2.Порівняльний аналіз теорій політичних еліт в.Парето, г.Моски, р.Міхельса.

Концепція деривації і резидуїв Парето

В.Парето (1848— 1923) Спираючись на ідеї Л .Вальраса про економічну теорію рівноваги, він зосередився на вивченні рушійних сил соціальної системи. Ними є насамперед людські почуття, які зрозуміти значно важче, ніж раціональні дії. Однак не всі почуття є двигунами людської історії, а лише ті, які проявляються у певних діях. У зв'язку з цим В.Парето поділив мотиваційні імпульси людської діяльності на дериваційні (які надають діяльності людей псевдологічного характеру) і резидуальні (від лат. — залишки), що є постійними, незмінними і детермінують людську поведінку . Резидуї — це основа почуттів, емоцій, інстинктів, психологічних станів, що є природними, вродженими, це є біологічні імпульси, які й визначають соціальну поведінку людей. У людському суспільстві такі імпульси перебувають у хаотичному стані. Однак у всякому суспільстві можна виділити певні верстви людей, в яких резидуїв значно більше, ніж в інших. Тому, вважав В.Парето, суспільство ділиться на великі групи людей та елітну групу (верству). Відтак В.Парето виділив шість класів резидуїв, які він, своєю чергою, поділив ще на кілька груп. Головними є дві перші, в яких панує «інстинкт комбінацій» та «постійність агрегатів». В.Парето застосував теорію резидуїв до аналізу європейської політичної історії, котру він описав, як історію конфліктуючих груп власників резидуїв «інстинкту змін і консерватизму», новаторів і ретроградів тощо. Він вивів теорію соціальної стратифікації та циркуляції правлячих еліт. Соціальна система, вважав він, існує як постійна нерівномірність суспільних груп, що детермінована природною нерівністю людей. Кращі з них - це еліта, частина якої займається керівництвом, отже, вона є правлячою. Друга частина цієї еліти займає панівне становище в мистецькій або науковій сферах — це т. зв. скеровуюча еліта. У кожній з груп еліт має бути в достатній кількості імпульсів до панування, волі до влади. Для підтримання еліти в дії вона мусить бути відкрита для оновлення: знизу догори і випадання з еліти вниз. Тоді позиції еліти зміцнюються. Коли ж переміщення припиняється, еліта костеніє, настає її ерозія, еліта втрачає свої позиції. Тобто приплив нових членів знизу, з достатньою кількістю резидуїв є гарантією стабільності панування еліти. Якщо ж вона консервативна, в нижніх верствах формується своя еліта (оскільки руху догори немає), яка з часом виростає у значні революційні групи і скидає панування старої еліти. Тому справжня суть політичної революції, виходячи з думок В. Парето, полягає у зміні правлячої еліти. Звідси він вивів відомий закон постійної зміни класу еліт, їх циркуляції по колу". Кожна еліта, зазначав він, має свій стиль панування. Інстинкт комбінацій зумовлює використання насамперед переконань, компромісів — це і є тип еліти «Лисиці». Еліті, де панівними є резидуї «постійних агрегатів», притаманний авторитарний стиль, насильство. Вони становлять тип еліти «Левів». Тому згода і сила є інструментом правління протягом усієї історії, вказував В.Парето. Еліти, які не здатні на силові методи, поступаються силовим елітам, і так йде по колу. Іншими словами, якщо придивитися до політичної історії, то це перманентна циркуляція еліт, а отже, європейська історія є ніщо інше, «як кладовище еліт».

Теорія «правлячого класу» Моски

Близькими до думок В.Парето були міркування Г.Моска. У своїй основній праці «Основи політичної науки», опублікованій 1896 р. (у перекладі англійською мовою «Правлячий клас», 1939), він сформулював думку, що політика як боротьба протилежних «класів» пануючої меншості (еліти) та підпорядкованої більшості (народу) є сферою вічного протиставлення компетентної обраної меншості і некомпетентних мас народу. Незалежно від соціально-політичної системи суспільство завжди ділиться на два класи - пануючий «політичний клас», організований, що керує суспільством і тому користується певними привілеями, і клас, яким керують, неорганізовану більшість. Правда, чітких параметрів еліти Г.Моска не дав. Демократію, народовладдя, соціалізм він вважав нездійсненними, бо народ сам неспроможний реалізувати політичну владу. Політична еліта повинна звільнити народ від подібних ілюзій і опрацювати наукову політику, дієвий інструмент панування у суспільстві Сама ж проблема формування еліти, вважав Г.Моска, полягає у тому, що вона повинна в майбутньому творитися на основі розуму, здібностей, освіти, на основі допуску до неї кращих представників народних низів, що дасть змогу подолати її закритість, консервативність. Г.Моска вважав, що в кожному суспільстві завжди існують сили, які готові замінити стару правлячу меншість. Тому в суспільстві повинні відбуватися перманентна заміна еліти, її оновлення, що є гарантом стабільності суспільства, звичайно, при пануванні загального консервативного настрою. Він твердив, що можуть бути три варіанти такої заміни: збільшення еліти без її оновлення, «увічнення» еліти без її оновлення і чисте оновлення. Поєднання цих варіантів із двома формами державного правління — автократичною і ліберальною, на його думку, у наслідку може дати чотири типи держави: аристократично-автократичну, аристократично-ліберальну, демократично-автократичну та демократично-ліберальну. Г.Моска критикував теорію і практику італійської демократії, не був прихильником і фашизації державної системи Італії.

«Залізний закон олігархії» Міхельса

Р.Михельса "Социология политических партий в условиях демократии", изданная в Лейпциге в 1911 году. Мы находим здесь уже знакомые нам положения о том, что "общество не может существовать без господствующего, или политического класса, хотя элементы его подвергаются обновлению", и что наличие такого класса – "постоянно действующий фактор социальной эволюции" . Известность Михельса связана главным образом со сформулированным им "железным законом олигархических тенденций". Суть этого закона состоит в том, что "демократия, чтобы сохранить себя и достичь известной стабильности", вынуждена создавать организацию, а это связано с выделением элиты – активного меньшинства, которому массе приходится довериться ввиду невозможности ее прямого контроля над этим меньшинством. Поэтому демократия неизбежно превращается в олигархию. Таким образом, демократия сталкивается с "неразрешимым противоречием": во-первых, она "чужда человеческой природе" и, во-вторых, неизбежно содержит олигархическое ядро . Затем Михельс приходит к выводу о том, что олигархия – неизбежная форма жизни крупных социальных структур. Основная работа Михельса посвящена главным образом анализу деятельности социалистических и социал-демократических партий стран Западной Европы, прежде всего – СДПГ. Михельс показывал, что власть в этих партиях принадлежит фактически узкому кругу лиц, находящихся на верхних ступенях партийной иерархии. Необходимость управления организацией требует создания аппарата, состоящего их профессионалов, и партийная власть неизбежно концентрируется в их руках ("причина образования олигархии в демократических партиях лежит в технической невозможности обойтись без лидеров").У Михельса мы встречаем элементы исторического подхода к демократии. "На нижней ступени человеческой культуры господствовала тирания. Демократия могла возникнуть только на более поздней и высокоразвитой стадии общественной жизни". Однако олигархичность присуща «самой природе человеческого общества». Исследуя развитие политических систем, «...замечаешь, что по мере развития демократия вновь оборачивается вспять... Институт вождей был известен во всех прежних эпохах. И когда сегодня, особенно среди ортодоксальной социал-демократии приходится слышать, что в социал-демократии нет вождей, а есть лишь чиновники ... это ведет к усилению вождизма, поскольку, отрицая его, не позволяет массам разглядеть действительную опасность". Чем более расширяется и разветвляется официальный аппарат, чем больше членов входит в организацию, ...тем больше в ней вытесняется демократия, заменяемая всесилием исполнительных органов. Формируется строго обособленная бюрократия со множеством инстанций. Таким образом, нет сомнения в том, что бюрократизм олигархической партийной организации вытекает из практической формальной необходимости, ...демократия – всего лишь форма. Но форму нельзя ставить выше содержания" . Масса вообще никогда не готова к господству, но каждый входящий в нее индивид способен на это, если он обладает необходимыми для этого положительными или отрицательными качествами, чтобы подняться над нею и выдвинуться в вожди" . Редко борьба между старыми и новыми вождями заканчивается полным устранением первых. Заключительный акт этого процесса состоит не столько в смене элит, сколько в их реорганизации. Происходит их слияние.Невозможность демократии существовать без организации, управленческого аппарата и профессиональной элиты неизбежно ведет к закреплению постов и привилегий, к отрыву от масс, фактической несменяемости лидеров. "Вожди, как правило, невысоко ставят массы. Вожди делают ставку на безмолвие масс, когда устраняют их от дел. партийная элита склонна проводить консервативную политику, не выражающую интересы масс, хотя она и действует от их имени, конкурируя с другими фракциями политической элиты, а именно с элитой аристократии, менеджеров и т.д. Михельс делает вывод: Итак, поскольку элита "организуется и консолидируется, управляя массой", Михельс считает неизбежным элитарную структуру любой общественной организации.