7. Державне регулювання розвитку промисловості, сільського господарства і торгівлі.

Державна промислова політика — цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, що підкріплюються відповідними механізмами реалізації (стимулювання, регулювання та контролю через відповідні інститути держави та ринку), спрямованими на розв'язання стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектору: зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності національної економіки та окремих галузей.

Об'єктом промислової політики виступає весь індустріальний комплекс країни як єдиний організм.

Цілі промислової політики: підтримка галузей індустрії, які забезпечують майбутнє економічне зростання; модернізація традиційних галузей; досягнення соціальної прийнятності економічних процесів у депресивних, неперспективних галузях.

Тактика "пристосування" — поступове скорочення виробництва у певній галузі з метою попередження занадто великих соціальних потрясінь. Тактика "активного формування" — активне стимулювання державою ринкових процесів, впровадження нових технологій, підпорядкування розвитку певних галузей суспільним цілям. Галузевий підхід — захист та стимулювання розвитку окремих галузей, протекціонізм у міжнародній торгівлі. Горизонтальний підхід — створення загальних сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності підприємств на світовому ринку.

Суб'єкти державного регулювання промисловості в Україні: Міністерство економіки; Міністерство палива й енергетики;

Державний комітет промислової політики; Державний комітет з енергозбереження; Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації; Національна комісія регулювання електроенергетики та ін.

Основні завдання державного регулювання промисловості: формування конкурентного національного ринку промислової продукції; стабілізація основних показників промислового виробництва; структурна перебудова промисловості; технічне і технологічне оновлення галузей промисловості; підвищення конкурентноздатності вітчизняних товарів промислового виробництва; розвиток імпортозамінного та експортного виробництва; забезпечення екологічності промислового виробництва; зменшення бартеризації промисловості; виведення з експлуатації зайвих основних фондів.

Важелями державного впливу на розвиток промисловості є: інвестиційно-інноваційна політика держави, бюджетне фінансування; державне регулювання цін на продукцію промислового виробництва; політика прискореної амортизації;

пряме державне управління галузями, що перебувають у державній власності; розпорядження і використання об'єктів державної власності; державний контроль за діяльністю суб'єктів природних монополій; державна підтримка міжгалузевої кооперації; залучення іноземних інвестицій; державна експертиза якості товарів, їх відповідність міжнародним стандартам.

Державне регулювання відносин в АПК

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) країни — це сукупність галузей, пов'язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства.

Особливості сучасного стану АПК України: накопичення та загострення суперечностей економічного і політичного характеру; масова збитковість сільськогосподарських підприємств; повільні темпи реформування аграрного сектору економіки; збереження тенденції до звуженого відтворення.

Загальносвітові тенденції розвитку відносин "держава — аграрний сектор економіки": Дотаційність сільського господарства. Посилення регулюючої ролі держави в аграрному реформуванні. Державне сприяння розширенню місткості аграрного ринку. Державна підтримка сільськогосподарських підприємств різних форм власності. Протекціонізм вітчизняного сільгоспвиробника.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки: проведення земельної реформи; приватизація об'єктів АПК; розвиток нових форм господарювання; реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни; забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері; формування ринкового механізму управління АПК; соціальний розвиток села; інформаційне забезпечення пропаганди реформ.

Суб'єкти державного регулювання АПК в Україні: Міністерство економіки; Міністерство аграрної політики; Державний комітет по земельних ресурсах; Державний комітет по водному господарству; Державний комітет лісового господарства; відповідні управління і департаменти міністерств і комітетів.

Фактори ефективного вирішення проблем АПК: рівноправне функціонування сільськогосподарських підприємств різних форм власності; раціональне використання ресурсів; впровадження у виробництво новітніх технологій; сучасні способи відтворення, охорони землі та природних багатств у цілому.

Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, зв’язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – виробнича і невиробнича.

Виробнича сфера складається з окремих ланок (їх ще називають народногосподарськими галузями). Зокрема, це промисловість (добувна й обробна), сільське господарство, будівництво та ін. (Рис. 1).

Сектори (ланки) виробничої сфери поділяють на галузі – крупні і вузькі. Наприклад, промисловість складається з металургійної, хімічної, машинобудівної, сільське господарство – з рослинництва і тваринництва. У невиробничій сфері виділяють п’ять ланок:

– апарат органів державного та громадського управління;

– житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;

– охорона здоров’я, спорт, соціальне забезпечення;

– освіта, культура, наука, мистецтво;

– сфера фінансів, кредитування, страхування.

Найголовніші з них – освіта, наука, охорона здоров’я та ін.

Кожна з цих сфер виконує певні функції. Виробнича – забезпечує саму себе, невиробничу сферу та населення різноманітними засобами виробництва, товарами та послугами, а невиробнича – в основному послугами матеріального та нематеріального характеру. Співвідношення між цими сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними, абсолютними та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це співвідношення має тенденцію до збільшення питомої ваги невиробничої (до 55-65%) і зменшення виробничої сфери в усьому народному господарстві. У невиробничій сфері України і нині зайнято працівників набагато менше, ніж у розвинених країнах – близько 26%. Це свідчить про недосконалість структури господарства України. Адже саме рівень розвитку невиробничої сфери є важливим показником соціально-екномічного прогресу.

Міжгалузеві народогосподарскі комплекси

Галузі можуть не тільки дробитися, але й об’єднуватися у великі функціональні комплекси – важливі ланки функціональної структури виробництва – міжгалузеві виробничі комплекси. МВК – це сукупність декількох галузей, які виробляють взаємозамінну продукцію (паливно-енергетичний), або послідовно переробляють певну вихідну сировину, включаючи її добування (лісовиробничий, агропромисловий, будівельний), або ж розв’язують важливу загальнодержавну економічну, соціальну чи іншу проблему (військово-промисловий, рекреаційний, продовольчий комплекси). Отже, міжгалузеві виробничі комплекси – це система взаємопов’язаних галузей, об’єднаних певною спільною функцією, узгоджений розвиток підприємств якої забезпечує найбільший ефект. Найчастіше в народному господарстві виділяють такі МВК: паливно-енергетичний, машинобудівний, хімічний, лісовий, будівельно-індустріальний, агропромисловий, транспортний, рекреаційний тощо.

Цели промышленной политики:

поддержка отраслей индустрии, которые обеспечивают будущий экономический рост;

модернизация традиционных отраслей;

достижение социальной приемлемости экономических процессов в депрессивных, неперспективных отраслях.

Мировой опыт убеждает, что в зависимости от ситуации, которая складывается в реальном секторе, государство может прибегать к тактике "пристосування" или тактики "активного формування", осуществлять отраслевой или горизонтальный подходы к реализации целей промышленной политики.

Тактика "пристосування" — постепенное сокращение производства в определенной отрасли с целью предупреждения слишком больших социальных потрясений.

Тактика "активного формування" — активное стимулирование государством рыночных процессов, внедрения новых технологий, подчинения развития определенных отраслей , общественным целям.

Отраслевой подход — защита и стимулирование развития отдельных отраслей, протекционизм в международной торговле.

Горизонтальный подход — создание общих благоприятных условий для обеспечения конкурентоспособности предприятий на мировом рынке.

Варианты проведения промышленной политики для Украины

Ориентация на экспорт — поддержка отраслей, продукция которых имеет спрос на мировом рынке, в первую очередь сырьевых отраслей.

Ориентация на импортозамещение — поддержка отраслей, которые выпускают продукцию, способную заменить импортные товары и вытеснить иностранных конкурентов. Ставка делается на прямые иностранные инвестиции.

Ориентация на возобновление воспроизводительного процесса в промышленности — содействие отраслям, которые реально изготовляют промышленную продукцию, которая имеет спрос.

Ориентация на развитие внутреннего рынка — стимулирование отраслей промышленности, которые удовлетворяют внутренние потребности.

Субъекты государственной регуляции промышленности в Украине:

Министерство экономики;

Министерство топлива и энергетики;

Государственный комитет промышленной политики;

Государственный комитет по энергосбережению;

Государственный комитет стандартизации, метрологии и сертификации;

Национальная комиссия регуляции электроэнергетики но др.

Стратегическая цель промышленной политики Украинского государства — формирования перспективных и конкурентоспособных национальных комплексов и производств.

Основные задания государственной регуляции промышленности:

формирование конкурентного национального рынка промышленной продукции; стабилизация основных показателей промышленного производства;

структурная перестройка промышленности;

техническое и технологическое обновление отраслей промышленности;

повышение конкурентноздатности отечественных товаров промышленного производства;

развитие импортозаменимого и экспортного производства;

обеспечение экологичности промышленного производства;

уменьшение бартеризации промышленности;

выведение из эксплуатации лишних основных фондов.

Рычагами государственного влияния на развитие промышленности является:

инвестиционно-инновационная политика государства, бюджетное финансирование;

государственная регуляция цен на продукцию промышленного производства;

политика ускоренной амортизации;

прямое государственное управление отраслями, которые находятся в государственной собственности;

распоряжение и использование объектов государственной собственности;

государственный контроль за деятельностью субъектов естественных монополий;

государственная поддержка межотраслевой кооперации;

привлечение иностранных инвестиций;

государственная экспертиза качества товаров, их соответствие международным стандартам.

Агропромисловий комплекс (АПК) – це сукупність виробничо взаємопов’язаних під-приємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій. Агропромисловий комплекс розви-вається на основі агропромислової інтеграції і відіграє важливу роль у більшості країн світу. Адже саме він виконує важливу суспільну функцію – забезпечує населення продуктами харчування. Більшість з них відносяться до товарів широкого споживання, від забезпечення якими та якості яких залежать фізичне здоров’я населення, що дуже важливо для збереження і покращання його генофонду, забезпечення хоча б простого відтворення населення в країнах перехідної економіки. Дуже гостро ця проблема постала і в Україні, де в останні роки поглиб-люються процеси депопуляції населення.

У той же час, Україна здавна є землеробською країною, характеризується надзвичайно сприятливими економічними та природними умовами для розвитку сільського господарства і має великий споживчий ринок продуктів харчування. Формування потужного, з розви-неною структурою АПК продовжувалось в Україні століттями. Протягом усієї історії розвитку країни саме агропромислові підпри-ємства займали провідне місце в її господарстві. І навіть у другій половині ХХ століття при великій структурній диверсифікації виробництва агропромисловий комплекс залишався одним з провідних міжгалузевих виробничих комплексів в Україні. До його складу входить майже 100 виробництв. АПК, поряд з промисловістю, відіграє провідну роль у господарстві, на його частку припадає майже 30% національного доходу України, зайнято близько 25% працюючих. Майже в третині областей України АПК займає чільне місце у господарстві згідно з часткою у валовому внутрішньому продукті (в 1998 р.).

На розвиток АПК і ступінь його ефективності в Україні впливають численні природні та економічні фактори. Особливе значення у реформуванні АПК, підвищенні його конку-рентоспроможності має зміна відносин власності, формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення раціональних виробничо-терито-ріальних зв’язків між складовими АПК.

Серед факторів, які впливають на розвиток АПК України, пріоритетними є: система господарювання, характер виробничих відносин, рівень соціально-економічного розвитку країни, природні ресурси та структура земельного фонду, технічний рівень і стан основних фондів підприємств АПК, забезпеченість трудовими ресурсами, транспортно-географічні умови. Вирішальне значення мають економічні фактори, від яких залежить раціональне використання природних ресурсів, задоволення споживчого попиту населення, участь у міжнародному поділі праці, збереження навколишнього середовища. Аграрна реформа, що нині здійснюється, передбачає впровадження ринкових відносин, реалізацію земельної та господарської реформи, ефективної цінової і фінансово-кредитної політики в АПК, розвиток сільської місцевості, поліпшення кадрового і наукового забезпечення комплексу.

Велику роль відіграє природний фактор. Вплив природних умов проявляється зонально та опосередковується рівнем розвитку продуктив-них сил та науково-технічним прогресом.

Основними агрокліматичними ресурсами є тривалість вегетаційного періоду (тобто, теплової світлозабезпеченості) та зволоженість території. Територіальні характеристики цих процесів дуже відмінні в трьох природних зонах.

В Україні інтенсивність розвитку АПК та розгалуженість структури сільського госпо-дарства обумовлена, по-перше, різноманітністю природних умов у зв’язку з наявністю тут трьох природних зон: Полісся, Лісостепу, Степу та гірських масивів Карпат і Криму. Саме агро-кліматичні, грунтові та водні ресурси є провідними факторами розміщення і спеціалізації сільського господарства. Агрокліматичні ресурси виражають забезпеченість сільськогосподарських культур теплом і вологою, включаючи тривалість вегетаційного періоду. Вони сприяють високому сільськогосподарському освоєнню майже всієї території України, досягаючи максимуму сприятливості в її лісостеповій зоні, на південному березі Криму, в Закарпатті. Ґрунтові ресурси країни дуже різноманітні. Основний їх різновид – родючі чорноземи, які займають більш ніж 60% площі сільськогосподарських угідь. Їх структура та родючість погіршуються у зв’язку із застосуванням недосконалої, дуже важкої сільськогосподарської техніки, неефективних технологій землеробства і т.д.

До числа провідних економічних факторів, крім високого рівня господарського освоєння земель, входить рівень науково-технічного прогресу, потреб населення у продовольстві, характер розселення, рівень працезабезпечення. Особливу роль відіграє рівень соціально-економічного розвитку сільської місцевості в цілому, забезпечення її об’єктами соціальної, транспортної інфраструктури, альтернативними місцями зайнятості та ін. Саме ці фактори, точніше їх недосконалість, і визначили активний відтік населення з села, різке старіння його в сільській місцевості більшості областей і в результаті – неефективність сільськогос-подарського виробництва й АПК у цілому.

Рівень розвитку АПК країни чи регіону визначається на основі аналізу рівня розселення та ефективності розвитку його виробництв. Ознакою ефективності і високого рівня розвитку АПК є забезпечення споживчого попиту населення країни в продуктах харчування відповідно до фізіологічних норм, формування експортного потенціалу цих товарів при раціональ-ному використанні природних ресурсів і збережен-ні природи.

Якщо територіальні індекси виробництва сільськогосподарської продукції в Україні вищі за середньоєвропейські, то економічна ефектив-ність виробництва набагато нижча.

Це особливо проявилося у дев’яності роки, під час економічної кризи. Майже в два рази знизилися обсяги сільськогосподарської продукції, вітчизняні виробники втратили значну частину внутрішнього ринку продуктів харчу-вання, знизилась участь АПК у формуванні експортного сектора. Дуже гальмує процеси відродження цього комплексу невирішення питання щодо власності на землю. Без законодав-чого забезпечення її впровадження в Україні суттєвого покращання справ в АПК не відбудеться.

Вплив держави на розвиток сфери товарного обігу

Торгівля — галузь, яка забезпечує перехід товарної маси із сфери виробництва до споживача.

Основним показником діяльності торгівлі є товарооборот.

Товарооборот — продаж товарів масового споживання та надання платних торговельних послуг населенню для задоволення особистих потреб в обмін на його грошові доходи або підприємствам — для подальшої переробки чи продажу.

Обсяг та структура товарообороту на рівні держави віддзеркалює:

рівень соціально-економічного розвитку країни;

рівень життя населення;

обсяг діяльності підприємства та матеріалізації купівельних фондів населення;

стан грошового обігу в країні.

Державне регулювання сфери товарного обігу — система заходів економічного, правового та організаційного характеру, за допомогою яких органи державної влади й управління впливають на процеси, що відбуваються у сфері торгівлі, та на суб'єкти, залучені до цих процесів.

Мета державного регулювання торговельно-економічних відносин — створення умов, що забезпечують нормальне функціонування галузі в цілому, задоволення потреб споживача і стабільну участь суб'єктів комерційної діяльності у міжнародному поділі праці.

Завдання щодо державного регулювання сфери товарного обігу:

розробка, прийняття, контроль за законодавством, що забезпечує правову основу і захист інтересів торговельних підприємств;

реалізація державної політики щодо розвитку роздрібної та оптової торгівлі, а також торговельно-виробничої сфери на основі використання ринкових механізмів господарювання;

послаблення прямих форм втручання і бюрократичного контролю за діяльністю підприємств;

створення умов для вільної добросовісної конкуренції на товарних ринках, вільного просування товарів на внутрішньому та міжнародних ринках;

сприяння формуванню та товарному насиченню споживчого ринку, виробництву товарів, розширенню їх асортименту та поліпшенню якості з урахуванням попиту населення;

гармонізація поточних і стратегічних напрямів розвитку торгівлі і структурно-інвестиційної та науково-технічної політики;

зняття обмежень адміністративного регулювання торговельної діяльності;

підвищення темпів зростання товарообороту на основі політики стимулювання розвитку споживчого сектору;

створення умов для накопичення торговельного капіталу і зростання інвестицій у галузі.

Держава впливає на діяльність торговельних підприємств прямими та непрямими методами.