§5. Конституційно-юрисдикційні відносини: зміст та особливості

Розглядаючи конституційну юрисдикцію як судове застосування владних повноважень у зв’язку з проведенням конституційного контролю за актами державних органів, важливо встановити доволі широке коло відносин, пов’язаних із статусом та впливом Конституційного Суду на зовнішні і внутрішні відносини. Нормативно-правова природа конституційного правосуддя вказує на обсяг необхідних джерел, які регулюють відносини, що складаються в результаті застосування конституційної юрисдикції. Засадничі принципи формування складу Суду, повноважень цього колегіального органу та суддів, гарантій їх незалежності та самостійності, юридичної сили прийнятих рішень та інші концептуальні питання, які вказують на особливість конституційної юрисдикції визначають і характер відповідних правовідносин матеріального і процесуального характеру.

Нормативна основа регулювання конституційно-юрисдикційних відносин визначає їх як самостійний правовий інститут, який за своїм змістом включає відносини безпосередньо організації та діяльності Суду (статутні відносини) та відносини за участю Суду та суддів як носіїв юрисдикційних повноважень.

Конституційно-правові відносини, які складаються в сфері конституційного правосуддя можна розділити на три групи:

а) загально-юрисдикційні, які виникають з організації конституційного правосуддя;

б) спеціально-юрисдикційні, які виникають в процесі застосування конституційних повноважень Судом та суддями;

в) внутрісудові, які забезпечують реалізацію компетенції Конституційного Суду і пов’язані з його процесуальними діями.

На характер правовідносин в сфері конституційного правосуддя впливає політико-правовова спрямованість конституційних подань та конституційних звернень, соціально-психологічне сприйняття суддями та учасниками судочинства предметів розгляду. Важливими є і відносини пов’язані з обсягом проведення конституційного контролю або межами офіційного тлумачення Конституційним Судом правових понять, визначень та категорій, залученням ненормативного (доктринального) праворозуміння, а отже виявленням змісту правовідносин, які спонукали предмет конституційного судового розгляду.

При цьому КСУ уникає залучати до розгляду предметів (правовідносин), які підлягають дослідженню з позицій нормоконтролю факти, конкретні обставини, як підставу виникнення зміни та припинення правовідносин, що певною мірою впливає на пізнання смислу норм законів, які базуються на нормах Конституції. Уникнення розглядати динаміку юридичних фактів позначається на виявленні конституційного характеру, як критерія існування норми правового акту, яка перевіряється судом. Адже важливо знайти прямий зв’язок розвитку правовідносин, які виходять із загальних конституційних постулатів і трансформуються в конкретні законодавчо визначені.

За цих умов є можливість з’ясувати і сформувати правову позицію КСУ, яка повинна бути побудована на положеннях Конституції, як єдиного джерела конституційного права. Конкретні правовідносини при їх дослідженні безпосередньо залежать від норм галузевого законодавства, які не можуть і не повинні виступати джерелами конституційного права і це безпосередньо стосується актів Президента та уряду, які опосередковують різні форми реалізації права, що можливо встановити при аналізі використання, дотримання, виконання та застосування правових норм, що може бути доведено лише у правомірній поведінці. Правовідносини, які складаються у разі порушень норм законодавства, наприклад, у випадках розгляду Конституційним Судом конфліктних правовідносин суб’єктів влади, зобов’язують Конституційний Суд безпосередньо спиратися на факти, які йому надаються щодо владних дій суб’єктів, які знаходяться поза межами їх конституційних повноважень (категорія справ виходу за межі компетенції).