Комунітарна Європа

З прийняттям Єдиного Європейського акту, на шляху прискорення процесу західноєвропейської економічної інтеграції, а також втілення в життя ідеї єдиного ринку ЄЕС залишалась перепоною неврегульованість ряду питань та відсутність спільних поглядів на їх вирішення. Одним з головних серед них було агробюджетне питання. В той час, коли у Співтоваристві продовжували зростати структурні надлишки цукру, вина, зернових, молочних продуктів, ССП продовжувала абсорбувати 60% бюджетних витрат Співтовариства. Водночас, Співтовариству не вистачало ресурсів для фінансування інших спільних політик. У 80-х роках процес прийняття комунітарного бюджету супроводжувався протистоянням між Радою міністрів і Парламентом, що інколи призводило до його невчасного прийняття. Фінансові труднощі ЄЕС посилились після прийняття ЄЄА, оскільки нові спільні політики, зокрема, економічного й соціального згуртування вимагали додаткових витрат. На порядку денному знову постало питання реформування ССП і збільшення власних ресурсів Співтовариства й на початку 1987 р. Комісія запропонувала пакет пропозицій, які мали полегшити втілення в життя ЄЄА: обмежити витрати ССП шляхом проведення реалістичної цінової політики і стабілізації сільськогосподарського виробництва шляхом встановлення порогів гарантування цін; з метою забезпечення фінансування програми економічного й соціального згуртування подвоїти протягом п'яти років структурні фонди ЄФРР, ЄСФ, секції орієнтації ЄСФОГ; запровадити нові ресурси бюджетного фінансування. Пропозиції Комісії були суперечливими. Канцлер ФРН Г. Коль проінформував Ж. Делора, що він вважає пропозиції Комісії неприйнятними, оскільки німецькі аграрії матимуть подвійні втрати у зв'язку із зменшенням цін і згортанням валютних компенсаційних сум. Водночас пропозиція обмеження сільськогосподарського виробництва задовольняла Німеччину. Середземноморські країни підтримували пропозиції Комісії лише за умов збільшення витрат на політику згуртування. Через антагоністичні позиції Парижа й Бонна агробюджетна проблема була врегульована лише під час сесії Європейської ради у Брюсселі в лютому 1988 р. Європейська рада прийняла «пакет Делора», який передбачав скасування ВКС, зменшення сільськогосподарських цін, встановлення верхньої цінової межі на сільськогосподарську продукцію, яка підлягала гарантуванню. Було встановлено четверте джерело комунітарного бюджету, пропорційне ВНП кожної держави-члена, що забезпечувало фінансові потреби Співтовариства і, в результаті, збільшило до 1992 р. бюджет Співтовариств до 1,2% ВВП країн-членів. Врегулювання агробюджетної проблеми полегшило втілення у життя положень ЄЄА, а також дозволило розвивати нові спільні політики Співтовариства, в першу чергу торгівельну. У другій половині 80-х – на початку 90-х років Європейське Співтовариство було найпотужнішою комерційною силою у світі. У 1992 р. експорт ЄЕС складав 16% світового експорту порівняно із 12% експорту США і 9% – Японії. З урахуванням внутрішньої торгівлі, у 1995 р. на долю Євросоюзу припадало 40% обсягів світової торгівлі. Це обумовлювало актуальність вироблення, проведення і вдосконалення проведення Спільної торговельної політики. Після прийняття ЄЄА, в Регламенті 1988 р. Співтовариство відобразило положення Антидемпінгового кодексу та Кодексу про субсидії та компенсаційні збори ГАТТ. У 1990 р. ГАТТ засудила Регламент Співтовариства. Це обумовило розробку нових спільних правил щодо імпорту, які були б спрямовані на підвищення ефективності процедури захисту торгівлі та гарантування прав Співтовариства у відповідності з правилами міжнародної торгівлі. У вересні 1986 р. у місті Пунта дель Есте (Уругвай) розпочався восьмий раунд багатосторонніх торговельних переговорів під егідою ГАТТ, у якому взяли участь представники 117 країн. За ініціативи президента США Р.Рейгана на порядок денний торговельних переговорів поряд із комерційними проблемами були винесені аграрне питання, а також такі нові сфери, як торгівля послугами й право на інтелектуальну власність. Розходження щодо аграрного питання між США і західними європейцями спричинило затягування переговорів. Разом з тим, узгодження позицій партнерів, дозволило ЄЕС, а потім і ЄС забезпечити сумісність результатів Уругвайського раунду з механізмами ССП. Рішення, прийняті в ході переговорів, були зафіксовані в кінцевому акті Уругвайського раунду, підписаному 15 квітня 1994 р. Вони позначили початок нового етапу у лібералізації міжнародної торгівлі ЄЕС та ЄС. Було прийнято рішення щодо: зменшення СМТ на промислову продукцію від 4,7% у 1986 р. до 3,2% у 2005 р.; лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією; поступового скорочення підтримки виробництва, а також дотримання імпортно-експортних процедур згідно з правилам ГАТТ; зниження митних зборів на сільськогосподарську продукцію на 36% протягом шести років у промислово розвинених країнах, включаючи ЄС, і на 24% протягом десяти років у країнах, що розвиваються; лібералізації світової торгівлі послугами; ЄС разом із США мали відкрити ринки фінансових послуг лише країнам які досягнуть відповідних домовленостей з ними; угоди про державні закупки, підписаної ЄС, США, Японією та іншими країнами, що відкрила контракти на державні закупки, включаючи водопостачання, порти, аеропорти, електроенергетику та міський транспорт для міжнародної конкуренції; заснування у 1995 р. Світової організації торгівлі (СОТ), яка отримала визнання як арбітражна інстанція у справі розв'язання міжнародних комерційних конфліктів. До середини 80-х років 70% бюджетних асигнувань на науково-дослідницьку діяльність спрямовувалося на фінансування досліджень в енергетичній сфері. Єдиний ринок вимагав перетворення території ЄЕС у зону, відносно рівномірно розвинену в соціально-економічному плані. ЄЄА містив спеціальний розділ 5 – «Економічне й соціальне згуртування», метою якого оголошувалося «стимулювання гармонійного розвитку Співтовариства... скорочення розриву між різними регіонами і відставання регіонів, які знаходились у найменш сприятливих умовах» (ст. 130). Перший систематизований "пакет" регіональних проектів і фінансування ЄЕС на 1988-1993 роки концентрувався на певних цільових напрямках, а саме: 1) сприяння розвитку і структурній перебудові регіонів, які відставали у розвитку, з ВВП на душу населення меншим, ніж 75% середнього по Співтовариству, а також регіонів, де існували інші вагомі причини для їхнього зарахування до цього напряму. Ціль була визначена в регіональній політиці ЄЕС пріоритетною, яка абсорбувала до 70% всього фінансування; 2) реконверсія промислових регіонів, які перебували в стані занепаду. 1989-1993 роках основним отримувачем фінансування з цього напряму (37%* була Великобританія. Список регіонів переглядався кожних три роки. У 1994 р. під ці програми підпадало 60 регіонів в дев'яти країнах з населенням 58 млн. осіб; 3) боротьба проти безробіття застійного характеру й попередження безробіття молоді;

Таким чином, регіональна політика Співтовариства на початку 90-х років зайняла друге місце у видатковій частині комунітарного бюджету, поступаючись лише видаткам на ССП, оскільки на початку 90-х років близько 52% населення Союзу проживало у проблемних регіонах. ВВП на душу населення десяти найбідніших регіонів ЄС складав лише одну четверту частку цього показника десяти найбагатших регіонів, а рівень безробіття – у 7 разів відповідно. Помітні фінансові вливання ЄС у розвиток регіонів країн-членів дали результати як на макроекономічному рівні, так і по окремих територіальних зонах і секторах. За 10 років (1985-1995) Ірландія і більшість регіонів Іспанії й Португалії досягли набагато вищих темпів економічного розвитку, ніж у середньому по ЄС, більшість регіонів Греції теж покращили свій стан. За цей період чотири «країни згуртування» збільшили свій ВНП на душу населення із 67,4 до 73,8% від середнього по ЄС, причому найпомітніших успіхів досягла Ірландія, де цей показник зріс від 65 до 89,9% від даної середньої. По окремих напрямках розвитку регіонів найбільший прогрес досягнуто в розвитку інфраструктури, у першу чергу, транспорту й зв'язку. Побудовано 20 тис. км шосейних шляхів; на цифрову систему переведено 100% телефонної мережі Ірландії, 80 % – Греції, 75 % – Португалії, 65 % – Іспанії; створено 1 млн. нових робочих місць; реалізовано понад 40 тисяч проектів альтернативного виробництва й зайнятості на селі (зелений туризм, послуги, промисли і та ін.)

‒ проблеми, шляхи, форми створення єдиного «європейського простору без кордонів».

Шенгенська угода — договір «Про скасування паспортного митного контролю між країнами Європейського Союзу», первинно підписаний 14 червня 1985 сімома європейськими державами (Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Францією, Німеччиною, Португалією та Іспанією). Угода набула чинності 26 березня 1995 року. Угоду підписано в Шенгені, містечку в Люксембурзі, що знаходиться поблизу стику кордонів Люксембургy, Німеччини й Франції. 15 березня 2006 прийнято Шенгенський кодекс про кордони, що змінював Шенгенську конвенцію. За договором, підписаним в містечку Шенгені (Люксембург) 14 червня 1985 р., Бельгія, Люксембурґ, Нідерланди, Німеччина та Франція погодилися поступово скасовувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу пересування для всіх громадян країн ЄС, які підписали цю угоду, інших держав-членів та громадян третіх країн. Ті ж п'ять країн підписали 19 червня 1990 р. Шенгенську конвенцію, у якій викладено заходи та гарантії щодо запровадження свободи пересування. Шенгенська конвенція доповнює відповідні внутрішні заходи і підлягає ратифікації в національних парламентах. Відтоді до числа країн, що підписали Конвенцію, приєдналися Італія (1990), Іспанія та Португалія (1991), Греція (1992), Австрія (1995), Швеція, Фінляндія і Данія (1996); Конвенцію підписали також Ісландія та Норвегія. Договір і Конвенція, разом з деклараціями та рішеннями, ухваленими Шенгенською виконавчою радою, утворюють сукупність документів, відомих під назвою «Шенгенський доробок». Протокол до Амстердамського договору регулює внесення Шенгенського доробку в договори ЄС. До Шенгенського простору входять 22 з 27 держав-членів ЄС (усі «старі» держави-члени ЄС, окрім Великої Британії та Ірландії, і всі «нові», крім Кіпру, Румунії й Болгарії), 3 країни Європейської економічної зони (Ліхтенштейн, Норвегія та Ісландія), та Швейцарія. Станом на 2011 рік угода діяла в 26 країнах: Австрії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Франції, Німеччині, Ісландії, Італії, Греції, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Нідерландах, Норвегії, Португалії, Іспанії, Швеції, Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Словаччині, Словенії, Угорщині, Чехії, Швейцарії. Усі Шенгенські країни, окрім Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії та Швейцарії, є членами ЄС.

• 14 червня 1985 — Бельгія, Франція, ФРН, Люксембург, Нідерланди

• 3 жовтня 1990 — (Об'єднання Німеччини включило до Шенгенської зони територію Східної Німеччини)

• 27 листопада 1990 — Італія

• 25 червня 1992 — Португалія, Іспанія

• 6 листопада 1992 — Греція

• 28 квітня 1995 — Австрія

• 19 грудня 1996 — Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція

• 29 травня 2000 — Ірландія, Велика Британія (обидві країни мають обмежене членство)

• 1 травня 2004 — Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія

• 28 лютого 2008 — Ліхтенштейн

• 12 грудня 2008 — Швейцарія (повністю з 29 березня 2009).

3.