 14 до 18 років або особам, яких суд визнав обмежено дієздатними, думка їхніх батьків (піклувальників) зовсім не має юридичного значення[24]. Згідно зі статтею 32 Цивільного кодексу України фізичні особи у віці від 14 до 18 років мають неповну цивільну дієздатність[1]. Тому, якщо, приміром, 16-річний пацієнт звернеться в клініку пластичної хірургії з побажанням поліпшити свою зовнішність за допомогою складної дороговартісної операції, лікар повинен отримати, крім згоди пацієнта, ще й згоду його батьків. Водночас у невідкладних випадках, коли має місце реальна загроза життю пацієнта, його згода або згода його законних представників (батьків, піклувальників) на медичне втручання лікарю не потрібна. Це прописано і в статті 284 Цивільного кодексу України[ 1 ], і в статті 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я [25 ]. Відповідно до ст. 57 Конституції України [ 2 ], та ст. 282 Цивільного Кодексу України[ 1 ] фізична особа має невід'ємне право на життя. Складовою частиною цього права можна вважати і право на надання їй медичної допомоги. Конституція України закріпила право громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49)[ 2 ]. Слід зауважити, що право на охорону здоров'я є найбільш широким, воно включає право на медичну допомогу і право на медичне страхування. Отже, право на медичну допомогу є відносно самостійним.

Повнолітня фізична особа має право відмовитися від медичного втручання чи перервати вже почате втручання. Наслідки такого відмовлення чи переривання втручання повинні бути їй роз'яснені. Якщо відсутність згоди може привести до тяжких наслідків, лікар зобов'язаний роз'яснити це пацієнту. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта важкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування .Право на вибір лікаря дозволяє пацієнту звернутися до обраного ним лікаря, вимагати заміни лікаря, призначеного керівником лікувальної установи чи підрозділу[18].

Кваліфікована медична допомога Як бачимо, у самому визначенні міститься вказівка на професійність надавачів послуг. Стаття 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я, серед професійних обов’язків медичних працівників закріплює обов’язок подавати своєчасну і кваліфіковану медичну і лікарську допомогу[25]. За неналежне виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення наступає кримінальна відповідальність за ст. 140 Кримінального кодексу України[26 ]. Неналежне виконання професійних обов’язків має місце в тому разі, коли медичний або фармацевтичний працівник виконує свої обов’язки не у повному обсязі, недбало, поверхнево, не так, як цього вимагають інтереси його професійної діяльності.

Якісна медична допомога Для з’ясування питання якості надання медичної допомоги охарактеризуємо Закон України “Про захист прав споживачів”[ 27 ], який регламентує питання якості надання будь-яких послуг, у тому числі, якщо йдеться про споживача — пацієнта і про послуги — медичні. Відповідно до ст. 1 належна якість послуги — це властивість продукції, яка відповідає вимогам, встановленим для цієї категорії продукції у нормативно_правових актах і нормативних документах, та умовам договору із споживачем[ 27 ]. На сьогодні одним з найбільш актуальних питань у реформуванні системи охорони здоров’я є стандарти надання медичної допомоги, які перебувають ще на стадії розробки, у деяких напрямах медичної діяльності розроблені клінічні протоколи надання допомоги.

Якість надання медичної допомоги при виникненні конфлікту між суб’єктами медичних правовідносин при розгляді медичних справ встановлюється шляхом проведення медичної експертизи необхідного виду. На жаль, в Україні на сьогодні дуже складно провести об’єктивну експертизу, оскільки експерти нерідко захищають “честь лікарського мундира”. Дуже важливим видається удосконалення механізмів проведення альтернативної медичної експертизи [9,c.417-501].

Доступність медичної допомоги

Право на доступність, тобто право на доступність медичних послуг, що необхідні пацієнту за станом здоров’я. Медичні служби повинні гарантувати рівний доступ для всіх без дискримінації за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювань чи часу звернення за медичною допомогою. Передбачено, що це багатогранне поняття, яке включає баланс багатьох факторів у рамках жорстких практичних обмежень, які обумовлені ресурсами і можливостями держави. Ці фактории включають кадри, фінансування, транспортні засоби, свободу вибору, громадську грамотність населення, якість і розподіл технічних ресурсів. Баланс цих елементів вирішує характер і ступінь загальної медичної допомоги населенню.

У нашій державі право на доступність у каталозі прав людини у галузі охорони здоров’я закріплено у ч. 3 ст. 49 Конституції України, у якій зазначено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування [2].

Безоплатність медичної допомоги

Право на безоплатну медичну допомогу закріплено в ч. 3 ст. 49 Конституції України, яка містить положення, у якому зазначено, що в державних і комунальних закладах медична допомога надається безоплатно[2]. Це одна із найбільш дискусійних норм Основного Закону України, яка, на жаль, на практиці дуже часто порушується. Конституційний Суд України у Рішенні (справа про безоплатну медичну допомогу) протлумачив зазначене положення так, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Окрім цього, безоплатність медичної допомоги означає неможливість стягування з громадян плати за таку допомогу в державних і комунальних закладах у будь_яких варіантах розрахунків: як готівкою, так і безготівково, чи у вигляді добровільних внесків до різноманітних медичних фондів, чи у формі обов’язкових страхових платежів (внесків) тощо.Проте вищезазначений принцип надання медичної допомоги не забороняє можливості надання громадянам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги [28]. З огляду на наведене, виникає питання: чи потрібна громадянам безоплатна медична допомога в тих видах та обсязі, що пропонує нам держава?

На даний час склалася така ситуація, що заклади охорони здоров’я не мають фінансової можливості надавати весь спектр медичних послуг безоплатно (навіть їх гарантований обсяг).

Потрібне додаткове джерело фінансування, і таким джерелом можуть стати кошти загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.

Відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування одним із видів загальнообов’язкового державного соціального страхування визначено медичне страхування[25].

Обсяг послуг, що надаються за рахунок коштів обов’язкового медичного страхування, визначається базовою та територіальними програмами обов’язкового медичного страхування, які затверджуються в порядку, встановленому законодавством.

На даний час у Верховній Раді України знаходиться декілька проектів Законів України про медичне страхування.

Один з них – Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”, внесений народним депутатом України І. Франчуком (реєстраційний № 6152-1), підготовлений до третього читання, відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування визначає принципи, правові, організаційні та фінансові засади і механізми функціонування загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування громадян в Україні.

Отже, враховуючи наведене, кардинальних змін потребує чинне законодавство в сфері охорони здоров’я, зокрема, щодо вирішення питань стосовно визначення гарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги; видів та порядку надання платних медичних послуг у державних і комунальних закладах охорони здоров’я; умов запровадження медичного страхування.

Необхідно невідкладно внести зміни до Основ законодавства України про охорону здоров’я, прийняти Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”, розробити та прийняти Закон України “Про платні медичні послуги»