1. Теорії політичного реалізму та політичного ідеалізму.

Политический идеализм:

Рассматривает международные феномены с точки зрения абстрактных морально-этических идеалов и правовых норм.

Представители: Перкинс, Липмак, Мюрей, Фосдик, Маршал, Элиот и др.

По их мнению МО должны отвечать нормам морали и сдерживтаь национальный эгоизм.

Важной проблемой которую разрабатывали политический идеалисты является создание системы коллективной безопасности на основе добровольного разоружения и взаимного отказа от войны как средства решения конфликтных ситуаций.

Государства в своих взаимоотношениях должны придерживаться справедливости, но критерий определения справедливости является прерогативой того, кто берет на себя роль шерифа и на практике оно превращается в право силы.

Среди идеалистических концепций можно выделить:

-комунитарные, согласно с которыми полит. единицы являются носителями прав и обязательств в мировом сообществе;

-космополитические, которые основываются на идеи, что моральные аргументы должны апелировать до природы человека или до индивидов.

НО, данная концепция хоть и имела нормативный характер, но со временем все больше и больше не совпадала с политической действительностью.

Политический реализм:

В 40-х годах 20 ст., стало ясно, что невозможно найти общий критерий для моральной оценки внешнеполитической деятельности государств.

П.Р.-направление науки о МО, которое основывается на философии позитивизма, прагматизма и определяется «силовым подходом к оценке МО. Моральные ценности уже используется как вспомогательное средство для обретения силы, право и мораль уже служат интересам сильнейших.

Представители: Рейнхольд Нибур «Моральный человек и аморальное общество»Одна из основных идей состоит в том, что человек может выжить среди себе подобных только при захвате власти.

Эвард Карр «20-летний кризис 1919-1939» считается одной из первых попыток реалистического толкования международной политики. В данной книге он подчеркивает большое значение силового фактора.

Ганс Моргентау(основоположник школы ПР) Большое значение он уделял именно разработке теории национальной безопасности США, которую он считал ключем к успеху внешней политики США.

Моргентау был представителем умеренного направления полит реализма, к этому направлению также относятся Кеннан, Фулбрайт, Гелбрейт, Шульман и др.

Ярким представителем центристского направления полит реализма является Уолт Ростоу «США на мировой арене», он считал, что решить проблему СССР путем тотальной войны невозможно.

Другими представителями центристского направления были: Осгуд, Канн, Стилмен, Пфафф.

Ультраконсервативное направление было представлено Робертом Стаусом Хюпе, который заявил, что целью США является уничтожение коммунистической системы. Активно отстаивал идею проведения «превентивной войны», так как считал на данном этапе, война требовала бы менее жертв, чем в дальнейшем. С этим были согласны и другие представители данного направления: Кинтнер, Догерти, Котрел.

Методологичной основой полит реализма является детерменизм, согласно с которым сущность политики – борьба за власть.

В реализме природа МО носит анархический характер, вследствие этого государства – главные участники МО.

Основные положения полит реализма:

национальный интерес должен быть выше всего

сила – главное орудие и критерий успеха и престижа нации на международной арене.

Марксизм

Парадигма марксизма в ТМО ведет свое начало с Коммунистического манифеста Маркса и Энгельса. Приверженцы данной доктрины полагают, что природа МО носит не столько анархический, сколько империалистический и эксплуататорский характер. Их основные действующие лица – не государства, а социальные классы. Поэтому доминирующие на международной арене процессы – это межимпериалистические кризисы, противоречие и борьба между указанными основными классами, между богатыми и бедными.

Представители: Ленин, Кокс, Хорк-Хаймер, Гилл, Билер, Мортон, Кун и др.)

Школа стратегического анализа

Представители ШСА пришли к выводу, что в последнее время возросла роль стратегии в международных отношениях. Стратегия – метод анализа ситации, оценка напралений ёё ворзможного развития, сопоставление полученной картины с собственными интересами и выбор самых эффективных способов действий для реализации намеченной цели. Тоесть суть стратегического анализа в сборе и изучении информации о потенциальном партнере или же противнике, исследование того, как он формирует свои интересы, особенно интересы своей безопасности, а также изучение рисков.

Представители: Генри Киссинджер, Роберт Осгуд, Максуел Тейлор, Броди, Гевин, Янг и дрг.

Основная категория которой оперируют стратег. аналитики – национальная безопасность.

Із 50-х років XX ст. починає зароджуватись неомарксизм, витоки якого пов'язують із Р. Пребишем, що тоді очолював Економічну Комісію ООН по Латинській Америці. Він та його співпрацівники доводили, що сучасний капіталізм не призводить до конвергенції національних економік, а поглиблює економічний розкол світу на бідні та багаті країни. Інтерпретуючи в нових умовах ідею М. Бухаріна, вони розглядали слаборозвинені країни світу як периферію світового господарства, повністю залежну від його центру. Ця теза опиралася на факт, що в структурі світової економіки країни периферії є експортерами сировини, тоді як високорозвинені країни центру — готової продукції. Згідно з поглядами неомарксистів, існуючі відмінності в економічному розвитку бідних і багатих країн можуть лише зростати, а домінування "Півночі" над "Півднем" — поглиблюватись. Сучасний неомарксизм не є єдиним науковим напрямом. Він складається з низки концепцій, які об'єднує ідея поділу світу на високорозвинений "центр" та економічно слабку і слабороз-винену "периферію". Звідси відсутність єдиної назви цієї теорії, яку ще іноді називають структуралізмом чи глобалізмом. До неомарксизму традиційно відносять теоретичні концепції Е. Вал-лерстайна, С. Аміна, Р. Кокса, А. Франка, але надзвичайно близькі до них також погляди С. Стренджа, Д. Елкінса, Ф. Кордозо та багатьох інших учених. Основна відмінність їх ідей, порівняно з класичним марксизмом, полягає у трактуванні суб'єктності та джерел економічного домінування в міжнародних відносинах. Неомарксисти вважають, що в умовах кінця XX — початку XXI сторіч: —капіталізм став глобальним явищем, оскільки він переріс традиційні рамки національних держав та перетворився у світову систему економічного і політичного панування;

— національна держава перестала бути самостійною у власній внутрішній та зовнішній політиці, підпавши під вплив міжнародних капіталістичних об'єднань — транснаціональних корпорацій

—економічна система світу базується на експлуатації країн "третього світу" ТНК високорозвинених країн, а політична — на підтриманні такого становища за допомогою дипломатії та воєнної сили;

—відбувається маргіналізація внутрішніх суспільних відносин та їх узалежнення від тенденцій, що складаються у міжнародному середовищі. Один із головних представників неомарксизму Е. Валлерстайн у сучасній міжнародній системі виділив три основні сегменти: Центр, Семіпериферію, Периферію:

Центр — група найрозвиненіших (економічно) та наймогут-ніших капіталістичних країн, які домінують у світовій економіці та політиці. Семіпвриферія — група середньо або нерівномірно розвинених країн, які, незважаючи на відносно незалежне положення, перебувають під впливом Центру.

Периферія — економічно відсталі країни, які повністю залежать від Центру та перебувають під його опосередкованим контролем. Усі сегменти утворюють єдину глобальну світову систему, в якій економіки країн Центру не можуть ефективно розвиватись у межах національних кордонів, а процвітання вони можуть досягнути лише у глобальній економічній системі. Політика держав Центру спрямована на відкритість національних економік та ліквідацію митних бар'єрів. Семіпериферійні та периферійні країни мають досить мало можливостей для самостійного розвитку, оскільки перебувають під тиском Центру. Система світового капіталізму полягає в експлуатації Периферії з боку Центру та у його активній економічній та політичній експансії щодо семіпериферійних країн (це йдеться, про колишні соціалістичні країни). У всіх сегментах системи роль держави занижується, що пояснюється впливом великих і могутніх суб-національних груп на політику урядів.