2. Ресурсоспоживання міст.

Прийняття містобудівних рішень в наш час все тісніше обумовлюється наявністю і можливостями мобілізації ресурсів міського розвитку.

Традиційно до складу таких ресурсів відносяться:

природні (земельні – територія, водні, лісні, корисні копалини, екологічна ситуація тощо);

техногенні (енергетичні ресурси, матеріально-речова, інженерна і транспортна інфраструктури);

соціогенні (трудові ресурси); організаційно-кадрові (адміністрація, науково-проектне забезпечення);

економічні (інвестиційне та матеріально-технічне забезпечення);

правові (нормативно-законодавчі акти, норми та правила забудови) тощо [1].

В сукупності вони утворюють ресурсний потенціал міста, який обумовлює можливості розвитку його функціонально-планувальної структури, та збереження і розширення якого є основною задачею управління міським розвитком.

Можливості такого розвитку характеризуються посиленням взаємозв’язку та взаємодії усіх видів ресурсів. Ресурси, які необхідні для забезпечення сталого розвитку населених пунктів, відносяться, як правило, до ресурсів багатоцільового використання.

Для кожного населеного пункту і відрізку часу існує своє ранжування ресурсів за їх значущістю (дефіцитністю) для розвитку міст. Як правило, в більшості міст України в наш час найбільш важливими внаслідок своєї обмеженості є територіальні ресурси.

Їх особливістю є те, що території для розвитку міста є, як правило, не просто обмеженими, а й те, що сама територія є іммобільним ресурсом, тобто таким, що не переміщується, на відміну від інших видів ресурсів, які можуть бути частково або повністю мобільними (водні, енергетичні, трудові, інфраструктурні тощо).

Саме іммобільність територіальних ресурсів надає їм найголовнішого значення в проблемі міського розвитку, в той час як дефіцит ресурсів мобільних носить системний характер і може бути вирішений за рахунок їх переміщення в певну точку з інших, більш-менш віддалених місць локалізації.

Сучасний етап міського розвитку характеризується практично рівнозначними об’ємами як будівництва на вільних територіях перспективного розвитку, так і в районах реконструкції існуючої забудови. Причому, в зв’язку з обмеженістю позаміських територіальних ресурсів, а також тенденціями зведення житлових будинків підвищеної комфортності та елітарних, особливо в центральних районах міста, зростає попит на території.

Крім того, має місце й наступна обставина. В період дії планової економіки темпи забудови міст були достатньо прогнозованими, у всякому випадку, фактор спонтанного попиту на ресурси був зведений до мінімуму та достатньо жорстко регулювався центральними і місцевими плановими органами й управлінськими структурами.

В наш час, значно розширилось коло реальних суб’єктів містобудівної і, зокрема, реконструктивної діяльності, з одного боку, та, з іншого боку, число суб’єктів системи ресурсозабезпечення функціонування міста.

У зв’язку зі значним збільшенням кількості інвесторів (замовників) і проектних організацій, які здійснюють свою діяльність часто-густо на сусідніх ділянках, але при цьому мало координують свої взаємні інтереси, виникає перевантаження локальних територій щодо попиту на ресурси. Все більша кількість об’єктів містозабезпечення переходить до приватних власників (системи тепло-, водо-, енергозабезпечення тощо). Це істотно ускладнює проблему загального управління ресурсоспоживанням в місті та розвитку міської інфраструктури.

Будівельний бум, що спостерігається зараз, характеризується, при загальному інтенсивному зростанні об’ємів будівництва, короткочасними зниженнями та підйомами інвестиційної діяльності, що, природно, відображається на динаміці ресурсоспоживання та сталості його структури.

Останнє супроводжується несинхронністю попиту на ті чи інші види ресурсів міського розвитку в залежності від місця розташування будівельних об’єктів чи комплексів та розвиненості інфраструктури в цьому районі, а також об’єктної типології будівництва.

Це накладає певні обмеження на вибір місця будівництва, масштаби його концентрації, або викликає необхідність значних витрат для подолання ресурсних порогових значень.

Все це вимагає достатньо обміркованих форм управління ресурсоспоживанням в містах та знаходження оптимальних рішень для забезпечення тих видів будівництва, які є пріоритетними “де-факто”, або найбільш сильними з точки зору інвестиційного потенціалу.

Слід підкреслити ще раз, що найгостріше означене коло умов проявляється там, де міський розвиток здійснюється переважно за рахунок реконструкції міських територій, посилення інвестиційного тиску на локальні території.

Враховуючи це, здається доцільним розглянути основні положення стосовно умов та де-яких загальних правил управління ресурсами міського розвитку. Раціональне витрачання ресурсів міського розвитку повинно забезпечувати: а) функціонування; б) кількісне зростання; в) якісне удосконалення усіх підсистем матеріально-речовинної та соціальної інфраструктури міста.

Ці аспекти існування міста як динамічної соціотехнічної системи можуть розглядатися в сукупності як збалансовані, якщо:

а) споживчі якості міського середовища, тобто умови для проживання населення та ділової і виробничої діяльності, в результаті витрачання ресурсів покращуються на кожному наступному часовому контрольному етапі розвитку міста та, щонайменше, не погіршуються в границях часових інтервалів між контрольними термінами;

б) ресурси міського розвитку не тільки споживаються для цілей даного часового відрізку розвитку міста, а й резервуються та відновлюються для цільових потреб наступних періодів;

в) розширюється прибуткова база міського бюджету як за результатами продажу ресурсів (або прав розпорядження ними) певним суб’єктам економічної діяльності та приватним особам, так і внаслідок цілеспрямованої податкової політики.

Викладені вище вимоги не можуть бути досягнуті шляхом простого додавання тих чи інших умов ефективного використання ресурсів розвитку, що формуються для певної сукупності окремих ділянок.

Представляється, що подібна задача інтегрального врахування вимог збалансованого використання ресурсів міського розвитку вирішується на рівні розробки генерального плану міста.

Однак, оскільки пріоритет при цьому надається вирішенню загально містобудівних функціонально-планувальних задач, збалансоване використання ресурсів по місту в цілому відходить на другий план, у всякому разі, в часовому аспекті.

Це призводить до необхідності, в багатьох випадках, ситуативного вирішення тих чи інших питань ресурсозабезпечення розвитку міського комплексу, результатом чого є або збільшення витрат на розвиток містозабезпечуючого комплексу, або погіршення тих чи інших складових інженерного забезпечення нових споруджуваних будинків чи територій, що освоюються (реконструюються).

Констатація цього підштовхує до думки про необхідність відродження в нових умовах розробки ресурсно-цільових моделей розвитку міста, методологія яких була сформульована ще в період планової економіки , однак, фактично викреслена в умовах переходу до ринкових механізмів управління міським розвитком.

' Проте, в період принципової установки на сталий розвиток населених пунктів, прийнятий зараз в світовій практиці , стає доцільним висування в якості одного з основних методів цілеспрямованого управління міським розвитком саме ресурсно-цільового підходу.